Вражає, що, попри весь цей виборчий феєрверк через політику в Іраку, обидва кандидати у президенти США пропонують однакові в основі своїй рішення. В їхніх програмах наголошено на необхідності посилення іракської самодопомоги й надання більшої зовнішньої допомоги у спробі забезпечити внутрішню стабільність. На жаль, ці рекомендації самі по собі навряд чи дадуть потрібний ефект.
Обидва кандидати стали заручниками світогляду, який фундаментально помиляється в діагнозі головного виклику нашого часу. «Глобальна війна з терором» президента Буша-молодшого є політично вигідним гаслом без реального змісту, який швидше спотворює, ніж визначає ситуацію. Він затушовує головний факт, що громадянська війна всередині ісламського світу зіштовхує лобами запеклих фанатиків із чимдалі заляканішими поміркованими. Нерозбірлива американська риторика та вчинки збільшують імовірність того, що помірковані, зрештою, об'єднаються з прихильниками джихаду в шаленому гніві і піднімуть весь ісламський світ на пряме протиборство з Америкою.
Подивіться, зрештою, що відбувається в Іраку. В очах зростаючої кількості іракців їх «визволення» від Саддама Хусейна перетворюється на ненависну іноземну окупацію. Націоналізм змішується з релігійним фанатизмом, перетворюючись на сильну суміш ненависті. Дезертирство з лав підготовлених американцями нових іракських сил безпеки набуває небезпечних розмірів, тоді як імовірна ескалація воєнних операцій США проти повсталих міст призведе до нового різкого збільшення втрат серед цивільного населення і до притоку новобранців до лав повстанського руху.
Ситуація не стане кращою. Якщо президента Буша-молодшого переоберуть, наші союзники не почнуть давати нам більше грошей або надсилати більше військ для американської окупації. Пан Буш-молодший втратив довіру в інших націй, які не довіряють більше його загальному підходу. Понад те, британці скорочують чисельність свого військового контингенту в Іраку, те саме мають намір зробити поляки, а пакистанці нещодавно прямо заявили, що не стануть підтримувати близькосхідну політику, яка, на їхню думку, приречена на крах.
Фактично, в ісламському світі загалом, а також і в Європі політика пана Буша-молодшого стає в очах громадськості тісно пов'язаною з політикою Аріеля Шарона в секторі Газа та на Західному березі річки Йордан. Під впливом антиамериканських почуттів багато хто висміює цю політику в карикатурах як грубу опору на силу, як напівколоніальну в своєму підході і таку, яку рухають забобони стосовно ісламського світу. Найімовірнішим наслідком буде те, що продовження даної політики під керівництвом пана Буша-молодшого призведе до того, що вона стане здебільшого одиночною американською авантюрою.
Ця глобальна ізоляція, можливо, зробить переобрану адміністрацію Буша-молодшого вразливішою для спокуси створити новий антиісламський союз, щось на кшталт Священного союзу, утвореного після 1815 року з метою запобігання революційним заворушенням в Європі. Ідею нового Священного союзу вже висувають ті, хто особливо зацікавлений у тому, щоб втягнути Сполучені Штати в тривалий конфлікт з ісламським світом. Одразу ж спадає на думку, що Володимир Путін підтримав пана Буша-молодшого; його політика є привабливою також для деяких антиісламських індійських лідерів, які сподіваються завадити Пакистану панувати в Афганістані; для партії «Лікуд» в Ізраїлі це також, звісно, є спокусливим; навіть Китай, можливо, її підтримає.
Однак для Сполучених Штатів новий Священний союз означав би зростаючу ізоляцію у чимдалі поляризованішому світі. Ця перспектива, можливо, не турбує екстремістів в адміністрації Буша-молодшого, які є прибічниками екзистенціальної боротьби проти ісламу, і яким хотілося б, щоб Америка атакувала Іран, але яким в іншому бракує ширшої стратегічної концепції щодо можливої ролі Америки у світі. Однак це викликає стурбованість у поміркованих республіканців.
На жаль, труднощі, з якими Америка стикається в Іраку, є також комплекснішими, ніж ті рішення, які сьогодні пропонують демократичний кандидат у президенти США і його команда. Сенатор Джон Керрі (John Kerry) мав би більшу підтримку з боку традиційних союзників Америки, оскільки він, можливо, погодився б переглянути підхід до війни, яку він особисто не розпочинав. Але одна ця обставина не сприятиме появі німецьких або французьких грошей і солдатів. Егоїстична культура комфортного ухиляння від болючих обов'язків із забезпечення безпеки призвела до того, що лідери головних країн Європи щедрі на критику, але неохоче погоджуються на прийняття на себе тягаря відповідальності.
Аби примусити європейців діяти, будь-якій новій адміністрації США доведеться запропонувати їм стратегічні вибори. Європейців слід переконати в тому, що Сполучені Штати визнають, що найкращий спосіб вплинути на громадянську війну всередині ісламського світу — сформувати розширений Великий альянс (на противагу Священному союзу, що поляризуватиме світ), до якого увійде і Близький Схід, за допомогою рішення трьох найголовніших потенційно вогненебезпечних і вибухонебезпечних для цього регіону питань: ізраїльсько-палестинського конфлікту, плутанини в Іраку і виклику з боку неспокійного і потенційно небезпечного Ірану.
У той час як кожне з вищеназваних питань є індивідуальним і безмежно складним, усі вони є взаємопов'язаними. Ці три питання необхідно вирішувати одночасно, і зробити це ефективно можна лише у разі, якщо Америка та Європа стануть співпрацювати і залучать на свій бік поміркованіші мусульманські держави.
Американсько-європейська велика стратегія має здійснюватися у трьох головних напрямках. Перше, ця спільна заява США та Європейського Союзу (ЄС) з викладом загальних принципів формули ізраїльсько-палестинського примирення (деталі слід залишити переговорам між двома протиборчими сторонами). Ключовими елементами мають стати: заборона на право повернення (палестинців на ізраїльські землі. — Прим. пер. ); відмова від автоматичної згоди на кордони 1967 року, але еквівалентна територіальна компенсація за будь-які зміни; включення до складу Ізраїля поселень на самій лінії 1967 року, але залишення ізраїльтянами тих поселень, які розташовані на відстані кількох миль (1 сухопутна миля = 1,609 км) вглиб Західного берега, щоб можна було переселити до них частину палестинських біженців; єдиний Єрусалим, що виступає в ролі столиць обох держав; а також демілітаризована Палестинська держава, в якій будуть розташовані міжнародні миротворчі сили.
Подібна спільна заява, в якій ізраїльській і палестинській громадськості дадуть конкретніше бачення майбутнього, сприяло б зростанню підтримки справи миру, навіть якби проти цього спочатку виступали відповідні лідери та деякі з громадян.
Друге, ЄС погоджується на істотний фінансовий внесок у відновлення Іраку та відправляє туди значний військовий контингент (включно з французькими і німецькими солдатами, як це має місце в Афганістані) з метою зниження американської військової присутності. Серйозні паралельні зусилля з розв'язання ізраїльсько-палестинського конфлікту могли б спонукати деякі мусульманські держави прийти в Ірак, про що недвозначно заявив нещодавно президент Пакистану Первез Мушарраф. У результаті окупація Іраку перетворилася б на тимчасову присутність на його території міжнародних сил, водночас істотно підвищуючи легітимність нинішнього іракського маріонеткового режиму. Але за відсутності прогресу в питанні ізраїльсько-палестинського примирення будь-який постокупаційний режим в Іраку буде і антиамериканським, і антиізраїльським.
До того ж, США та ЄС мають розпочати з Іраном попередні переговори з питань регіональної безпеки, таких, як Ірак, Афганістан та розповсюдження ядерної зброї. Більш довгостроковою метою має стати взаємоприйнятна формула, яка виключить створення Іраном власної ядерної зброї та водночас зробить його поміркованішим за допомогою економічно вигідної нормалізації відносин із Заходом.
Всеосяжна ініціатива у вищезгаданих напрямках змусила б європейських лідерів чітко визначити свою позицію: бо неприєднання до цієї ініціативи таїть у собі ризик посилення і легітимації американського унілатералізму, штовхаючи водночас Близький Схід у ще глибшу кризу. Америка в такому разі могла б в односторонньому порядку напасти на Іран або в односторонньому порядку залишити Ірак. У будь-якому разі розділення тягаря, а також відповідальності за прийняття рішень, має забезпечити всім зацікавленим сторонам краще вирішення їхніх проблем.
Збігнєв БЖЕЗИНСЬКИЙ, радник з питань національної безпеки в адміністрації Картера.
