У радянські часи ми, захисники прав людини в Росії, сподівалися лише на допомогу Заходу — адже тільки він міг здійснювати тиск на владу, абсолютно непідзвітну власному народові. І сьогодні сюрреалістичним чином усе стало так, як і колись.
Тільки зовнішній тиск може перешкодити президенту Володимиру Путіну вести країну назад, у минуле, але, схоже, уряди країн ЄС не мають особливого бажання його здійснювати. Сьогоднішній саміт Росія — ЄС має стати перевіркою на здатність Союзу до рішучих дій. Як росіянин і правозахисник, я уважно стежу за подіями, сподіваючись, що ЄС відмовиться від багаторічної практики м’яких умовлянь на адресу Росії, і візьметься за «велику палицю».
Поки європейські лідери відмовлялися від жорсткої розмови щодо прав людини — а можливо, саме через це, — ситуація в Росії погіршувалася. Вбивство у жовтні журналістки Анни Політковської стало трагічним символом того, що в нашій країні не гаразд. Завдяки Кремлю, тут більше не залишилося незалежних голосів, таких як голос Політковської, і незалежних ЗМІ.
У п’янкі дні гласності я і подумати не міг, що її досягнення — наприклад, свобода друку — виявляться настільки ефемерними. Але сьогодні, коли дивишся новини по російському телебаченню, ти немов переносишся у машині часу назад — рік так у 1985-й. Парламент країни повністю нейтралізований, а судова система, як ніколи, зазнає політичного впливу. Владу Кремля більше нічого не стримує, тому він може без перешкод чавити людські долі, приватні компанії — усе, що йому хоч чимось заважає.
Звичайно, до цієї категорії потрапляють і правозахисні організації: саме ми стали останньою мішенню Кремля. Новий закон про неурядові організації вводить безпрецедентні обмеження і обтяжливу систему звітності, ставлячи під загрозу нашу незалежність. За минулий рік влада публічно обмовляла подібні об’єднання, звинувачувала нас у підривній діяльності, деяким організаціям загрожували закриттям, а одну — дійсно ліквідували, засудивши її лідера за надуманими обвинуваченнями.
Схоже, головного удару влади зазнають ті правозахисні групи, які говорять правду про найбільш гостру проблему Росії — Чечню, де поширюються тортури, викрадення людей та інші волаючі порушення прав людини. Сьогодні кати — здебільшого представники органів безпеки, якими фактично командує чеченський прем’єр-міністр — навіть не приховують облич під масками, настільки вони впевнені у своїй повній безкарності. Вони створили мережу таємних тюрем, існування яких російський уряд заперечує. Не дивно, що минулого місяця Кремль відмовився надати представникам ООН необмежений доступ до всіх місць позбавлення свободи.
Чиновники ЄС стверджують: вони й раді були б зайняти жорстку позицію, але країнам Союзу потрібен російський газ, отже важелів впливу у них немає. Мене ці заяви не ображають — просто заганяють у глухий кут. Ніхто не заперечує необхідності забезпечення енергетичної безпеки ЄС. Однак теза про те, що рішуча позиція з питання про права людини призведе до того, що Кремль перекриє газові поставки, надто сумнівна. Багато років уникаючи обговорення прав людини на високому рівні, країни Союзу не отримали жодних гарантій енергетичної безпеки, до цього ж додали сміливості владі для посилення авторитаризму.
Крім того, ця позиція не дає змоги використати путінські устремління на міжнародній арені — це все одно що плазувати перед хуліганом на дитячому майданчику замість того, щоб дати йому відсіч. Набагато кращим було б тоді, коли Путін роздратовується від питань з прав людини, виявити сміливість, винахідливість — трохи політичної винахідливості — і забезпечити енергійне обговорення цієї теми. У невеликій «саморекламній» статті, яку Путін опублікував напередодні саміту, зазначається, що Євросоюзу нічого боятися з боку Росії — і з цим я погоджуюся.
Важелі тиску у Європи є — для Росії дуже важливі відносини з ЄС, її власна роль та імідж гравця світового рівня. Трагедія в тому, що ніхто не примушує Путіна «попрацювати» заради цього, ніхто не дає зрозуміти, що це Кремль «розгойдує човен», оскільки поводиться не так, як годиться нормальному й відповідальному партнеру.
Нарешті, відмова порушувати питання прав людини через «відсутність важелів впливу» безрозсудна і з політичної точки зору. Вона дає змогу припустити, що ЄС займає рішучу позицію з цих питань, лише коли має справу зі слабкими державами, підтримуючи серйозні побоювання російської політичної еліти про те, що права людини — лише політичний гамбіт, покликаний ослабити інші країни, а не основоположний принцип ЄС у відносинах з ними.
Європейський союз, і особливо Німеччина, що через півтора місяця стане його головою, — це гравці, яких Кремль поважає, до яких прислухається. Не використати подібний характер взаємовідносин для зміцнення прав людини — величезне упущення.
До того ж, це привело б до трагічних результатів. Розвиток громадянського суспільства в Росії традиційно залежить від тиску ззовні, який переконує Кремль у тому, що питання, які турбують нас, дійсно важливі. Сьогодні, коли у нас практично не залишилося форумів для вираження своїх поглядів усередині країни, без цього зовнішнього тиску ми не зможемо не лише діяти ефективно, а й просто вижити.
