Двісті років тому, 25 вересня 1814 року, російського царя Олександра I і короля Пруссії Фрідріха Вільгельма III вітав біля воріт Відня австрійський імператор Франц I. Початок Віденського конгресу увійшов в історію як найдовший період миру, який знала Європа упродовж століть. Чому ж цей ювілей було повністю проігноровано?
Це правда, що Віденський конгрес в основному розглядають як відзначення перемоги реакційних сил Європи після розгрому Наполеона. Проте, враховуючи сьогоднішнє зростання глобального сум’яття, якщо не хаосу, то щось на кшталт «пруської» ностальгії за Конгресом могло б бути дещо доречним. Адже тут, зрештою, відбулася зустріч, яка, через жорсткі, але успішні переговори, відновила міжнародний порядок після потрясінь, викликаних Французькою революцією і наполеонівськими війнами. Чи можемо ми застосувати деякі з її уроків сьогодні?
Щоб відповісти на це питання, ми повинні розглянути не тільки Віденський договір 1815 року, а й Вестфальський мир 1648-го та Версальський договір 1919-го, кожен з яких по-своєму поклав край кривавій главі в європейській історії.
Договори, які були підписані 1648 року, завершили майже столітню релігійну війну, освячені принципом cuius регіо, eius religio («чия країна, того віра»). Віденський конгрес відновив принцип балансу сил, заснований на переконанні, що всі сторони поділяють спільний інтерес, який перевершує їхні відповідні амбіції, і відновив Концерт Націй, який припинив упродовж двох поколінь територіальний та ідеологічний ревізіонізм, що мав місце з 1789 по 1815 рік. Навпаки, Версальський договір, який був занадто суворим, щоб його вшановувати, і дуже слабкий, щоб його запровадити в життя, проклав шлях для Другої світової війни.
Із трьох договорів той, який було ухвалено на Віденському конгресі, пропонує своєрідне дзеркальне відображення, щоб допомогти нам зрозуміти специфіку нашої нинішньої ситуації. У Відні європейські держави були своїми серед своїх. Їхнє почуття приналежності до великої і єдиної родини було підкріплено спільним дворянським походженням їхніх дипломатів. Тут не виникало питання культурної «інакшості».
Звичайно, сьогодні не може бути амбіцій, щоб відтворити цей світ (або відновити анахронічний Вестфальський порядок релігійного поділу), а скоріше розробити новий порядок, який виходить з інших припущень. Справді, одним із ключів до нашого нинішнього глобального безладу є те, що, на відміну від Віденського конгресу (або, якщо вже так, сторони 1648 року), головні дійові особи міжнародної системи не об’єднані спільною волею, щоб захистити статус-кво.
Головні дійові особи діляться на три категорії: відкриті ревізіоністи, як Росія та Ісламська Держава; тих, хто готовий боротися, щоб захистити хоча б мінімальний порядок, як, наприклад, США, Франція та Великобританія; і амбівалентні держави — у тому числі ключові регіональні гравці на Близькому Сході, такі, як Туреччина та Іран, дії яких не відповідають їх риториці.
ГОЛОВНА МЕТА ВІДЕНСЬКОГО КОНГРЕСУ 1814 РОКУ — ВСТАНОВИТИ БАЛАНС ВЛАДИ У ЄВРОПІ. ЦЕ ВДАЛОСЯ ЗРОБИТИ ЙОГО УЧАСНИКАМ І ЦЕЙ БАЛАНС УСПІШНО ПІДТРИМУВАВСЯ УПРОДОВЖ 40 РОКІВ
У такому розділеному контексті альянс «поміркованих», створений президентом США Бараком Обамою, щоб перемогти Ісламську Державу, — група, яка включає Саудівську Аравію, Катар і Об’єднані Арабські Емірати, в кращому випадку є слабкою. Мультикультурна коаліція, ймовірно, є однією з вимог легітимації військових дій на Близькому Сході. Дилема полягає в тому, якщо регіональна коаліція Обами істотно не розшириться, то ентузіазм його нинішніх союзників щодо військової інтервенції США, ймовірно, швидко зникне.
Або, можливо, може бути відновлено щось на кшталт «біполярної гегемонії» Великобританії та Росії після 1815 року (хоча інші гравці, такі, як Австрія, Пруссія і Франція, мали значення), де США і Китай замінять Великобританію та Росію. Це, здається, вінець мрій Генрі Кіссинджера — мрія, яку кожен може побачити у його останній книжці, названій на німецький лад «Світовий порядок: Роздуми про характер націй і хід історії».
Але чи можемо ми залежати від реалізації цієї мрії? У той час, коли ми стикаємося з російським експансіонізмом і екстремізмом месіанських головорізів, уроки Віденського конгресу можуть здаватися далекими і такими, що не мають значення. Тим паче один є очевидним: держави володіють спільними інтересами, які повинні переважати національні пріоритети.
Китай, Індія і Бразилія є зацікавленими сторонами у світовій системі, що означає — вони теж потребують мінімум порядку. Але вони також мають сприяти його підтримці. Інтересам Китаю, наприклад, найкраще відповідатиме не гра на боці Росії проти США, а навпаки вибір партії порядку, ніж партії безпорядку.
Зібрання сучасних еквівалентів Меттерніха, Каслри, Олександра I і Талейрана також є мрією: немає таких. Але в боротьбі з сьогоднішнім зростаючим безладом і ескалацією насильства лідерам, які у нас є, не завадило б запозичити трохи натхнення від своїх предків, які 200 років тому відкрили шлях до майже сторіччя миру.
Проект Синдикат для «Дня»
Домінік МУАЗІ — старший радник Французького інституту міжнародних відносин (IFRI) та професор в Інституті політичних досліджень в Парижі (Sciences Po). Є автором книжки «Геополітика емоцій: як культура, страх, приниження та надія змінюють світ»
