Ядерний демарш Ірану отримав своє очікуване продовження. Президент Ірану Махмуд Ахмадінеджад відкрив нову фазу у важко-водневому проекті Арак, що є частиною атомної програми Ірану. Побічний продукт заводу — плутоній може бути використаний для того, щоб виготовити ядерні боєголовки. «Мирний комплекс» захищений великою кількістю зенітних установок й оточений парканом з колючого дроту висотою у чотири метри. Представник спікера парламенту Ірану Мохаммад Реза Бохонар в коментарях, котрі оприлюднила іранська газета Sharq, недвозначно попередив Захід, що тиск на його країну може спровокувати суспільні заклики до розгортання програми виготовлення ядерної зброї.
Очевидно, що посилення позиції режиму іранських мул є прямим наслідком американського підходу до Ірану, а війна США з тероризмом лише посилила Тегеран. За оцінками аналітиків з неурядового британського Royal Institute of International Affairs, Іран, незважаючи на те, що був зарахований американським президентом Джорджем Бушем до «вісі зла», став головним бенефіціарієм війни з терором на Близькому Сході. США, за підтримки коаліції, усунули два з конкуруючих з Іраном урядів — Талібан у Афганістані у листопаді 2001 року та режим Саддама Хусейна в Іраку в квітні 2003 го. Але Америка не спромоглася замінити жоден із них стійкими політичними структурами. Спалах конфлікту відразу ж на двох близькосхідних фронтах: у червні—липні 2006 року між Ізраїлем і палестинцями у Секторі Газа, й Ізраїлем і «Хізбаллою» у Лівані додав іще нестійкості до регіонального виміру. Іран не забарився заповнити регіональну порожнечу, що виникла, i це перекреслило плани регіональних близькосхідних гравців — США та їхніх союзників. На сьогодні Іран є однією з найбільш потужних і могутніх держав в регіоні, й поширює свої впливи користуючись вдалим місцем свого, географічного розташування на Близькому Сході: на перехресті між Туреччиною, Кавказом, Середньою і Південною Азією. Найбільшою проблемою для США в Іраку є те, що американці не прорахували той факт, який величезний вплив має Тегеран на провідників домінуючих у країні шиїтів.
Експерти з Royal Institute of International Affairs дуже жорстко оцінюють підходи Америки до близькосхідних питань. «У той час як США грали в покер у регіоні, Іран грав у шахи. Іран грає у більш продуману гру й тому став набагато більш успішним у змаганні за серця і думки». Ядерна стратегія Ірану полягає в тому, щоб розділити і завоювати ООН. Два місяці тому Рада Безпеки ООН запропонувала Ірану чіткій вибір — припинити збагачувати уран в порушення попередніх угод й після цього встановити кращі дипломатичні й комерційні відносини. А якщо Тегеран продовжуватиме збагачувати паливо для ядерної зброї — наштовхнеться на ізоляцію та санкції. Однак правителі Ірану не збираються припиняти збагачувати уран, але із задоволенням готові обговорювати проблему, при цьому всіляко затягуючи можливість остаточного визначення з цього питання.
Режим іранських мулл надихається непрямою підтримкою Росії і Китаю, які, зважаючи на особисті економічні інтереси, виступають проти введення санкцій щодо Ірану і переконують продовжувати безкінечні переговори.
Не можна не помітити того факту, що Іран все ближче і ближче підбирається до Ізраїлю. А що це може означати на практиці не важко здогадатися, якщо пригадати клятву іранського президента Махмуда Ахмадінеджада, що Ізраїль повинен бути стертий з карти. І як після цього президент Ірану може заявляти, що його країна не несе жодної загрози для Ізраїлю? Та й, власне, остання війна була не Ізраїлю з «Хізбаллою», а фактично Ізраїлю з Іраном, оскільки Іран виплекав, профінансував і озброїв це фундаменталістське терористичне угруповання. Та чим більше іранське керівництво запевняє про мирні атомні плани, тим чіткіше вимальовується примара можливості ядерної війни. А маніакальне невизнання Іраном права існування Ізраїльської держави не дає багато вибору, проти кого може бути повернута ця зброя.
Між тим, широкий керуючий державою прошарок еліти поділяє переконання М.Ахмадінеджада, що Іран є опорою близькосхідного регіону й мусить стійко утримувати ці позиції. Іран розглядає Ірак як свій власний задній двір і намагається конкурувати з США за вплив у цій державі, відводячи собі ключову роль у вирішенні іракського майбутнього.
Сьогодні Іран встановив із Сирією надзвичайно близькі відносини, що найбільше проявилося в їхньому союзі проти США і Ізраїлю та в підтримці «Хізбалли». Слід зазначити, що іранська регіональна зовнішня політика, яка часто виглядає як загрозлива і дестабілізаційна, є достатньо прагматичною. Тегеран прагне уникати безпосередньо відкритого конфлікту чи конфронтації. При цьому він намагається «відбити» свої інтереси в межах близькосхідного регіону, усвідомлюючи, що конкуренція з США та іншими західними країнами за межами регіону поза його можливостями.
У її історичному контексті іранська політика щодо Іраку не може бути зрозумілою поза досвідом іраксько-іранської війни. Найважливішим в іранській стратегії є переконання, що не можна дозволити жодній загрозі з’явитися знову з Іраку, як це сталося у 1980 роках. Тому будь-який іранський уряд не піде на компроміси з цього питання. Для Ірану прийнятним є іракський уряд, котрий позбавлений американської підтримки і військової присутності, та федеральна структура країни, яка пронизана економічними і політичними іранськими інтересами.
Відступ американців з Іраку став би не лише перемогою для Ірану, але й і просунув його ближче до реалізації політичних амбіцій — знищення Ізраїлю і встановлення халіфату по всьому Близькому Сходу. Якщо допустити, аби демократія була переможена в Іраку, то це рівнозначно передачі контролю за близькосхідним регіоном до рук правителів з Тегерану. Кілька десятиліть тому США недооцінили аятолу Хомейні, його впливи на іранські маси й здатність перетворити приховану ворожість до модернізму на політичний удар по режиму шаха Мохаммеда Рези Пахлеві. Тепер США недооцінюють іранського президента Махмуда Ахмадінеджада і його готовність використати можливості ХАМАСу в Секторі Газа, «Хізбалли» у Лівані та аль-Садра в Іраку.
Іран здійснив грошові «вливання» до Іраку, забезпечуючи програми реконструкції, націлені на підняття його репутації серед шиїтського співтовариства, так само, як і «Хізбалла» зробила це у Лівані. По суті, Ірак — це критичний тест для гегемоністських амбіцій Ірану. І перша лінія захисту проти амбіцій Ірану — стійкий і демократичний Ірак, що забезпечив би величезну противагу Ірану. Прозахідний Ірак, котрий розвивав би свої зв’язки повсюди на Близькому Сході та конкурував на енергетичних ринках нафти з іранськими економічними інтересами.
У ході конфлікту Ізраїлю з «Хізбаллою» стало ясно, як легко ісламські екстремісти здатні викликати локальну війну. Поточна кампанія також проілюструвала, як швидко інцидент на кордоні може перерости у конфлікт потенційно великого масштабу, здатного втягти в нього й інших регіональних гравців — Сирію й Іран. Криза в Лівані довела, що войовничі фундаменталістські угруповання мають потенційну можливість придбати військові технології з руйнівними здатностями та що такі групи можуть викликати ймовірну загрозу через їхню готовність використовувати таку зброю посеред житлових кварталів. Здобуття Іраном технології ядерної зброї і його підтримка регіональних терористичних угрупувань, типу «Хізбалли», збільшує загрозу того, що подібні технології можуть потрапити до рук терористів, а це може призвести до жахливих непередбачуваних наслідків...
