Недавно в новинах показали, як Кена Лейа, колишнього главу компанії «Енрон», вели в наручниках. Нарешті, коли минули роки після краху «Енрона», Лей постав перед обвинуваченням у тому, що сталося, коли він був керівником. Як це часто трапляється за таких обставин, генеральний директор клянеться у своїй невинності: він нічого не знав про те, що робили його підлеглі. Схоже, що такі директори, як Лей, завжди почуваються повністю відповідальними за успіхи своїх компаній — а як же ще вони можуть виправдати свою непомірну оплату? Але провина за комерційні або злочинні помилки, здається, завжди лежить на комусь іншому.
Американські суди (як італійські суди в справі «Пармалат») винесуть заключний вердикт про злочинну й громадянську відповідальність згідно з законом. Але в таких випадках існує серйозніша проблема: якою мірою генеральний директор має відповідати за те, що сталося під його наглядом?
Зрозуміло, що жоден генеральний директор великої корпорації із сотнями тисяч службовців не може знати всього, що відбувається в компанії, якою він або вона керує. Але якщо генеральний директор не несе відповідальності, то хто ж її несе? Ті, хто стояв нижче нього, стверджують, що вони робили лише те, що, як вони гадали, від них очікують. Якщо вони не виконували точні вказівки, то вони, принаймні, виконували орієнтувальні інструкції зверху: не робіть нічого незаконного, тільки максимізуйте прибуток. Досить часто результатом у таких випадках є клімат, в якому менеджери починають відчувати, що можна згладжувати «кути» закону або приховувати рахунки компанії.
І навіть якщо генеральний директор не може знати всього, то він або вона, зрештою, все ж відповідальні за те, що відбувається в компанії, якою керують. Директори вибирають собі підлеглих, тож їхнім обов’язком є ставити жорсткі питання про те, що відбувається під їхнім керівництвом. Ще важливішим є їхній обов’язок створити клімат, який заохочуватиме або заважатиме певним діям. Простіше кажучи, їхній обов’язок — бути справжніми лідерами.
Що є слушним для бізнес-верхівки, тим паче слушне для президентів і прем’єр-міністрів. США перебувають в процесі вибору того хто їх очолить протягом наступних чотирьох років. Президент Джордж Буш може стверджувати, що не знав, що інформація, яку надало ЦРУ про зброю масового ураження в довоєнному Іраку, була неправдивою. Він також може стверджувати, що, маючи багатотисячні війська під своїм командуванням, він не міг гарантувати того, що американські вояки не вдаватимуться до знущань, тортур або не порушуватимуть громадянських свобод.
Але є й фундаментальний здоровий глузд, згідно з яким Буш, як і Кен Лей, є винним й має вважатися відповідальним. Так само, як і генеральний директор не тільки зі звітом про погані результати компанії, але й жахливою корпоративною поведінкою у величезних масштабах, він має бути звільнений, аби політичні лідери були прирівняні до подібного стандарту. Буш відповідальний за поведінку людей, які на нього працюють. Натомість, практично наперекір своїй адміністрації, він обрав радниками людей, подібних до Кена Лейа.
Віце-президентом Буш обрав людину, яка колись була гендиректором «Холлібартона». Дік Чені, звісно, не може вважатися відповідальним за посадові корпоративні порушення після того як він покинув «Холлібартон», але є свідчення про порушення, що мали місце під час його правління. Подібним чином призначення Бушем Харві Пітта в Комісію із цінних паперів і бірж нагадувало лисицю, що охороняє курчат, доки громадське обурення не призвело до відставки Пітта.
Буш обрав людей, які забезпечили його неправдивою інформацією про Ірак. Він сам обирав собі міністра оборони та генерального прокурора. Він і ті люди, яких він обрав, створили атмосферу секретності, систему, в якій нормальні джерела достовірної інформації були знищені.
Найважливіше те, що Буш не ставив твердих питань. Можливо тому, що він, як і ті, хто нижче за нього, вже знали на них відповіді. Вони створили закриту культуру, непроникну для суперечливих фактів, культуру, в якій громадянські права були обмежені, а деякі люди, як вони вважали, не заслуговували ніяких прав і захисту взагалі.
Тільки така культура — що підірвала давнє переконання про те, що обвинувачений вважається невинним, доки не доведена його провина — могла призвести до проведення адміністрацією Буша юридичних відмінностей, що є тортурами, а що ні. Зловживання силою, засвідчені в таких місцях, як «Абу-Грейб» і Гуантанамо, можливо, могли й не бути неминучим наслідком юридичних меморандумів адміністрації, але, безумовно, ці меморандуми неабияк збільшили ймовірність розгляду тортур як прийнятних інструментів.
У листопаді багато американців відхилять кандидатуру Буша через погані показники економіки та затяжну війну в Іраку. Інші проголосують проти його кандидатури через його оточення або пріоритети бюджету. Але сила опозиції Буша в Америці — глибше, ніж будь-яка інша проблема. Дедалі більше зростає думка про те, що цінності, які відображають Буш і його адміністрація — антитеза того, що тривалий час підтримувала Америка — цінностей відкритого суспільства, в яких відмінності думок вільно обговорюються в рамках цивілізованої культури та взаємної поваги до прав кожного.
Битва, подібна до тієї, що відбувається сьогодні в Америці, за відновлення цих цінностей відбувалася в усьому світі неодноразово. В Америці, як і в усіх інших країнах, дуже багато залежить від її результату, оскільки це не що інше як битва за те, щоб змусити наших лідерів брати на себе відповідальність за свої дії.
Джозеф Е. СТІГЛІЦ — професор економіки Колумбійського університету та член Комісії із соціальних аспектів глобалізації.
