Перебудова, або серія політичних і економічних реформ, здійснених мною в Радянському Союзі 1985 року, досі є предметом запеклих суперечок. Сьогодні ця полеміка стала по-новому актуальною, й не просто в зв’язку з 25-ю річницею перебудови, а й тому, що Росія знову стикається з викликом змін. У такі моменти доречно й необхідно подивитися назад.
Ми розпочали перебудову, оскільки наш народ і керівництво країни розуміли, що жити, як раніше, ми не можемо. Радянська система, створена на принципах соціалізму ціною величезних зусиль і жертв, перетворила нашу країну на велику державу з потужною промисловою базою. Радянський Союз був сильним у критичних ситуаціях, але за нормальних обставин наша система прирікала нас на неповноцінність.
Це було зрозуміло мені й іншим представникам нового покоління керівників, а також членам старої гвардії, які думали про майбутнє країни. Я згадую свою розмову з міністром закордонних справ Андрієм Громиком, яка відбулася за кілька годин до пленуму ЦК, що обрав мене в березні 1985 року новим генеральним секретарем партії. Громико погодився, що необхідні радикальні зміни, хоч би яким значним був ризик.
Мене часто запитують, чи розуміли мої соратники по перебудові й я, весь обсяг того, що нам доведеться зробити. Відповідь — і «так» і «ні», не повною мірою й не одразу. Було чітко зрозуміле те, від чого нам необхідно відмовитися: від жорсткої та відсталої ідеологічної, політичної й економічної системи; від конфронтації зі значною частиною решти світу; а також від нестримної гонки озброєнь. Відкидаючи все це, ми користувалися повною підтримкою народу; тим керівникам, які пізніше виявилися твердолобими сталіністами, довелося замовкнути й навіть поступитися.
Набагато важче відповісти на запитання, якими були наші цілі, чого ми хотіли досягти? За короткий час ми пройшли великий шлях, перейшовши від спроб виправити чинну систему до усвідомлення необхідності її заміни. Проте я завжди був вірним своєму вибору еволюційних змін — цілеспрямовано рухаючись уперед так, щоб не занапастити народ і країну, щоб уникнути кровопролиття.
Якщо радикали підштовхували нас, аби рухатися швидше, то консерватори наступали нам на ноги. Обидві ці групи переважно винні в тому, що сталося пізніше. Я теж визнаю свою частину відповідальності. Ми, реформатори, робили помилки, які дорого коштували нам і нашій країні.
Наша головна помилка полягала в запізнілому реформуванні Комуністичної партії. Партія ініціювала перебудову, але незабаром стала завадою на шляху нашого руху вперед. Вища партійна бюрократія в серпні 1991 року здійснила спробу перевороту, який зірвав реформи.
Ми також із запізненням почали реформувати Союз республік, який пройшов великий шлях за час їхнього спільного існування. Вони стали справжніми державами, з власною економікою, з власними елітами. Нам слід було знайти для них спосіб існування як суверенних держав у рамках децентралізованого демократичного союзу. Під час загальнонаціонального референдуму в березні 1991 року понад 70 відсотків виборців підтримали ідею про новий союз суверенних республік. Але серпнева спроба перевороту, яка послабила мої позиції як президента, унеможливила таку перспективу. Наприкінці року Радянського Союзу вже не існувало.
Ми припускалися й інших помилок. У запалі політичних баталій ми оминули увагою економіку, й люди не вибачили нам браку продуктів повсякденного попиту та черг за товарами першої необхідності.
Та все ж таки досягнення перебудови незаперечні. Це був прорив до свободи й демократії. Сьогоднішні опитування підтверджують, що навіть ті, хто критикує перебудову та її лідерів, високо оцінюють їхні досягнення: відмову від тоталітарної системи, свободу слова, зборів, віросповідання, пересування, а також політичний і економічний плюралізм.
Після розпуску Радянського Союзу російські лідери віддали перевагу радикальнішій версії реформ. Їхня «шокова терапія» виявилася гіршою, ніж сама хвороба. Чимало людей украй озлидніло; надзвичайно збільшилася різниця в доходах. Потужних ударів було завдано по охороні здоров’я, освіті та культурі. Росія почала втрачати свою індустріальну базу, її економіка потрапила в повну залежність від експорту нафти й газу.
До кінця століття країна була напівзруйнована, й нам загрожував хаос. Демократія опинилася під загрозою. Переобрання президента Бориса Єльцина 1996 року та передача влади його призначеному наступнику Володимиру Путіну 2000-го були демократичними за формою, але не за змістом. Саме тоді я почав непокоїтися за майбутнє демократії в Росії.
Я зрозумів, що в ситуації, коли на карту поставлене саме існування російської держави, діяти за правилами не завжди можливо. У такі часи можуть знадобитися рішучі, жорсткі заходи й навіть елементи авторитаризму. Тому я підтримав кроки, зроблені Путіним під час його першого президентського терміну. Я був не сам — тоді його підтримало від 70 до 80 відсотків населення.
Проте стабілізація країни не може бути єдиною або кінцевою метою. Росія потребує розвитку та модернізації, щоб стати лідером у взаємозалежному світі. За останні декілька років наша країна не наблизилася до цієї мети, хоча впродовж десятиліття ми отримували вигоду з високих цін на наш основний продукт експорту — нафту й газ. Світова криза вдарила по Росії сильніше, ніж по багатьом іншим країнам, і звинувачувати в цьому ми можемо лише себе самих.
Росія впевнено рухатиметься вперед, лише якщо вона піде демократичним шляхом. Останнім часом щодо цього в нас була ціла низка невдач.
Наприклад, усі найважливіші рішення сьогодні приймаються виконавчою владою, а парламент лише автоматично й формально їх затверджує. Під сумнівом є незалежність судів. У нас немає партійної системи, що дозволяє здобувати перемогу справжній більшості, враховує думку меншості й допускає існування активної опозиції. Посилюється відчуття, що влада боїться громадянського суспільства й хоче все контролювати.
Ми вже були в такій ситуації, проходили через це. Чи хочемо ми повернутися назад? Думаю, ніхто не хоче, зокрема й наші керівники.
Я відчуваю занепокоєння в словах президента Дмитра Медведєва, коли він ставить питання: «Чи повинні ми й далі тягнути в наше майбутнє примітивну сировинну економіку та хронічну корупцію»? Він також застерігає від добросердного настрою в суспільстві, де держава — «це й найбільший працедавець, й найактивніший видавець, й найкращий продюсер, сама собі суддя, сама собі партія й сама собі, врешті, народ».
Я згоден з президентом. Я згоден з його метою модернізації. Але вона не реалізується, якщо люди будуть зв’язані, якщо вони будуть просто пішаками. Якщо ми хочемо, щоб почувалися й діяли як громадяни, є лише один рецепт — демократія, зокрема, й влада закону та відкритий і чесний діалог між владою й народом.
Росію стримує страх. У людей і керівництва є побоювання, що новий раунд модернізації призведе до нестабільності й навіть хаосу. У політиці страх — це поганий порадник і ми мусимо його долати.
Сьогодні в Росії багато вільних людей, які мислять незалежно, які готові взяти на себе відповідальність і відстояти демократію. Але зараз дуже багато чого залежить від вчинків влади.
Михайло ГОРБАЧОВ був керівником Радянського Союзу з 1985 року й до його розпаду в 1991 році.
