Ми можемо скільки завгодно сміятися над ним, нести на демонстраціях плакати: «Буше, забирайся додому!», але деякі з його рішень і сьогодні приносять користь союзникам Америки. Свого часу, коли Джиммі Картер (разом із нашим тогочасним прем’єром Джеймсом Каллаганом) відвідав Ньюкасл, його зустрічали вітальними вигуками. Білла Клінтона захоплено приймали в Північній Ірландії. Куди частіше, проте, демонстранти-європейці звертаються до президентів США, які відвідують Старий світ, із закликом «забиратися додому».
Однак якби Сполучені Штати послухалися цієї «поради», післявоєнна історія нашого континенту була б іншою — і не такою благополучною. Вже та посада, яку він обіймає, і система колективної безпеки, що приносить нам чималу користь, могла б служити достатньою підставою, щоб вітати президента Буша, коли він прибув до Лондона минулого тижня. Проте для цього є й ще одна причина, безпосередньо пов’язана з особливостями його перебування в Білому домі. За всіх його словесних «ляпів», грубуватості дипломатичних методів, недбалого планування дій в Іраку після повалення Саддама, і байдужості до дотримання правових стандартів у боротьбі з тероризмом, дії Буша безсумнівно вплинули на те, що світ сьогодні став безпечнішим.
Коли Буш балотувався в президенти 2000 року, він був по суті ізоляціоністом, який виступав за скорочення зобов’язань США за кордоном. Однак після 11 вересня він правильно розцінив ці події не як ознаку того, що Америка сама напрошується на неприємності. Теократичне варварство, що надихнуло теракт проти «веж-близнюків», було зумовлене не тим, що робили Америка та її союзники, а тим, що ми собою втілюємо. Як висловився Осама бен Ладен, який незаконно привласнив собі право говорити від імені ісламу, «кожний мусульманин, як тільки він починає розуміти що до чого, сповнюється ненависті до американців, євреїв, християн».
Найважливішою подією в політиці безпеки Заходу за останні сім років було не повалення Саддама Хусейна. Ним стало визнання того факту, що найгучніші противники західного суспільства являють собою не просто кримінальну «субкультуру» і вже тим більше не визвольний рух, що народжується, а реакційну, сектантську та атавістичну силу, компроміс з якою не лише надто небажаний, але й неможливий.
Загальна стратегія США при Буші страждала переоцінкою «податливості» міжнародної системи, але в одному — головному — аспекті вона вірна. Існує нерозривний зв’язок між терором, направленим проти західних країн, і автократичними державами, що зрощують ісламістський фанатизм. Бушу можна поставити в провину багато що з того, що пішло не так після повалення Саддама, однак саме завдяки його рішенню призначити командуючим американським контингентом генерала Девіда Петреуса і рішуче протистояти «Аль- Каїді» в Іраку перспективи розвитку подій в цій країні змінилися на краще.
Виступаючи 2002 року з посланням до Конгресу, Буш помилявся, кажучи про «вісь зла», що складається з хусейнівського Іраку, Ірану та Північної Кореї — не в тому, що стосується зловмисності диктаторських режимів у цих країнах, а в тому, що вони не являли собою єдиної загрози. Два з цих трьох режимів, як і раніше, створюють серйозні невирішені проблеми. Однак якби Буш не заручився активною підтримкою Китаю, войовничість Пхеньяна навряд чи вдалося б приборкати, а в питанні про заборону ядерних амбіцій іранського режиму Тегерану принаймні протистоїть єдиний фронт міжнародного співтовариства. І хоч би хто став наступником Буша, він безсумнівно виграє від деяких його рішень — нехай часто невірно реалізованих, але правильно задуманих. Те ж саме можна сказати й про союзників Америки.
