Невдовзі святкуватимемо річницю помаранчевої революції. Чи буде це щось більше, аніж дата сама по собі? Чи багато Україна отримала здобутків, а головне чи змогла хоча б по мінімуму скористатися тими шансами, які нібито відкривалися перед державою ще рік тому? Мабуть, не буде помилковим вважати, що найбільше можливостей для постреволюційної України відкривалося саме на міжнародній арені. Чи зуміло нове керівництво скористатися наданими кредитами? Пропонуємо вашій увазі думки провідних експертів, які пролунали під час недавнього круглого столу «Українського клубу» на тему «Зовнішня політика України: між реалізмом і волюнтаризмом».
Максим СТРІХА, Інститут відкритої політики:
— Якщо охарактеризувати період попередніх дій влади в зовнішній політиці, я би назвав його часом втрачених можливостей. Ті справді великі можливості, які надавала Україні помаранчева революція (насамперед на західних векторах) використано не було. Зрозуміло, що за кожним піком наступає спад. Зверну увагу на одну обставину: з 1 січня наступного року ми житимемо в умовах конституційної реформи. Після парламентських виборів уряд має стати відображенням тих настроїв, які панують в парламенті. Я не думаю, що ці настрої будуть більш проєвропейськими або більш пронатівськими, ніж це є сьогодні. Ситуація буде гіршою. Приміром, загалом безневинний меморандум про використання української транспортної авіації силами НАТО набрав лише 207 голосів... Частково негативний ефект від такої «розстановки сил» буде пом’якшено тим, що зовнішня політика (так само і питання оборони) залишаться значною мірою в сфері впливу Президента. Якщо Президент захоче і зуміє, то зможе лишатися достатньо сильним гравцем. Чи зуміє? Лишаються великі сумніви. Скажімо, що заважало Віктору Ющенку призначити послів? Нічого. Тому Президент мусить показати низку успішних зовнішньополітичних рухів за той проміжок часу, який поки що є в його розпорядженні. Не обов’язково це мусить бути прорив в напрямку ЄС, оскільки тут, очевидно, проривів бути не може. Однак є речі цілком конкретні: чому Україні нарешті не зробити національний звіт із культурної політики в межах Ради Європи, як це зробив Азербайджан. Україна за 10 років так і не зробила цього. Чому нарешті серйозно не зайнятися міжнародним науковим співробітництвом? До відома, українська наука отримує від закордонних грантів приблизно стільки, скільки за рахунок фінансування з державного бюджету. Це відбулося за мінімального сприяння держави, в основному завдяки зусиллям науковців.
Костянтин ГРИЩЕНКО, колишній міністр закордонних справ України:
— Чи були можливості у стратегічному плані? Я переконаний, що вони були і дуже серйозні. Питання тільки у тому, що ми не можемо відділяти зовнішню політику від внутрішньої. Ми мали винятково сприятливі можливості. Якщо порівняти ті можливості, які існували торік, із тими, які існували на початку цього року — то це небо і земля. Ще торік, як би ми не пропонували себе як державу, які б підходи не висувались на міжнародних конференціях чи у двосторонньому порядку, ми наштовхувались на негативне сприйняття керівництва держави та держави в цілому. Не так вже ми реально оцінюємо ту шкоду, яку завдали минулого року намагання показати негативні сторони нашого життя... Помаранчева революція дійсно дала можливість для змін. Якби протягом перших 3-4 місяців була розроблена програма, нехай закрита, але чіткого поєднання кроків на зовнішній рейд із конкретною роботою по просуванню наших довгострокових інтересів через парламент, ми могли б на основі емоційного та позитивного підйому України на заході вирішити чимало проблем... Якби ми діяли злагоджено, у повній прив’язці, ми б створили зовсім іншу динаміку інтересу до України. У будь- якій серйозній країні має бути і система міжвідомчого узгодження, взаємодії державного апарату і громадянського суспільства неурядових організацій. Якщо ми хочемо подати себе як справді європейську державу, ми маємо будувати свої структури таким чином, щоб вони відповідали європейським стандартам. Ми маємо себе бачити як середнього розміру важливу європейську державу з регіональними інтересами, безпосередньо, які стосуються нашої безпеки. Недоліком є постійне намагання звести зміст зовнішньої політики до одного напрямку: чи то європейська інтеграція, чи вступ до НАТО, чи пріоритет відносин із Росією. Ми діяли за принципом багатовекторності, але для того, щоб стати частиною Європи, ми маємо побудувати Європу у себе вдома. Це можна зробити, застосувавши всі можливості нашої економіки, там, де вона може себе ефективно проявити (тобто, якщо наші експортні можливості знаходяться в Таїланді, маємо там бути більш активними, ніж будь-де). І ми зможемо зміцнити нашу економіку завдяки багатьом крокам у різних країнах до межі, коли зможемо серйозно говорити з Європою.
Валерій ЧАЛИЙ, УЦЕПД ім. Разумкова:
— Я проти кардинальних змін і відсутності послідовності у зовнішньополітичній діяльності. Продовження корисних ініціатив, які були за минулого режиму, — це плюс для нової зовнішньої політики. Зовнішню політику після президентських виборів можна розділити на два етапи. Перший етап — етап сподівань. Його оцінки дуже позитивні. Одна з причин: під час цього періоду здійснювалось те, що робити найлегше, — закордонні візити на тлі безпрецедентної підтримки нового керівництва держави після помаранчевої революції. Другий етап триває донині. Він пов’язаний з оцінками дій. Одночасно зі зменшенням оцінок ефективності дій усієї влади падають і оцінки ефективності дій у зовнішній політиці. Сьогодні політика стала більш прогнозованою, орієнтованою на національні інтереси України, але неефективною. У неї з’явились нові симптоми, на які треба вже сьогодні реагувати: перебільшення сподівань, амбітність заяв, які часто не підкріплюються реальними ситуаціями, недостатність ефективного менеджменту. Щодо стратегічних напрямів, вони досить чіткі: орієнтація на ЄС, поглиблення стосунків із США, прагматизація стосунків із Російською Федерацією. Але щодо жодного з цих напрямків не закладено якогось стратегічного документа. Співробітництво з НАТО — найбільш скоординований напрямок з точки зору дій. Відносини із США. На першому етапі це прорив у політичному діалозі після великого періоду кризи довіри. Але нині США досить чітко захищають свої національні інтереси. Відносини із Росією — найбільш програшний напрям у зовнішній політиці. Тому що Росія зараз сприймається більше як подразник, ніж пріоритетний напрям зовнішньої політики.
