Туреччина отримала зелене світло для переговорів про вступ до Євросоюзу, починаючи з 3 жовтня 2005 року. Те, що 25 керівників країн-членів ЄС дали свою принципову згоду на початок переговорів щодо євроінтеграції Туреччини, безумовно, є важливим проривом турецької дипломатії. Нарешті, після більш ніж сорока років довгого очікування, ця країна отримала запрошення розпочати свій шлях до об’єднаної Європи.
Турецький прем’єр-міністр Реждеп Ердоган доклав чимало зусиль для отримання ясного рішення. Визначення реальної дати початку переговорів — жовтень 2005 року — є великим жестом для Анкари. Хоча європейські керівники домовилися про те, що будуть застосовані більш жорсткі умови до самого процесу прийняття, але останнє рішення саме по собі є «новою ерою» у відносинах Європи і Туреччини. Домовленість стала можливою після того, як Туреччина погодилась визнати уряд Кіпру. Це питання — ключова вимога з боку ЄС.
Євросоюз, щоправда, зазначив: гарантій відносно турецького членства немає. Однак переговори можуть розпочатися за головування Великої Британії, яка в липні 2005 року перебере на себе керівництво ЄС. Вступ Туреччини до ЄС привнесе чимало змін. Виникне прецедент сумісності ісламу з конституційною традицією західноєвропейського зразка. А сам Європейський Союз уже не буде «християнським клубом», як про нього свого часу висловився Гельмут Коль. Сьогодні для Турецької Республіки настали дійсно історичні дні. Співмірні, можливо, з часами Кемаля Ататюрка, який 1923 року заснував державу в її існуючій формі, і в своїх зусиллях модернізувати Туреччину перевів іслам на другорядні ролі та гарантував, що держава матиме повний контроль над релігійними проблемами. Звісно, що відносини Туреччини з Європою були завжди неоднозначними. Географічно лише незначна частина країни розташована фактично на європейських теренах. Але, незважаючи на це, Туреччина багато років залишалася кандидатом на членство до ЄС. Очевидно, що й самі турки усвідомлюють, що їхня країна не зовсім вписується в європейську структуру — через величезні культурні і соціальні розходження з іншими державами-членами. А деякі запеклі опоненти цього вступу вважають, що Туреччина може бути гіпотетично допущена до ЄС, щоб забезпечити насамперед зручну буферну зону між ЄС та бідними регіонами Близького Сходу. Однак членство у ЄС для Туреччини означало б підтримку від деяких найбільших всесвітніх економік — і таким чином, через якийсь час, перспективу економічного зростання і процвітання. Якщо Туреччина стане членом ЄС — це буде друга за чисельністю населення країна Євросоюзу. А 600-тисячна турецька армія має таку ж кількість військових, як об’єднані сили Франції та Німеччини.
Зараз ніхто не може передбачити, яким чином Туреччина з населенням більше ніж 70 мільйонів мусульман може трансформувати й видозмінити ЄС, чи буде ним самим трансформована. Звичайно, що обидві сторони вбачають відчутні економічні вигоди від подібного союзу, але перспективи культурної асиміляції відлякують. Якою є ймовірність того, що мусульманські цінності перемістяться на Захід чи стандарти європейської демократії стануть нормою в Туреччині? В одному можна бути впевненим — процес, котрий може за наступні два десятиріччя драматично змінити обличчя Європи — було приведено в дію.
Усвідомлюючи всі ймовірні негативи такого членства, суспільна думка європейців багато в чому є негативною. Європейці відмовляються допускати до членства таке велике «чужорідне утворення» за умови, коли сам континент з усіх сил намагається визначити свою власну ідентичність і ніяк не може пристосуватися до кількості іммігрантів, яких стає дедалі більше. Навіть у Німеччині, де зосереджена найбільша кiлькiсть турецького населення у Європі (а це 2,8 мільйона осіб, багато з яких є нащадками іммігрантів-остарбайтерів, котрі масово прибували в країну в 1960-х роках), значна частина населення, як і консервативні опозиційні партії, заперечують таке членство. І це — незважаючи на той факт, що Туреччина є найбільшим торговельним партнером Німеччини.
Очевидно, що для переговорів щодо вступу, ЄС має чітко визначений каталог політичних, економічних і адміністративних критеріїв, яким мусить відповідати будь-який кандидат. При цьому питання «європейськості» Туреччини не входить до переліку таких вимог. Оскільки Туреччина є дуже важливою країною для об’єднаної Європи та США в геополітичному плані, то вона не може бути так просто відстороненою Євросоюзом. Маневри навколо її прийому є нічим іншим, як сигналом для турецького суспільства й турецького політикуму про те, що двері відкриті, але для повноцінної інтеграції необхідно пройти увесь складний шлях змін. Ці зміни мають бути досить значними й досить болючими. Тепер все залежить від того наскільки потужним буде імпульс самого турецького суспільства до просування у Європу і в майбутнє.
На сьогодні в Анкарі і Стамбулі сформований значний суспільний прошарок, котрий вже давно орієнтований на Захід. Очевидно, що ці громадяни небезпідставно сподіваються, що зі вступом до Євросоюзу в країні стане можливе формування сучасного ліберального суспільства. Як вважають турецькі експерти, процес інтеграції до Європейського Союзу може принести дуже великі дивіденди. У результаті Туреччина має шанс стати дійсно правовою державою. Зникає ризик зіштовхнутися з військовим державним переворотом чи приходом до влади ісламського режиму. Країна починає звільнятися від комплексу неповноцінності, котрий породило падіння Оттоманської імперії. Бо навіть жорсткі умови, котрі нав’язує ЄС, не здаються надмірними за умов, коли Європа сприятиме демократизації Туреччини, а європейська мрія провокує глибинні перетворення у турецькому суспільстві.
