Зі сторінок російської преси й телеекранів ллється потік палких заяв у зв’язку з підписанням в Анкарі між Туреччиною і Росією низки угод в енергетичній сфері. Раніше Москва була серйозно занепокоєна тим, що європейський проект газопроводу NABUCCO, за яким газ із Каспійського регіону, а в майбутньому можливо з Ірану та Центральної Азії, буде постачатися до Європи в обхід Росії, набув досить конкретних обрисів. Російський проект South Stream (Південний потік) забуксував, коли новий уряд Болгарії — ключової країни в його реалізації — зупинив усі переговори щодо будівництва на своїй території дільниці газопроводу, а слідом за цим і переговори про поставки газу з Росії в Болгарію. До того ж проблематичною залишалася траса South Stream, оскільки за одним із варіантів вона мала проходити в економічній зоні України. І це обіцяло довгі для Москви переговори з Києвом. До цього додалися зростаючі проблеми в узгодженні з прибережними балтійськими державами траси іншого амбіційного проекту Кремля Nord Stream (Північний потік). Заговорили про провал. Старший науковий співробітник Інституту світової економіки та міжнародних відносин Російської академії наук (ІСЕМВ РАН) Іван Данилін навіть заявив у коментарі ІА REGNUM, «що нинішня енергетична дипломатія Росії практично вичерпала себе і нічого, крім втрати ресурсів і нескінченних лавірувань з партнерами з ЄС, вона Росії не приносить».
Після таких невдач підписання документів після переговорів Володимира Путіна з турецькими керівниками подається як перемога. Переговори були непростими, не випадково була необхідною допомога «друга Сільвіо», який активно сприяв просуванню московських пропозицій. Для нього це було важливо, оскільки практично в усіх підписаних по газу та нафті угодах і проколах передбачається участь італійських компаній.
Найбільший наголос робиться на тому, що Туреччина дала згоду на прокладання South Stream у своїй економічній зоні в Чорному морі, хоча в підписаному протоколі зафіксовано згоду тільки на проведення дослідницьких робіт на трасі. Прямої вигоди прокладання газопроводу для Туреччини не несе, жодних транзитних платежів від підводної дільниці вона не отримає. Росія погодилася піти на поступки в інших важливих для Анкари проектах.
Йдеться про розширення «Блакитного потоку» (Блакитний потік-2). Через існуючий газопровід можна передавати до 16 млрд. куб. м газу на рік. Анкара розраховує з другою чергою «Блакитного потоку» стати постачальником газу в Сірію, Ізраїль та Йорданію. Політична проблематичність такого продажу очевидна. Не виключено, що частина газу з «Блакитного потоку-2» може бути направлена, вже як турецька власність, до такого нелюбимого у Москві NABUCCO. Це пояснює наполегливе бажання турецької сторони на всіх переговорах як з Росією щодо «Блакитного потоку-2», так і з ЄС щодо NABUCCO, отримати за транспорт газу досить значну кількість цього енергоносія для його подальшого реекспорту.
Росії довелося погодитися на участь, а значить і фінансування, нафтопроводу Самсун-Джейхан. Він виступає конкурентом російського дітища Бургас-Александруполіс, про прокладання якого вже домовилися Болгарія, Греція і Росія. Причому Володимир Путін особисто займався, ще будучи президентом, реалізацією свого улюбленого проекту. Для Туреччини перший проект важливий не лише тим, що розвантажує чорноморські протоки, а також тим, що з’являється можливість транспортувати досить велику кількість палива з Іракського Курдистану. Спільність комерційних інтересів іракського курдського Ербілю та Анкари різко обмежила підтримку радикальних угрупувань турецьких курдів їх побратимами в Іракському Курдистані. Ця складова для Туреччини дуже важлива.
Болгарські праві, які перемогли на виборах у липні, вже давно протестували проти труби Бургас-Александруполіс і тепер фактично зупинили проект. Згода Росії на участь у будівництві трубопроводу Самсун-Джейхан, ресурсна база якого також вельми сумнівна, носить чисто політичний характер як засіб тиску на болгарський уряд. Малоймовірно, що все це справить враження на Софію, яка твердо збирається відмовитися від російських проектів або обумовити для себе досить пільгові умови.
За задоволення політичних амбіцій Кремль згодний платити. Прокладання South Stream через турецькі води призведе до подовження підводної частини і відповідно до загального подорожчання всього будівництва. Вже зараз говорять про те, що за все прокладання доведеться заплатити понад 20 млрд. євро і це не остання ціна. Практика показує, що кошторисну вартість сміливо можна збільшувати мінімум у два рази. Аналогічний проект Nord Stream вже збільшив свою вартість утричі, хоча під морем труби ще не прокладали. Газ, пройшовши по South Stream, буде просто неконкурентноспроможним на європейському ринку. Різницю доведеться доплачувати Москві, але на що не підеш, заради задоволення імперських амбіцій.
За прокладання South Stream Москві доведеться дорого заплатити в іншому енергетичному починанні. Володимир Путін і турецький прем’єр Реджеп Ердоган підписали протокол про співпрацю в галузі атомної енергетики, в рамках якого має бути побудована АЕС у Мерсині. Станція матиме чотири енергоблоки загальною потужністю 4,6 ГВт. Переговори щодо проекту раніше загальмували на стадії комерційної пропозиції, зробленої консорціумом, який переміг у тендері на будівництво АЕС у складі «Інтер РАО» (51% акцій), «Атомстройекспортом» (1%) і турецькою Park Teknik (48%). Консорціум пропонував ціну в 0,21 дол. за 1 кВт-г, але потім вона була знижена до 0,153 дол. Зараз йдеться про подальше зниження тарифу. Газета Hurriyet повідомила, що вартість 1 кВт-г для АЕС може складати 0,1236 дол., при тому, що термін повернення вкладеного капіталу становитиме 25 років. Максимальні інвестиції оцінено в 20 млрд.дол. Те, що атомна енергетика капіталомістка і дорога, чинник об’єктивний і давно відомий. Тільки окупність за 25 років викликає сумніви в комерційній доцільності проекту. Проте, на атомній енергетиці не зупинилися.
Турецька Aksa Energy збирається створити з російською «Роснафтою» СП з будівництва теплоелектроцентралі (ТЕЦ). При тому, що будівництво такого об’єкту нафтовою компанією виглядає, м’яко кажучи, нелогічно. Але якщо пригадати, що головою ради директорів «Роснафти» є віце-прем’єр Ігор Сєчин, то зрозуміло, хто лобіював на перший погляд нелогічний проект. Логіка в цьому є, але зовсім інша і, схоже, досить накладна для російських фінансів.
З підписанням документів у Анкарі співпала ще одна вельми характерна подія. Цього дня Міністерство закордонних справ Росії повідомило уряд Португалії, як депозитарію договору до Енергетичної хартії (ДЕХ), про відмову від ратифікації документа. Путін завжди вказував, що ДЕХ не влаштовує Росію, оскільки вимагає вільного пропуску енергоносіїв через територію країн учасниць. Росію транзит центральноазіатського газу в Європу, а також в Україну та Білорусію категорично не влаштовував. Якщо Москва не буде контролювати енергетичні потоки, то козирних карт у неї на руках не залишиться. Але формальної відмови від ратифікації не було, тепер вона є. Заступник генерального директора Центру політичних технологій Олексій Макаркін вважає, що «І сам візит Путіна до Анкари, і заява про відмову ратифікувати ДЕХ — це реакція на позиції, що посилюються NABUCCO. Повідомлення португальського уряду говорить про те, що боротьба між двома газопроводами входить у найбільш жорстку фазу». У той же час зовні московська риторика проти NABUCCO дещо трансформувалася. І сигнал подав Володимир Путін. З його слів, «Південний потік» не закриває NABUCCO, і з точки зору споживачів ми не проти... чим більше інфраструктурних проектів, тим краще — це створює надійну і стабільну систему енергопостачання Європи». Але подальші зауваження як російського прем’єра, так і численних його супроводжуючих його осіб, наводять на думку, що Москва все зробить для того, щоб проект NABUCCO не відбувся.
Відмову від ратифікації ДЕХ і жорсткість Москви, що посилюється в енергетичних питаннях, досить скоро може відчути на собі Україна. Очікуються непрості переговори щодо ціни газу на наступний рік. Зрозуміло, що складність їх посилюється політичною невизначеністю, пов’язаною з президентськими виборами. У Білокам’яній вже відмітили, що незважаючи на всю істерику та залякування Європи черговим раундом газової війни, Україна закачала в підземні газові сховища (ПГС) рекордну кількість газу 22,7 млрд. куб м, хоч для забезпечення поставок в Європу і для розв’язання оперативних проблем взимку цілком вистачить 12-16 млрд. куб. м. Як заявила Юлія Тимошенко, до кінця року буде закачано ще 5 млрд. куб. м. Партнер консалтингової компанії RusEnergy Михайло Крутихін вважає, що заповнені ПГС дають українській стороні вагомі аргументи для відстоювання своєї позиції. В московській «Независимой газете» він зазначив, що з боку Газпрому може піти яка-небудь провокація. «На зразок тієї, що трапилася в квітні, коли концерн підвищив тиск у трубопроводі з Туркменістану, вивівши його з ладу на декілька місяців. Ймовірність такого розвитку подій виключати не можна, оскільки інших важелів впливу на ситуацію у Газпрома сьогодні просто немає... Газпрому просто доведеться проковтнути образу і почати по-серйозному домовлятися з Україною про транзит газу через її територію». Не будемо про образи. У комерційних і політичних питаннях це недоречна категорія. Тільки очікувати від Москви відмови від диктату поки що не доводиться.
