Системна ліберальна опозиція — апологет режиму Путіна. Така оцінка, що прозвучала на Ходорковських читаннях, дещо шокувала політичних діячів і представників інтелігенції, що були присутні в аудиторії. Цю оцінку дав відомий учасник демократичного руху 90-х років, засновник РДГУ, історик Юрій Афанасьєв. Його самого також вважають представником ліберального середовища, тому ми попросили Юрія Миколайовича прокоментувати свою заяву.
— Вашу заяву можна розглядати як звинувачення, висунуте проти ліберальної громадськості?
— Ні, це не звинувачення. Я не хочу когось судити і, тим більше, звинувачувати. Немає у мене на це ні права, ні бажання. Мої слова — швидше вимушена, сумна констатація тієї фактичної політичної позиції, в якій перебуває (ні, не вся) ліберальна громадськість. А та її частина (на жаль, велика), яка відчуває себе всередині нинішньої соціально-політичної системи, бачить себе такою що належить до неї, вбудованою в неї і публічно відстоює необхідність співробітничати з путінським режимом.
Треба бути справедливим: у ході Ходорковських читань їх учасники не допускають, зрозуміло, ні прямої, ні взагалі будь-якої апологетики путінського режиму.
Навпаки, виступи досить критичні, в них зазвичай дається глибокий аналіз економічної ситуації, соціальних відносин, політичної кон’юнктури. Тому, кажучи про апологетику щодо читань, по формі треба б зробити обмовки на кшалт «врешті-решт», або «фактично», або «загалом».
Але по суті на апологетику тут слід подивитися по-іншому і побачити її набагато глибше. На Ходорковські читання як на деякий інтелектуально-політичний і етичний інститут та на учасників цих читань слід було б поглянути в такому ланцюзі подій і явищ: нинішній стан і місце Росії як суспільства і як типу культури на загальному малюнку цивілізації — здатність її мислячого класу адекватно сприймати й оцінювати цей її стан — підхід до питання про те, у якої Росії є майбутнє і чи треба домагатися лише позбавлення від путінського режиму або ж думати і про необхідність змінити саму парадигму Росії. У такій перспективі фактичні політичні та етичні позиції учасників читань з’являються одночасно і ще похмурішими, і, здавалося б, абсолютно недопустимими, і, в той же час, якщо їх персоніфікувати, сповна природними, по-людськи абсолютно з’ясовними і жодному осуду з боку якогось третейського спостерігача-праведника, в принципі, не підлягають.
Треба сказати, я, добре розуміючи недопустимість моралізаторства, вже не вперше говорю про одне й те ж саме. На минулих читаннях я нагадав їх учасникам про колабораціонізм. Це теж ріже вухо. І теж цілком виправдано кимсь сприймається як несправедливість, як звинувачення. Тому що зазвичай, коли йдеться про колабораціонізм, мають на увазі співпрацю з окупаційним, ворожим режимом, який насильно завоював країну і підкорив суспільство.
Проте я вважаю допустимим і таке визначення.
Насправді при необхідних обмовках і поясненнях путінський режим цілком можна кваліфікувати як окупаційний, тому що влада ставиться до населення країни як до підкореного і поневоленого.
Але кричущий парадокс нашого буття: нікого особисто з бажаючих співробітничати з таким режимом не можна засуджувати. Людям треба жити. У них є сім’ї, діти, їм треба чимось займатися й заробляти на життя. І хоч де б ти працював — на виробництві, в бізнесі, в академічному середовищі або в університетському — тобі завжди доводиться вступати у відносини з цим режимом.
Проте зовсім інша справа — ідейна позиція людей, усвідомлено залучених у політику. Чи можна, чи потрібно цю позицію оцінювати критично й називати речі своїми іменами?
— У такому стані — відносини з режимом — перебуває все населення Росії...
— В тому-то й річ. Тут проблема, звичайно, ширша: йдеться про суспільство, вже позбавлене внутрішньої енергії. Про позбавлене культури, по суті, неживе суспільство, про наростаючу в ньому ентропію.
Я скажу акуратно: велика частина населення щиро підтримує цю владу або, принаймні, не має думок не те щоб позбутися її, а й навіть якось організовано чинити їй опір, протистояти їй або висловлювати свої протести у видимій, активній політичній формі. Випадки в Пікальові, Іркутську, Міжріченську і багато інших прикладів акцій протесту — все ж одиничні і за виключенням, можливо, «Маршів непокори», «Стратегії-31», — розрізнені спонтанні спалахи незадоволення. Екстраполювати їх і говорити, що все населення протестує, або хоч би навіть про наростаючий протестний настрій у населення, мені здається, підстав немає.
На мій погляд, є дві, здавалося б, взаємовиключні причини соціально-політичної пасивності населення. Переважна більшість росіян упродовж двох тисячоліть перебувала у стані на межі виживання. Багато десятків і сотень локальних світів припинили своє існування, пішли в «інший світ» на очах у тих, хто виживав у тих самих умовах. Постійні колективні зникнення через голод, хвороби, грабежі та рабство закарбувалися в соціальній пам’яті і передаються століттями з покоління в покоління у вигляді історично трансльованих феноменів культури. Вся соціальна психологія виткана з таких феноменів.
Стан на межі виживання не робить людей терплячішими і взагалі здатними терпіти. Навпаки, він перетворює їх на істот безвільних, покірних долі, готових вмирати стоячи, не чинячи опір, як помирають дерева в лісі. Вони ж — готовий матеріал для стихійних вибухів.
Інша причина — нафтодолари останніх років, що випали на путінський режим і дають можливість не лише підтримувати на мінімальному рівні, а й малими дозами покращувати матеріальний стан, перш за все, бюджетників. Якщо врахувати, що серед них велика, постійно зростаюча частина службовців держапарату, військових, працівників правоохоронних органів, різних контрольних органів і охоронних підприємств, основні напрями соціальної політики щодо цих категорій населення стають зрозумілими. Крім того, треба врахувати, що корупція — доля тих самих категорій. У людей бізнесу свої причини мовчати і не висовуватися. Виходить двічі, а то й тричі хвороблива пасивність.
Пасивність вмирання.
— А чи є підстави для протесту взагалі?
— За останні двадцять років у Росії остаточно сформувався режим панування бюрократії у формі нерозчленованої владовласності. Це сукупний результат всієї історії Росії, починаючи приблизно з XV століття, включаючи радянський, пострадянський і весь дорадянський її періоди. Раніше, тобто до XV століття, Росії взагалі не було, а були декілька десятків розрізнених, ізольованих, локальних, головним чином сільських світів. Вони були розкидані на величезному євразійському просторі нашої прабатьківщини, являли собою різні етноси, мови й культури: угро-фінські, східнослов’янські, тюркські, монгольські. І називалися вони по-різному. Серед них були міста: Великий Новгород, Псков, Київ, князівства: Тверське, Рязанське та інші. Якісь землі, міста й князівства в різні часи входили до Московії, Булгарії, інші — до Великого князівства Литовського. Крім того, більшість із усіх цих розрізнених локальних світів на просторі майбутньої Росії майже три століття — в XIII—XV століттях — не були самостійними. Вони були завойовані, підкорені і входили до складу Монгольської імперії чингизидів, були її данниками, улусниками. А все їхнє населення вважало себе холопами завойовників. Поголовно все населення — включаючи бояр, князів і всіх їхніх вікопомних! — перебувало в холопській, рабській залежності у монгольського хана. У таких умовах несвободи, рабської покірливості, загального багатовікового плазування й зради відбувалося становлення великого суспільства, однієї країни і єдиної держави — Росії. Тривало подібне становлення і в подальші століття.
Це велике суспільство через неорганічність свого становлення отримало вже у момент його появи родову травму і не може позбутися такої своєї патології й досі.
У результаті, на сьогоднішній день вийшло щось, що насилу вкладається в голові: співіснування і протиборство двох культур в одному суспільстві. Ці дві культури — владна й народна — завжди були погано пов’язані між собою. Вони ніколи не розуміли один одного, а тривалий час — майже цілі два століття, XVIII і XIX — навіть розмовляли різними мовами. У тому ж сенсі російський соціум, що розглядається як відносини влади й населення, тобто в його суб’єктно-об’єктних відносинах, як це було завжди, це тотальне панування влади як моно, а то й самосуб’єкта, що від початку абсолютно пригнічує особистість а, отже, виключає будь-яке творче начало.
Влада — царська, радянська й особливо єльцинсько-путінська — вміло користувалася тим, що називається моносуб’єктністю, і врешті-решт остаточно стерилізувала російський соціум, зробила його нездатним до самоорганізації, рефлексії і, в результаті, до саморозвитку.
Нарешті, треба сказати, що становлення Росії як великого суспільства, однієї країни і єдиної держави сталося не шляхом подолання докультурного, можна сказати, ще досучасного стану локальних світів, а навпаки, шляхом перетворення їх додержавної ще культури на загальну норму.
Російська влада ніколи навіть не намагалася хоча б раціонально ідентифікувати себе. Завжди заважали то проблеми легітимації, то труднощі усвідомлення, що Росія стала Росією не просто за участю Орди, не лише завдяки Орді, а ще й на основі ординської культури владарювання і державного панування. Звідси — всілякі міфи, створені державницькими інтелектуалами XVIII століття: про «татаро-монгольське ярмо» і про те, що Росія, «пожертвувавши собою», затрималася в історичному розвитку, але тим самим нібито врятувала від «татарської навали» Європу.
Коли я говорю про апологетику путінського режиму, я маю на увазі необхідність осмислити, додумати до самого дна Росію як тип культури, її перспективність або, навпаки, приреченість у цьому сенсі.
На Ходорковських читаннях вважають за краще не занурюватися в такі глибини.
— Але, можливо, і немає потреби в настільки глибокому зануренні? Жити й діяти нам доводиться у XXI столітті.
— Треба занурюватися. Якщо є намір дійсно щось зробити.
Не просто специфіка, а історична унікальність Росії як типу культури в тому, що вона застрягла в протиріччі між традиціоналізмом і модернізацією. Застрягла в стані «між» настільки глибоко, що модернізація в нас досі не відбулася й поки що — незважаючи на всі найновіші кремлівські рулади — навіть не передбачається.
Це треба зрозуміти. Бездумне таке протиріччя не проскочиш, із трясовини не виберешся.
Але в чому парадокс сприйняття вітчизняної історії. Якщо навіть передбачити, що коли-небудь наше минуле виявиться позбавленим усіх міфологічних нашарувань, то й тоді для деформованої російської свідомості буде вкрай складно переварити тепер уже сповна раціонально представлену реальність, що розкривається після подібного очищення.
Ця реальність, на жаль, виявиться для сприйняття й осягнення російським розумом куди менш приємною й легко зрозумілою, чим сталий міф. І буде до того ж більш прозаїчною й жорстокішою — як сама істина.
Так, не без втручання ззовні Росія стала єдиною державою й, у той же час, розколотим, самоїдським суспільством. Проте причини такої нашої суспільної невлаштованості, соціальної роздрібненості, розпорошеності нашого духу і невідбутності нашої біди не в монголах, не в хазарах і навіть не в німцях. Вони — причини наші, внутрішні. Вони — в неорганічності становлення російського суспільства і в наших душах, сформованих та знівечених цією неорганічністю.
Тепер я назву деякі з найбільш важливих, на мій погляд, складових реального переходу від безлічі архаїчних, ізольованих одне від одного співтовариств до одного великого суспільства, до єдиної держави. Складових реальності з їхнього спільного — влади, яка уособлювала і втілювала велике суспільство, ізольованих локальних світів, які представляли основне населення, — переходу до їхнього співіснування-протиборства в межах вже великого суспільства й однієї країни.
Ставши єдиним утворенням, воно, це велике суспільство, спочатку називалося Московією, Московським царством, потім воно розширилося до Росії й урешті-решт розповзлося, розрослося до Російської імперії. Зайнявши собою, таким чином, всю центральну частину неосяжного євразійського простору. Те ж утворення втілилося потім у Радянський Союз і, нарешті, сьогодні зруйнувалося і знову перетворилося на Росію. Найважливіші з реалій, що складали в XIII—XV століттях той перший перехід з безлічі незв’язних речей в єдиний розкол, мають пряме, безпосереднє відношення, як би не здавалося дивним, до характеристики змістовної визначеності й сучасного вже переходу в 1991 році від СРСР до Росії.
Той перехід відбувався понад 300 років, протягом яких всі ці розрізнені співтовариства і вони ж — локальні світи — були об’єднані, перш за все і головним чином, вже тим, що стали поневоленою, залежною територією данини, колонією, одним із улусів, внутрішньою складовою спочатку Великої монгольської імперії, а потім її спадкоємця — Золотої Орди. А єдиним і абсолютним володарем, розпорядником і володарем всього населення цих співтовариств, включаючи їх родоплеменну і князебоярську порфіроносну верхівку, стала влада монгольського хана.
Така влада і, зокрема, її характер, спосіб взаємодії з підкореними людськими співтовариствами є унікальним феноменом у світовій історії.
Унікальність її в тому, що:
— завоювання монголів ніколи не супроводжувалися розселенням завойовників і їх розчиненням у завойованому населенні;
— протягом майже двох із половиною століть вони впливали на підкорених не безпосередньо — їхнє насильницьке володарювання і данічна експлуатація населення мали суто дистанційний характер: з Каракоруму, потім із Сараю;
— через це влада монгольського хана щодо об’єкту його володарювання завжди залишалася зовнішнім чинником, була позапокладена самому об’єкту;
— під покровом влади хана і завдяки сконцентрованій у ній масі насильства формувалася стійка князебоярська навколоординська спільність: його, хана, alter ego regis, тобто свого роду друге «я» монгольського хана;
— таким другим «я» монгольського хана за логікою, сенсом і за ходом даного переходу стала автократична влада.
Про логіку. На Заході велике суспільство структурувалося, а влада в ньому будувалася на основі й під час взаємин безлічі вже існуючих тоді соціальних суб’єктів: феодалів, міст, церкви, верств. Все населення суспільств, що утворюються, було презентоване такими соціальними суб’єктами. Влада формувалася спочатку як субстанція багатосуб’єктна і вже сама по собі у своїй завершеності з’являлася як деякий підсумок, як результат угоди, як договір між різними суб’єктами. Така логіка властива і монархічній, і республіканській владі.
На класичному Сході влада великого суспільства — категорія принципово неіндивідуалістична, несуб’єктна. Вона сама — система, і походження у неї системне. Навіть коли така влада — один імператор, один шах, вони як уособлення влади ніколи не «самі по собі», вони завжди залишаються в системі. Щодо інших владних утворень і всього населення, навіть будь-який найвсемогутніший володар — не суб’єкт, він Син Неба в складній системі конфуціанства, буддизму, ісламу, традицій, культу старших.
Зовсім інша логіка становлення великого суспільства, а разом із ним і логіка досягнення і збереження вищої влади в суспільстві стверджувалася під захистом монгольського хана на проторосійському просторі. Джерело влади з самого початку становлення великого суспільства силою обставин було винесене за межі цього простору. Великий князь отримував із рук монгольського хана ярлик на княжіння, а потім разом з ярликом і право на збір данини з підданих — не йому підданих, а ханові — на підвідомчій території. Разом з ярликом на велике княжіння і на збір данини він отримував і свою долю на панування й насильство над підданими хана — але одночасно він отримував і приреченість на плазування перед ханом, на абсолютну, саме рабську залежність від нього. Майбутня російська, а поки що ще лише московсько-ординська влада, через свою здвоєність, симбіотичність із монгольською владою отримувала цілковиту незалежність від формування соціальності й у багато разів посилену потугу для насильства над нею. Такій владі не треба було вибудовувати відносини з іншими соціально-політичними суб’єктами і шукати сили утриматися, умови для свого розширення. Вона надовго набула надлюдського, навіть неземного виміру.
Це доволі детальне занурення в генезис великого суспільства й єдиної держави потрібне для гідного підтвердження життєвості й зміцнення з роками Російської системи — того поняття, яким Андрій Фурсов і Юрій Пивоваров визначили характер владарювання і взаємин влади й населення в Росії.
— В історії Росії було чимало подій, коли народ піднімався на бунт проти влади. То хіба в 1917 році народ не скинув це ярмо?
— Ні, не скинув. Режим, правда, тоді змінився кардинально: на зміну царському прийшов більшовицький. Але система владарювання — Російська система — не лише збереглася, а й, як стало очевидно з часом, істотно зміцнилася й навіть розширилася. Під час Жовтневої революції й Громадянської війни народ опинився в ролі більшості, що перемогла, на якийсь час навіть установилася диктатура цієї більшості, що перемогла. Проте досить скоро, вже в 1920-ті роки, і сама перемога більшості, й її диктатура обернулися для неї самої, для народу-переможця на велику трагедію, непозбутню біду, яка продовжує такою залишатися. Волею більшості рішеннями радянської влади були тоді націоналізовані фабрики і заводи. Під обіцянки більшовиків зробити господарями землі всіх тих, хто отримав перемогу в революції й у громадянській війні, переможці вчинили «чорний переділ» усіх поміщицьких, громадських і державних земель, частково вигнали з країни, частково знищили інтелігенцію, буржуазію, спробували зробити всіх рівними, хотіли всіх зробити трудящими. Але незабаром серед рівних виявилися й ті, хто був «рівніше за інших», диктатура більшості плавно, але досить швидко перетворилася на диктатуру меншості, а потім і зовсім на диктатуру Одного. Справжніх переможців розтоптали, а справжніми переможцями проголосили себе більшовики. Вони так само, як до них російські царі, очолили підданих і повели їх до реалізації Місії Росії, яку розуміли по-своєму.
Революцію 1917 року я, як історик, сприймаю і розумію як поєднання в одному грандіозному явищі різних його складових: масової народної стихії, того самого бунту, свята, якщо завгодно, дикої волі, який російський народ справляв регулярно раз у століття — Болотніков і Смута, Разін, Пугачов, — і цілеспрямованої волі, доктринальної наполегливості і партійно-державної організованості дій більшовиків під керівництвом Леніна. Тієї самої цілеспрямованої волі, що обернулася потім на масове насильство, свавільні вбивства і сталінській тоталітаризм.
У революції як в поєднанні народної стихії і цілеспрямованої волі врешті запанувала і стала пануючою реальністю третя її складова, що ніколи не фігурувала ні в шкільних підручниках, ні в наукових монографіях, невидима звичним поглядом — та сама Російська система. Ця невидима спочатку складова запанувала і предстала у підсумку цілком відчутно, хоча і досі, як правило, не цілком усвідомлено. Вона матеріалізувалася в тисячах і тисячах різних фізичних споруд, у сотнях всіляких соціальних і політичних інститутів і установ, нарешті, у фільмах, віршах і музиці. Хоча сама по собі наша система складається з елементів зовсім нематеріальної властивості. Якісь з таких її елементів — наприклад, синкретичність або співвідношення інверсії і медіації — сформувалися і виявилися в російській культурі ще в домонгольський період. Інші — як, наприклад, розподіл пріоритетів авторитарного владарювання, примат контролю над людьми над контролем над землею, примат влади (служби) щодо власності, військова форма соціальної організації пануючих груп — ці елементи прийшли в Російську систему лише з монголами.
Російську систему, на мій погляд, треба сприймати (і як евристичну категорію, і як соціокультурну реальність) раціонально і без фаталізму, тобто як невідбутну реальність нашого життя досі — але не як фатум, не як долю Росії взагалі. На безвихідну цивілізаційну колію наша система перетворюється, головним чином, свідомими зусиллями влади. Так було і в дорадянські часи, тривало в радянські і особливо помітно і наполегливо робиться тепер, у пострадянський час. Основні елементи Російської системи — реальності ментальної і соціальної субстанцій, розумові стереотипи, одвічні звички людей, результати і норми логіки смислоутворення, сталі співвідношення влади і власності, авторитаризм як полюс протистояння вічовому ідеалу. Усі ці реальності — субстанції тонкі, але вельми сталі. Вся сфера ментальності — це, як визначили її мої колеги — французькі історики, темниці великої часової тривалості. Зміни відбуваються тут, як в глибинах океану, повільно і дуже повільно і вимірюються століттями. Таких тонких, але надстійких субстанцій дуже важко позбавитися, але на них можна — і вельми навіть успішно — грати, маніпулювати ними. Такими вправами у сфері масової психології, соціальних відносин поглинені нинішні «політтехнологи», медійні боси, керівники Адміністрації Президента.
Але революція 1917 року як поєднання стихійного начала і організованої волі — не єдино можливий підхід до її розгляду і розумінню. Її можна розглядати, наприклад, і як консервативну реакцію більшості тодішнього суспільства — селянства — на ті зміни, у тому числі і позитивні, які сталися в кінці XIX і на початку XX століття. Тоді відбувалося становлення капіталізму, яке відобразилося в урбанізації, в диференціації і поляризації суспільства, у збільшенні кількості власників, у соціальній мобільності. У селі вибухнула громадська криза перенаселення, що викликало бурхливі негативні реакції більшості селян. Більшовики зробили ставку на консервативні і навіть на реакційні настрої російського суспільства. Есерівську програму з селянського питання вони привласнили. Нарешті вони, граючи на настроях, вискочили на гребінь народної хвилі, опанували масові настрої і, перетворивши їх на свої гасла і цілі, захопили владу. Почалося розкультурення соціуму, сповзання в дикість, перетворення всіх у тваринний стан.
— Ви так оцінюєте весь період радянської влади?
— Всі думають: якщо будувалися — отже розвивалися. Під «будувалися» мають на увазі, як правило, будинки, будівлі, заводи. Словом, «прийняв з сохою, а залишив з атомною бомбою». Інколи мають на увазі соціалізм — він свідомо, підсвідомо дуже багатьма вважається зі знаком плюс. Так все відклалося в масовій свідомості. А для розуміння, що насправді це був трагічний період фізичного знищення десятків мільйонів людей під час розкультурення російського соціуму, місце в масовій свідомості залишається вільним.
Російська свідомість і сьогодні ще далека від розуміння очевидного: той наліт культури, який напрацьовувався століттями, як гумус на грунті, за радянських часів було знищено, і саме це було головним змістом і стало сукупним підсумком всіх радянських років. Ніякого будівництва, творення в сенсі розвитку особи і вдосконалення на таких засадах нашого співжиття не було. Було зростання, було нарощування, збільшення, розширення за рахунок знищення людського в людині. Під час так званих колективізації, індустріалізації і культурної революції ліквідовували лише соціальну диференціацію, що ще почалася, і перетворили всіх на службовців в державі за жебрацьку, за єдиним тарифом на весь Радянський Союз зарплатню. Країна стала штучно створеною соціальністю.
— В такому разі, закономірне запитання: а взагалі коли-небудь Росія розвивалася?
— Тут якраз питання питань. Треба зрозуміти характер, тобто зміст економічної і соціокультурної динаміки Росії, і лише тоді буде видно, як і, головне, чому вона змінювалася і розширювалася, зростала і посилювалася, а потім тричі круто — в XVII столітті, в 1917 і 1991 роках — знову поверталася в архаїку. Але ніколи після XV століття — тобто після своєї появи на карті світу як велике суспільство і єдина країна, — з моменту свого становлення, не розвивалася.
Я намагався про це сказати, але дуже коротко і зовсім зрозуміло, мабуть, не виходить. Скажу про те ж ще раз.
Жодній модернізації за Петра I, Олександра II і Сталіна, на яких так люблять посилатися наші нинішні вожді і їх обслуга, не було. Точніше кажучи, сталися три найбільші антимодернізації. Комусь, проте, вони досі застять очі, і ще раз уже сьогодні Медведєв хоче повторити щось подібне в Сколкові. Йдеться, інакше кажучи, про «модернізацію по-імперськи», коли ми запозичували в Заходу кращі технології — головним чином, з військової сфери, — а також деякі інститути, управлінські прийоми, способи організації виробництва. Запозичували, щоб болючіше вдарити по тому ж Заходу. І, що не менш важливо, щоб врятувати, зберегти незмінним існуючий тоді режим.
І кожного разу поставленої мети досягали.
Ціною розвитку Росії.
Інколи про події після 1991 року, про розпад СРСР говорять, що суспільство обрушилося кудись далеко і глибоко, в середньовіччя, у феодалізм. Я давно намагаюся сказати, що жодного «обрушення» не було. І жодного польоту в прірву не було. І не було у нас ніякого середньовіччя і феодалізму, куди можна було б летіти.
Із крахом Радянського Союзу оголилися матричні підстави Росії, оголилась скельна — первинна — порода XV століття. Те, що тоді, на той час було напрацьовано, то в 1991 р. оголилося. Відкрилася, як це не сумно констатувати, дикість: стан великого суспільства і однієї країни, насильно складених на основі локальних світів і їх традиціоналістського, докультурного ще рівня.
Коли Росія формувалася як країна, ще ніде не стався перехід до сучасності. Але на Заході, де, строго кажучи, лише і стався такий перехід, були для такого переходу інші підстави, інша, порівняно з Росією, соціокультурна змістовність, і стався цей перехід під час таких подій, яких в Росії бути не могло. Підставами для такого переходу, для формування особи і громадянського суспільства на Заході були Античність і Середньовіччя, а сам перехід стався там у три етапи: Ренесанс, Реформація і Просвітництво. У нас не виявилося ні права, ні моральності як підстав, на яких формувалися самі начала Модерну. Перший юридичний факультет в Росії з’явився лише в XIX столітті. У суспільстві Модерну мораль і моральність формувалися в побуті і в церкві на основі релігії. Про російське православ’я у зв’язку з тим, що Росія як соціокультурна спільнота не розвивалася, — окрема тема, і про неї треба говорити не мимохідь.
Коли на Заході під час названих подій відбувався перехід до Модерну, у Росії йшло становлення великого суспільства, підсумком якого став не розвиток соціуму, як «там» — на основі творчої особистості і масових інновацій, — а моно- або самосуб’єктне, антимодерністське Російське самодержавство.
Кажучи, що 1991 року оголилися матричні підстави російського соціуму XV століття, я маю на увазі цілком конкретні показники. Це стосунки між окремими людьми, як і між владою і населенням, на основі дофеодальної ще адміністративної ренти: не договірні, як на Заході у той час, а стосунки за домовленостями. Тепер їх іменують «за поняттями». Із визнання такої матричної підстави і потрібно було, на мій погляд, починати розмову про реформи. І Ходорковські читання теж.
— Сакраментальне питання: що робити?
— Теж велике питання. Чи потрібно рятувати таку Росію — з деспотизмом влади, де особа й велика частина населення стали об’єктом придушення?
Моя відповідь: нема.
Якщо така Росія зусиллями панівної еліти відтворюватиметься й надалі, що ж у ній буде гідного порятунку?
Посиляться страждання. Зараз вони виражаються знищенням — фізичним і етичним — десятків мільйонів людей. Далі кількість принижених і знищених зростатиме.
Рятувати треба, але не цю Росію й не цей режим.
Ідеться, як я розумію, про необхідність змін самих основ нашого життя. Міняти треба парадигму Росії.
Міняти не просто режим, суспільно-політичний лад, що склався, а, у якомусь сенсі, сам тип мислення, світогляд, багато традицій, звички людей.
Чи можливо це? Поки що в світовій практиці таке питання щодо якоїсь країни не ставили. У наш час лише Німеччина та Японія поміняли в подібному сенсі, можна сказати, парадигму свого колишнього ладу й розвитку. Але це сталося як результат їхньої поразки в Світовій війні, а також зусиллям, фінансово-економічним забезпеченням і прямим адміністративним утручанням у їхній життєвий устрій окупаційних сил.
Росія вийшла з тієї самої війни переможницею, її режим — аналогічний нацистському — в результаті перемоги невимовно посилився. Перш ніж відповісти на питання «Що робити?», треба спочатку — без цього нічого не вийде — скласти адекватні уявлення про Росію, в якій ми... начебто живемо. У якій деградуємо й помираємо.
Ходорковські читання та люди, які на них виступають і аналізують те, що відбувається, мають на увазі й переслідують цілком певну політичну мету й прямо про неї говорять: співробітництво з оцим путінським режимом, із цією владою. Поготів — ставлять за мету входження саме в цю владу.
Вони сіють ілюзії, що, живучи разом із цією владою, можна щось зробити інше — добре й хороше. Що з нею можна врятувати Росію.
Така політична позиція й є фактично апологетична щодо режиму.
— А можливо, ви помиляєтеся в оцінках? І ваш діагноз хибний?
— Будь-яка думка, будь-який аналіз і висновки суб’єктивні, в тому числі й мої, зрозуміло.
Я свої висновки будую на логіці та фактах, прагну аргументувати їх з урахуванням і на основі наявних підходів та інтерпретацій у сучасному гуманітарному знанні. Моя спеціалізація як дослідника — історія історичної науки — зобов’язує не лише знати й ураховувати всі найбільш важливі інтерпретації історії СРСР, але й випадки масової, практично тотальної омани щодо того, що відбувалося і відбувається в країні.
Мені здається, що в сенсі неадекватності сприйняття того, що відбувається, ми сьогодні неначе знову десь у кінці 30-х років минулого століття. Тоді одразу після винищування мільйонів у ході «побудови соціалізму», при загальному побутовому убозтві й масових знищеннях, що тоді розпочалися, — тепер уже тих, які ще вчора знищували інших — раптом усі хором рявкнули: «Жити стало ліпше, жити стало веселіше». Тоді сильно, масово, майже тотально помилялися відносно історії становлення Радянського Союзу й відносно того, що він собою являв. І помилялися не лише ми, аборигени. До нас приїжджали, про нас писали й говорили багато видатних людей із різних країн — притому зовсім не дурні й не неписьменні фанатики, а такі видатні особистості, як, наприклад, Фейхтвангер. Вони теж уважали — і написали! — що ми тоді штурмували небо, тоді як насправді ми рили котлован.
Зараз стан у суспільстві в сенсі нелюдяності, анти людяності, того, що відбувається чи не ще гірше, ніж це було тоді, в 30-х роках.
Щоправда, з часом змінюються форми буття, інколи аж до непізнаваності. Але важливо навіть і за такими кардинальними змінами вміти розпізнавати сенси.
Сьогодні у нас немає ні масових репресій, ні самоуправних масових розстрілів, немає й самого ГУЛАГу. Перші керівники країни багато разів публічно засудили всі неподобства минулого, зреклися подібного роду «сталінських злочинів». Але чи все це є гарантією від антилюдяності?
Чи потрібне в наш час повторення масових самоуправних убивств або, можливо, того ж ефекту залякування можна досягти гучними точковими нерозкритими політичними вбивствами всім відомих людей? Чи потрібен громіздкий ГУЛАГ, коли завдяки електронним ЗМІ відомі всі моторошні деталі смерті в СІЗО Сергія Магнітського й Віри Трифонової?
Варто було б на підтвердження антилюдяності сучасної політики сказати про демографію: про те, що росіян щороку стає майже на мільйон менше. Про те, що кількість психічно хворих, алкоголіків, наркоманів, хворих на туберкульоз, ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД увесь час збільшується й сумарно перевалила вже за 10 мільйонів. У тому ж ряду показників антилюдяності — жахлива, як ніде в світі, поляризація суспільства, паразитизм «еліт», «утічка мізків», демагогія й небувале демонстративне збагачення владної верхівки.
Але найбільш, мабуть, кричущий показник антилюдяності режиму полягає в тому, що цілеспрямованими діями влади протягом останніх двадцяти років населення Росії як розумне людське співтовариство, як колективного соціального актора повністю усунули від усвідомленої практичної участі в економічному й політичному житті країни. Квазізаконодавчо ліквідували вибори, референдуми, незалежні ЗМІ, правосуддя, путінська влада визначила місце перебування для людської спільноти в свого роду гетто. Закон про розширення функцій ФСБ — лише мале підтвердження того. Населення країни, з точки зору його суб’єктності, опинилося в резервації, в заповіднику: влада тепер про нього піклуватиметься, підгодовуватиме й зберігатиме як зоологічний набуток. Країна покрилася манекенами, замінниками державних інститутів, органів і організацій управління, представництва й самовираження.
Така антилюдяність уповні порівнювана й із сталінською, і з нацистською.
— Як вам здається, влада свідомо прагне до панування?
— Гадаю, так. Із історії нашої країни видно, що, коли людей допускають до економічного й політичного життя, дають їм самостійність, люди починають нормально жити, працювати, щось винаходити й формулювати претензії до влади. Це сталося, наприклад, під час НЕПу: люди, яким дали можливість самостійно щось робити в галузі економіки, стали найактивнішим чином створювати підприємства, артілі, фірми, видавництва, друкарські органи, усілякі громадські об’єднання. Творчих союзів, що об’єднували тисячі художників, письменників, поетів, був океан. Так виявлялося справжнє життя, активність.
Ленін розумів, що з подібною людською самостійністю доведеться рахуватися. Він писав: «НЕП — це серйозно і надовго». Він також уважав, що з селянами треба домовлятися. Сталін побачив усе те саме в житті країни, але вчинив прямо протилежним чином. Він вирішив, що таких людей, які діють самостійно і висувають претензії, треба знищити.
Сталін прийняв рішення: якщо народ діє самостійно й проявляє незговірливість, треба замінити такий народ у Росії. І він цього досягнув. Скасував НЕП. Знищив як соціальні прошарки селян, робітників, інтелігенцію. Нівелював усі соціальні відмінності, усіх посадив на зарплату, зробив усіх повністю залежними службовцями держави. Він перетворив людей на співтовариство, що живе за інстинктами, здійснив, як я вже сказав, розкультурювання Росії.
У 90-х роках, коли стихійно почалося таке ж нуртування, маніфестації, реальні вибори, було створено партії, всілякі органи друку. Тепер уже Путін видав низку законів, які перетворюють людей на виконавців. Урешті-решт створено таку політичну систему й такий економічний устрій, щоб люди взагалі опинилися поза політикою й поза економікою. Розширили права ФСБ, попросту ліквідовували всі вибори. Влада розуміє, що, не дай бог, доведеться за все відповісти. І розробляє цілком усвідомлену стратегію порятунку самої себе.
Перспективам Росії в цій стратегії місця немає.
