Третій тур телевізійних дебатів, що відбувся минулої середи між чинним президентом США та його опонентом — Джоном Керрі, став символічним піком їхньої публічної конкуренції. На сьогодні американці живуть в очікуванні «жовтневого сюрпризу», що став уже традиційним у передвиборній президентській практиці, — кардинального публічного кроку або великого інформаційного приводу, здатного серйозно змінити поки що приблизно рівні шанси обох кандидатів.
Як і передбачалося, іракська тема стала ключовим моментом внутрішньополітичної конкуренції. Традиційна ж для американських виборів війна компроматів виявилася в активній експлуатації теми військового (часів В’єтнаму) минулого обох претендентів. Можливо, це слід розцінювати як своєрідну данину загальному «воєнному» характеру президентської кампанії.
Однак нинішній, найбільший з 1992 року рейтинг теледебатів і підвищений інтерес американців до кампанії загалом пояснюється насамперед тим, що на сьогодні американське суспільство має відповісти на абсолютно нові для нього запитання, що лежать поза рамками традиційного республікансько-демократичного внутрішньо- і зовнішньополітичного балансу. По-перше, чи готові американці платити за глобальне лідерство своєї країни посиленням військово-превентивної й антитерористичної складової держави. По-друге, чи згодні вони жити у формованій нинішньою адміністрацією «антитерористичній державі». І по-третє, чи готові вони отримувати розширений набір сек’юритарних послуг держави із забезпечення антитерористичної безпеки (що стала не менш актуальною, ніж безпека соціальна або правова) в обмін на цілком закономірне звуження цивільного простору, що заповнюється «державою безпеки».
В умовах нового, багато в чому сформованого адміністрацією Буша сек’юритарного суспільного запиту, активна експлуатація іракської теми привела до поступового нівелювання чітких меж у зовнішньополітичній риториці між республіканцями і демократами. Тому на зміну традиційній республікансько-демократичній ідеологічній рівновазі (яка тривалий час забезпечувала збалансованість американської зовнішньої політики) приходить новий баланс, що змушує опонентів Буша формулювати «демократичну» модель сек’юритарності, але вже в рамках антитерористичного порядку денного, сформованого республіканцями.
Справедливості заради слід зазначити, що простір для проективної конкуренції в економічній сфері не надто великий. Якщо брати до уваги порівняну стабільність американської економіки, налагодженість антикризових механізмів, то простір для програмної конкуренції тут обмежений корективами соціальної та фіскальної політики. Іракська ж тема серйозно розширила конкурентне поле кандидатів: на сьогодні саме в цих рамках і розвивається основна динаміка, порівняно з якою економічна складова кампанії виглядає надзвичайно важливою, але все ж таки другорядною.
«ЕКОНОМІЧНА» КАМПАНІЯ ДЕМОКРАТІВ
Влітку Джон Керрі в основному більш-менш упевнено випереджав Буша. На тлі несприятливої динаміки іракської кампанії спочатку ставка Керрі на імідж «економічного президента» в поєднанні з «президентом антивоєнним» була цілком обгрунтованою і виграшною. «Антитерористичний» Буш з армією, що загрузла в Іраку, скандалами навколо відсутності в Іраку ЗМЗ і бравадною переможною риторикою виглядав непереконливо порівняно з грамотним і врівноваженим Керрі, який акцентував внутрішні проблеми: зростання безробіття та загального погіршення економічної ситуації на тлі програшної «непотрібної війни». Формат і темп кампанії задавав явно не Буш, змушений не завжди вміло парирувати жорстку публічну критику з боку демократів. Здавалося, що успішно конкурувати в таких умовах «воєнний» Буш, який використовує ресурс давніх антитерористичних месиджів, навряд чи зможе. Проте його команда зробила ставку на надактуалізацію терористичної загрози та посилення антитерористичної риторики.
«РЕСПУБЛІКАНІЗАЦІЯ» ТА «ДЕПАЦИФІКАЦІЯ» КЕРРІ
До кінця літа стало ясно, що Джону Керрі не вдалося стати «новим Клінтоном», який переміг Буша-старшого саме за допомогою сильних економічних аргументів. Очевидним став також і той факт, що у США сформувався сильніший, ніж будь-коли, запит на антитерористичну захищеність, яка передбачає жорстку «нападаючу» (превентивну) зовнішньополітичну риторику. Ресурс пацифістських месиджів демократів досить швидко вичерпався, а економічна проблематика на тлі риторики глобальних загроз стала швидко втрачати актуальність. Протягом літа і першого осіннього місяця кількість «економічних» виборців неухильно зменшувалася, в той час як кількість «антитерористів» зростала. У вересні демократичний кандидат уже програвав Бушу понад 10% рейтингу. Очевидно, що первинна ефектність Керрі, побудована на контрастуючих з риторикою Буша економічних і антивоєнних аргументах, почала нівелюватися. Простіше кажучи, економічний та антивоєнний наступ демократів «захлинувся». Кампанія почала розвиватися як суперництво між «сильним воєнним» Бушем і «слабким економічним» Керрі.
Республіканська адміністрація за чотири роки кардинально змінила національний порядок денний. На зміну «економічному благоденству» та «сильній Америці» клінтонівської восьмирічки прийшла менш соціальна економіка й «Америка, що захищається по всьому світу». Республіканцям вдалося істотно відкорегувати самий смисл американської державності, ослабивши акценти на економічному процвітанні та сформулювавши його як «захищену глобальну державу». Внутрішня і зовнішня політика Буша-молодшого прискорила кристалізацію нової американської ідентичності, яка остаточно вийшла за рамки «обивательського ізоляціонізму». На рівні побутової свідомості і загрози, і безпека тепер глобальні.
На сьогодні 28% американців схильні вважати тероризм проблемою №1, що стоїть перед країною, а 26% вважають розв’язання цієї проблеми головним завданням нового президента. Економічна ситуація (судячи з соціології) у списку життєво важливих питань посідає лише друге місце. Можливо, саме тому ресурс «внутрішнього економізму» Керрі почав порівняно швидко вичерпуватися.
Тепер уже команда демократів мала шукати простір для маневрування в актуалізованій республіканцями антитерористичній площині, оскільки перемога на цьому полі стала навіть важливішою, ніж у внутрішньополітичній (соціально-економічної) площині. Стало ясно, що впевнено конкурувати з Бушем, апелюючи лише до «класичних» демократичних категорій, буде практично неможливо. У результаті перед Джоном Керрі постало завдання перемагати там, де спочатку він не мав наміру перемагати. Тому цілком закономірною тенденцією й особливістю поточної президентської кампанії стала певна публічна «республиканізація» демократів.
Протягом вересня демократи були зайняті «промацуванням» альтернативи в рамках кон’юнктури, нав’язаної республіканською адміністрацією, а Джон Керрі став набагато активніше «вклинюватися» в антитерористичний контекст. З кінця вересня (фактично за шість тижнів до виборів) Керрі остаточно переносить акцент на антивоєнно-сек’юритарну риторику. Основну ставку було зроблено на іракське питання в його проекції на безпеку суспільства. Тепер демократи намагаються позиціонувати президентські вибори як своєрідний всенародний референдум довіри/недовіри політиці Білого дому, здійснювану сьогодні в Іраку. Сам факт превентивної антитерористичної війни не заперечується, заперечується «помилкова війна» (Саддам не був пов’язаний з «Аль-Каїдою», в той час як колосальні зусилля держави спрямовані на стабілізацію в Іраку, справжні вороги Америки, як і раніше, на свободі тощо). Не менш важливо, що Керрі вдалося виробити й актуалізувати цілком вдалий «демократичний підхід» у сек’юритарній сфері: «Ми зможемо захищати наші національні інтереси, не порушуючи наших громадянських прав».
Нині Керрі і Буш конкурують в одній площині: йдеться не про те, бути чи не бути Америці державою, що глобально захищається, а про вибір інструментів і ресурсів для нової системи безпеки. Схоже, що цей формат зламати вже не вдасться. Можливо, саме ця візуальна «подібність» дала можливість незалежному кандидатові Найдеру вибудовувати свою кампанію на критиці двопартійної системи та нічим не відмінних партій, які «обслуговують інтереси великих корпорацій». «Різночитання» у зовнішньополітичній риториці поступово втрачають доктринальний характер і набувають контурів конкуренції форматів.
Більш-менш стійка перевага Буша була знову поставлена під сумнів на початку жовтня, коли Керрі відкрив новий «телевізійний рахунок» у президентській грі, вигравши три тури теледебатів. Протягом кількох останніх днів деякі американські соцопитування зафіксували новий незначний відрив Керрі, інші — збереження наявної рейтингової динаміки, яка складається поки що на користь Джорджа Буша, але з досить серйозним скороченням його відриву. З іншого боку, подібні рейтингові коливання стали звичною практикою поточних виборів, і, швидше за все, вони не будуть останніми і тим більше — переломними. Жоден із цих стрибків поки не наводить на думку про «електоральний прорив» Керрі або про «електоральну кризу» Буша.
Вибір Америки — це не лише вибір майбутньої моделі американської національної безпеки та подальшого сценарію в Іраку, а й вибір шляху вже постіракського конструювання глобальної сек’юритарної системи. Після виборів стане ясно, за рахунок яких — внутрішніх чи зовнішніх ресурсів більшою мірою розвиватиметься американська модель безпеки. У першому випадку основну ставку буде зроблено на формування антитерористичного сек’юритарного суспільства, у другому — на створення нової легітимної й ефективної блоковості. Крім того, президентські вибори багато в чому визначать, чи в глобальній сек’юритарній кон’юнктурі домінуватиме активний антитерористичний підхід із великим акцентом на превентивні війни, або ж ідея «антитерористичної оборони» (більше притаманна нинішній Європі), що передбачає втручання «за фактом».
З огляду на загальну логіку кампанії, можна стверджувати, що переможе той кандидат, який у пакеті з соціально- економічної програматикою презентує конкурентнішу модель внутрішньої безпеки американського суспільства й адекватну їй зовнішню політику. В цьому сенсі Буш поки що в дещо комфортніших умовах, оскільки, будучи основним об’єктом критики, він водночас має солідніший ресурс для реалізації «жовтневого передвиборного сюрпризу».
З іншого боку, попри свою «глобальну антитерористичну» орієнтованість, Буш у разі перемоги, швидше за все, буде справді «американським президентом». Його міжнародні позиції, порівняно з внутріамериканськими, є непевними. Очікуваною й переважною для Європи як глави американської адміністрації є все ж фігура Керрі. Незважаючи на серйозні зрушення в забезпеченні міжнародної легітимності іракської війни, Буш буде змушений продовжити формування зовнішньої політики в умовах неявного конфлікту з європейцями й пасивного протесту міжнародних структур, у потрібні моменти віддаючи перевагу квазікоаліціям. Варто припустити, що й на пострадянському просторі практика взаємовідносин на базі двосторонніх (формальних і неформальних) домовленостей, взаємних послуг і поступок в тому або іншому форматі зберігатиметься.
У свою чергу, Джон Керрі, як і раніше, має серйозний арсенал аргументів, зокрема й зовнішньополітичних. Один із його ключових пріоритетів — відновлення міжнародного престижу США й поновлення рівноправної співпраці з давніми європейськими партнерами — вписується в «класичну» логіку демократів. Можна припустити, що зусилля Керрі- президента будуть сконцентровані у сфері здійснення максимально легітимної колективізації іракського сценарію і подальших воєнно-гуманітарних проектів.
Не зовсім ясними є в разі його перемоги перспективи діалогу з ключовими суб’єктами пострадянського простору, але контури східноєвропейської політики демократів все ж таки проглядаються. У риториці демократа чіткіше, ніж у заявах Буша, можна виділити своєрідний «контрросійський» момент, який пов’язаний із недотриманням Путіним демократичних стандартів і виражений у формі жорсткіших (ніж у республіканців) демократично-правових месиджів Москві. Крім того, демократи традиційно схильні до тіснішої співпраці з євроатлантичними партнерами, та й у риториці Керрі досить чітко проглядається європейський вектор. Цілком можливо, що у разі перемоги Керрі можна очікувати появи певних консолідованих (євроатлантичних) підходів до «східнослов’янських демократій», для яких буде характерним посилення правового натиску, можливо, — формулювання чіткіших і позитивніших євроатлантичних месиджів Україні та зміщення акцентів на користь прозорості й легітимності схем співробітництва. Якою буде реакція у відповідь — питання вже української президентської кампанії.
