Кривава розв’язка кризи із заручниками у приміщенні школи в Північній Осетії та недавні зіткнення в Грузії між урядовими військами та сепаратистами призвели до того, що неспокійний Чорноморський регіон знову потрапив на перші шпальти газет. Це зростання насильства є також сигналом тривоги для Заходу, підкреслюючи необхідність нової євроатлантичної стратегії в життєво важливому регіоні, розташованому на перехресті Європи, Азії та Близького Сходу.
Дійсно, Чорноморський регіон міститься на східному кордоні євроатлантичного співтовариства з усім Близьким Сходом. Зважаючи на те, що список стратегічних проблем Заходу нині очолюють Афганістан, Ірак та Іран, затвердження демократії та безпеки в цих нових прикордонних територіях євроатлантичного співтовариства стало нагальною необхідністю як для США, так і для ЄС. Більше того, успіх у цій справі може навчити нас тому, як полегшити процес реформ і модернізації на Близькому Сході загалом.
Грузія взимку минулого року продемонструвала, що бажання здійснити радикальну реформу нині існує. Уперше за весь час одна з країн регіону підкріплює свої спрямування конкретними заходами, необхідними для того, щоб стати реальним кандидатом на входження зрештою до складу євроатлантичних структур. Ті, хто відвідує нині столицю Грузії, Тбілісі, спостерігають таку ж рішучість приєднатися до Заходу, яка спостерігалася десятиліття тому в країнах Балтії.
Як Америка, так і Європа зацікавлені в успіху цих зусиль, особливо тому, що вони прагнуть знайти альтернативу поставкам нафти із Саудівської Аравії та району Перської затоки. Чорноморський регіон ось-ось стане ключовим каналом, через який нафта й природний газ не з країн ОПЕК і Перської затоки надходитимуть на ринки Європи й далі. Тому довгострокова стабільність у Чорноморському регіоні та його інтеграція із Заходом дуже важливі для стратегії довгострокової енергетичної безпеки країн-членів ЄС і НАТО.
Закріплення цих країн у складі Заходу не буде легким. Яким буде кінцевий результат — поліпшення відносин чи повна інтеграція цих країн у ЄС і НАТО — це питання залишається відкритим. Але обидві організації мають простягти руку цим країнам, і цей процес слід сприймати як наступну фазу добудови «розширеної Європи».
Як має виглядати нова смілива, проте реалістична стратегія ЄС і НАТО щодо Чорноморського регіону? Зрозуміло, що країни цього регіону ще слабкіші й відсталіші, ніж колишні кандидати на інтеграцію із Заходом. Але хороший бік полягає в тому, що ЄС і НАТО перебувають у набагато кращому становищі для вироблення честолюбної стратегії, ніж вони були десятиріччя тому по відношенню до Центральної й Східної Європи. Якщо ЄС і НАТО ухвалять рішення реалізовувати сміливу програму проникнення в цей регіон, вони матимуть можливість скористатися наявними інструментами, талановитими задумами та практичним досвідом.
Наприклад, уже нині до НАТО входять три країни — Болгарія, Румунія й Туреччина, що має вихід до Чорного моря. Що ж до ЄС, то кандидатський стаж Румунії і Болгарії має бути успішно завершений, як має бути вирішене питання зі вступом Туреччини. ЄС, до якого входять Софія й Бухарест і на шляху до якого перебуває Анкара, буде добре підготовлений до того, щоб розпочати освоєння всього регіону.
ЄС також треба наповнити реальним змістом свої нові «Принципи відносин із сусідніми країнами», тоді як НАТО слід застосовувати нові механізми для зміцнення зв’язків з регіоном. Обидві організації повинні мислити не в термінах 100- або 200-метрового забігу, а налаштовуватися на довшу дистанцію, можливо марафонську. Якщо країни регіону вхопляться за цю ідею, співдружність нинішніх членів ЄС і НАТО може виступити пропозицією проектів і допомоги, що сприятимуть зміцненню самобутності та єдності Чорноморського регіону.
Недавні події в Грузії нагадують нам про те, що розв’язання «конфліктів» у регіоні — наприклад у відокремлених Південній Осетії та Абхазії, Придністров’ї в Молдові та Нагірному Карабаху в Азербайджані — має стати першочерговим завданням. Насправді ці конфлікти не є «дрімаючими»: це рани, що гнояться, породжуючи корупцію й організовану злочинність. Вони заважають демократизації й викликають нестабільність. Хоча ці конфлікти пов’язані з історичними претензіями, інші діючі сторони також роблять свій внесок у їх затягнення. А тим часом їхнє розв’язання життєво необхідне для успішних перетворень.
Досі ні Америка, ні Європа не поставили ці конфлікти на належне місце. Припинення цих в’ялопротікаючих воєн потребує посилення політичного втручання, економічної залученості й готовності забезпечити присутність західних миротворчих сил і спостерігачів, коли в цьому виникне необхідність (якщо вона виникне).
Але для довготривалого миру й стабільності, що потрібні для проведення економічної й політичної реформи в регіоні, необхідно також, щоб Росія змінила свою поведінку або щоб її вплив зменшився. Досвід останнього десятиліття свідчить, що політика активного залучення Кремля при одночасному захисті фундаментальних інтересів Заходу — можливо, найкращий шлях.
Розробка нової євроатлантичної стратегії для Чорноморського регіону повинна починатися з усвідомлення демократичними країнами Північної Америки та Європи того, якою є їхня моральна й політична ставка щодо результату цього процесу. Поширення стабільності й безпеки на ці країни є наступним логічним етапом у побудові «єдиної й вільної» Європи та зміцненні східного кордону євроатлантичного співтовариства з Близьким Сходом. У наступному десятилітті це завдання буде таким же важливим, як у 90-і роки завдання інтеграції Центральної й Східної Європи в західний світ.
Рональд Д. АСМУС — член правління Німецького фонду Маршалла. Працював заступником помічника держсекретаря США з європейських питань у 1997—2000 роках.
