У будь-який період за останні 12 років такий поворот подій був би не просто неправдоподібним, а й сенсаційним. Олександр Лукашенко з Білорусі засудив Росію й високо відгукнувся про Захід.
Минулого тижня він заявив, що Білорусь міститься в центрі Європи й має бути в нормальних відносинах із Заходом. Колишня політика, спрямована на створення союзної держави з Росією, була цілковито неправильною, продовжив він, Білорусь летить на одному крилі.
Байдуже, що колишня «однокрила» зовнішня політика була його витвором. Байдуже, що його режим убивствами, погрозами, побиттями й хвастощами загнав себе в ізоляцію, що триває більш як десятиліття. Тепер він називає Фінляндію, Швецію, Німеччину, Францію й навіть Польщу гідними похвали економічними моделями.
Перспектива, що Білорусь, можливо, вибирається з чорної діри, обнадіює. Проте прецедент є. Президент Молдови Володимир Воронін прийшов до влади як комуніст, сповнений рішучості перетворити свою убогу розколоту країну на нову Кубу й, можливо, навіть вступити в союзну державу Росію й Білорусі. Але незабаром він перетворився на помірного соціал-демократа, що прагне зблизити Молдови із Заходом (курс, за який Захід надає йому ганебно малу підтримку).
Чи буде з Лукашенком так само? Як говорить Володимир Сокор з аналітичного центру Jamestown Foundation, «ініціативи Лукашенка затьмарені тим, що йому важко знайти ідіому, зрозумілу західній аудиторії».
І це м’яко кажучи. Бо білоруський лідер являє собою колгоспного ветерана з палаючими очима, цього музейного homo sovieticus, чиї прокремлівські настрої й самопальний авторитаризм можуть порівнятися хіба що з мінливістю настроїв і грубістю манер. Будь-кому, хто пережив цинізм правління Лукашенка, важко плекати надії на зміни.
Порівняння з Молдовою, до того ж, слушне лише частково. Хоч би якими були погляди Вороніна на зовнішню політику, він не авторитарний. При всіх своїх проблемах Молдова, порівняно з Білоруссю, — прямо-таки модель Афінської демократії. Чудове звернення Лукашенка до радощів західної моделі жодним чином не змінило його репресивної внутрішньої політики. Недавні місцеві вибори були фарсом, де багатьох опозиційних кандидатів та їхніх прихильників залякуваннями змусили відмовитися від участі.
Попередні сварки зі Сходом і загравання із Заходом з боку Білорусі завжди завершувалися звичайним торгом (iз Росією). Але, звісно, цього разу риторика сильніша.
Засудження російського енергетичного імперіалізму з вуст Лукашенка, побитого в недавніх бійках iз Росією через нафтогазові постачання, не звучало б недоречним у вустах поляка. Білоруський начальник говорить, що хоче, аби західні компанії купували акції енергетичної інфраструктури його країни.
Говорити, що Білорусь серйозно відкрилася Заходу, означало б видавати бажане за дійсне, але ніщо не виключене. Самовдоволена й незграбна регіональна політика Росії відштовхнула від неї усіх лояльних союзників по колишньому СРСР — Вірменію, країни Центральної Азії, а тепер навіть Білорусь.
Це дає величезну, несподівану й незаслужену можливість Заходу. Якщо з нею повестися неправильно, це буде катастрофа. Спроба підтримати Лукашенка на противагу російському тиску виставила б Захід виключно цинічним.
Але, напевне, Захід може поговорити з білоруською номенклатурою — високопоставленими чиновниками й бізнесменами, які керують країною. Ні статус ізгоя, ні об’єднання з Росією не обіцяє їм привабливого майбутнього.
В ідеальному світі роздроблена, слабка опозиція об’єдналася б і усунула б спочатку Лукашенка та його соратників від влади, а потім кинула б до в’язниці. Але в реальному світі надані йому (й ним) розкішні вілли в Чорногорії та на Кіпрі могли б стати ціною визволення Білорусі від диктатури i російської гегемонії, й це був би добрий результат.
