На президентських виборах у Ірані в першому турі переміг нинішній президент Махмуд Ахмадінеджад. За нього віддали голоси 63% виборців, тим часом його найближчий суперник — реформатор Мір Хосейн Мусаві — отримав лише 34%. Під час виборчої кампанії чинного президента порівнювали з Джоржем Бушем. Що об’єднує Джорджа Буша й Махмуда Ахмадінеджада? Чи можна очікувати змін у діях Ахмадінеджада під час його другої каденції? Чи позначиться другий термін Ахмадінеджада на українсько-іранських відносинах? Про це «Дню» — в інтерв’ю радника директора Національного інституту стратегічних досліджень В’ячеслава ШВЕДА, який є спеціалістом з країн Близького Сходу й Азійсько-тихоокеанського регіону.
— В’ячеславе Олександрову, чи є правомірним порівняння перемоги Махмуда Ахмадінеджада на президентських виборах 12 червня з переобранням на другий термін Джорджа Буша 2004 року?
— Мені здається, що справді є багато аналогій і схожих моментів між такими політичними постатями, як Буш та Ахмадінеджад. Їх об’єднує фундаменталізм, конфронтаційність, покладання сподівань на жорстку воєнну силу, а не на силу прикладу, пояснення, терпіння, компромісів. Недарма вони протягом другого терміну Буша 2005—2008 років фактично підживлювали один одного в намаганні провести в життя свої догматичні схеми переділу Близького та Середнього Сходу. Коли Джордж Буш ішов на другу каденцію, він у своїх передвиборних програмах стверджував, що успішно завершить процес просування демократії на Близькому та Середньому Сході. Але механізми цього просування виявилися абсолютно нежиттєздатними з огляду на реалії цього регіону. Тобто Сполучені Штати відійшли від своєї традиційної ролі чесного брокера, який уважно намагається балансувати між арабськими країнами та Ізраїлем.
Потрібно сказати, що взаємовідносини між США та Іраном вийшли фактично на рівень нульової позначки. Починаючи з ісламської революції 1979 року, попередники Джорджа Буша фактично не спромоглися створити якусь реалістичну концепцію відновлення відносин з Іраном. Лише відкрита конфронтація, погрози застосування воєнної сили, надії на те, що відбудеться якийсь переворот чи якась зміна режиму. Але все це виявилося абсолютно марним. Окупація Іраку й поглиблення в цій країні напруги, яка вилилася у громадянську війну, фактично зміцнила позиції Ахмадінеджада. На превеликий жаль, вона затвердила фундаменталістське крило іранської еліти в тому, що така жорстко антиамериканська та доволі агресивна політика, яку здійснював Ахмадінеджад, принесе успіх Ірану. І він стане провідним регіональним центром сили на Близькому та Середньому Сході та фактично диктуватиме порядок у цьому регіоні.
— Але ж так не сталося...
— Сьогодні ситуація значно змінилася, зокрема, змінилися декілька об’єктивних чинників. По-перше, прихід до влади у США нового президента з абсолютно новим мисленням і політичною культурою Барака Обами. Він сміливо взяв на себе мужність відкрито протягнути руку взаєморозуміння іранському народу й лідерам Ірану, щоб було відкрито нову сторінку взаємовідносин між США та Іраном. Про це говорилося у привітанні Барака Обами з нагоди свята Навруз 20 березня цього року. Потім у знаменитій промові у Каїрському університеті 4 червня підкреслювалося: по-перше, Іран має повне право на здійснення мирної атомної програми, по-друге, Іран має зайняти достойне місце у системі регіональної безпеки на Близькому та Середньому Сході з урахуванням його законних прав. Але водночас Іран має взяти на себе велику відповідальність за конструктивний підхід до розв’язання регіональних проблем, співпрацювати зі світовим співтовариством і, звичайно, жодної атомної зброї, жодної військової ядерної програми. На цих умовах Сполучені Штати готові були вступити в політичний діалог з керівництвом Ірану без жодних передумов і вийти на широке порозуміння з Іраном, на розв’язання спільних проблем. По-перше, йдеться про нормалізацію ситуації в Афганістані, в чому зацікавлені США, Іран і весь регіон. По-друге, про стабілізацію ситуації в Іраку, на який має серйозний вплив Іран як лідер шиїтського світу. По-третє, боротьба з наркотрафіком. Але, на превеликий жаль, як говориться у багатьох коментарях, нинішня перемога Ахмадінеджада означає, що Іран продовжить стару політику, принаймні у зовнішньополітичному напрямку. Я тут хотів би нагадати про особливості політичної системи в Ірані, де влада належить верховному правителю — аятолі Хаменеї. Саме він визначає зовнішню політику, модель розвитку країни й фактично диктує, яку зовнішню політику має проводити президент Ірану. Негативна реакція аятоли на промову Обами в Каїрському університеті й заява про те, що на Близькому Сході великий потенціал ненависті до американців та американської політики, — все це свідчить про догматизм і фундаменталізм верховного правителя та підлеглого йому президента Ахмадінеджада. Нинішня американська політика, яку спрямовано на встановлення політичного діалогу з Іраном, сприймається як вияв слабкості США, як підтвердження правильності іранського курсу на доволі експансіоністську, наступальну політику в регіоні, без якихось компромісів і з відкритим антиамериканським спрямуванням.
— Хіба ці вибори, зокрема, активність молодих виборців, не свідчать про те, що країні потрібні зміни?
— Так, об’єктивні потреби Ірану диктують необхідність серйозних змін. Перш за все, це стосується внутрішньоекономічного розвитку Ірану. Сьогодні в умовах світової кризи, різкого падіння цін на енергоносії Іран не може більше проводити політику широкої підтримки своїх союзників, яким він нав’язував допомогу, особливо в деяких арабських країнах, втручання у внутрішні справи Іраку. І те, що 9 червня на парламентських виборах в Лівані переміг прозахідний Блок 14 березня, а партія «Хізбалла», яка фактично утримується Іраном, зазнала поразки, свідчить про те, що здійснення такої експансіоністської політики в арабських країнах наражається на серйозний спротив.
Навіть під час передвиборної кампанії голосно звучали вимоги, чому Іран має утримувати «Хізбаллу» чи інші політичні структури, коли в самій країні рівень інфляції та безробіття сягав відповідно 25 і 17%. У той же час, відновлення енергетичної інфраструктури потребує не менше ніж 70 млрд. доларів.
Якщо Іран продовжить неконструктивну політику на зовнішній арені, то він втрачає багато можливостей взяти участь у широкомасштабних і дуже вигідних для країни міжнародних проектах. Наприклад, у проекті «Nabucco», про зацікавленість у якому відкрито говорили лідери Ірану. Для Ірану надто дорого коштуватиме продовження розвитку в умовах міжнародної блокади, економічних санкцій. Сьогодні в Ірану є шанс все-таки осмислити своє становище, зрозуміти, що потрібно здійснити серйозні зміни у внутрішній і зовнішній політиці, спрямовані на те, щоб Іран не залякував своїх сусідів, а користувався великою повагою як велика цивілізація і великий народ і вносив достойний внесок у створення стабільної і міцної системи регіональної безпеки й створення на Близькому та Середньму Сході зони, вільної від ядерної зброї та іншої зброї масового знищення.
Це об’єктивні реалії і потреби, до яких мають прислухатися і президент, і верховний правитель. Небачені за напругою та інтенсивністю політичні змагання під час цих виборів підкреслили, що сам іранський народ вимагає серйозних змін. І це головне. Навіть те, що сьогодні переміг Ахмадінеджад і що, можливо, не буде якихось відчутних змін у корекції зовнішньої і внутрішньої політики, не примусить народ Ірану припинити боротьбу: він хоче, щоб Іран став сучасною, процвітаючою і миролюбною державою, яка користується великою повагою у світі.
— Як відомо, деякі глави зовнішньополітичних відомств країн Європейського Союзу висловили занепокоєння з приводу порушень на виборах, зокрема, щодо підробки результатів. Чи зможе Європа якимось чином вплинути на Іран?
— Я не думаю, щоб реакція Європи якось вплинула на владу Ірану. Мені здається, що у Європи сьогодні немає серйозних механізмів впливу на Іран. Заяви з боку Бернара Кушнера та Франка-Вальтера Штайнмаєра, на жаль, не буде взято до уваги верховним правителем Ірану. Клерикальна верхівка Ірану сьогодні робитиме все для того, щоб офіційно закріпити результати виборів. Можливо, відбудуться певні зміни в стилі зовнішньої політики, зокрема, в тому, щоб Іран відгукнувся на ці вимоги з боку світової громадськості. Надія полягає лише в тому, що іранський народ чітко продемонстрував — він бажає змін і боротиметься за ці зміни.
— Чи можна очікувати змін у діях Ахмадінеджада під час його другої каденції?
— Що стосується подальших дій Ірану на зовнішній арені, то всі очікують, що ж усе-таки запропонує світу обраний на другий термін президент Ірану. Чи це буде стара політика, чи вона скоригується в напрямку більш конструктивного підходу до вирішення нагальних проблем, які стоять на Близькому й Середньому Сході.
— В’ячеславе Олександровичу, чи позначиться другий термін Ахмадінеджада на українсько-іранських стосунках?
— Протягом останнього часу наші відносини з Іраном розвивалися по висхідній. Наприклад, 2007 року в нас товарообіг складав 557 млн. доларів, а наступного року — 930 млн. доларів. Загалом доволі успішно розвивається співпраця у багатьох напрямках. Між нашими країнами існують певні напрацювання в енергетичній галузі, залізничному вагонобудуванні, а також є спільний проект будівництва в Ірані літака Iran-140. Але потенціал українсько-іранської співпраці не задіяний повною мірою. Цьому заважає режим економічних санкцій проти Ірану і ситуація з тим, яку політику здійснює Іран у регіоні. Будь-які позитивні зміни, звичайно, нададуть поштовх не лише для кількісного зростання обсягів товарообігу, але й якісної, тобто більш інтенсивної співпраці України з Іраном у сферах високих технологій. Наприклад, започаткувався переговорний процес щодо виробництва в Ірані нового сімейства українських літаків Ан-148. Великі потенційні можливості співпраці існують у енергетичній сфері в плані використання нафтогазової інфраструктури України для того, щоб транспортувати іранських газ через територію нашої країни до Європи. І Європа в цьому об’єктивно зацікавлена. Але багато в чому реалізація подібного проекту стримується нинішньою політикою Ірану. Будемо сподіватися, що все-таки здоровий глузд переможе й Іран вийде на розуміння того, що йому потрібно прислухатися до потреб свого розвитку і до вимог світового співтовариства. Все це дозволить створити більш сприятливі умови для подальшого розвитку й поглиблення українсько-іранської співпраці. А перспективи в нас дуже великі. Іран може стати для України одним із найбільш серйозних партнерів на Близькому й Середньому Сході.
