Незважаючи на те, що відносини між Китаєм і США мають вирішальне значення для майбутнього Азії, це ще не означає, що регіон стане китайсько-американською дуополією. Концепція «Великої двійки» ніколи не спрацює в Азії.
Найперше, сумарний ВВП Азії, за винятком Китаю, приблизно еквівалентний ВВП США і значно вищий за ВВП Китаю. Крім того, Японія залишається третьою за величиною економікою у світі, тоді як економіки Індії, Південної Кореї, Індонезії й Австралії нестримно зростають.
Під керівництвом президента Сусіло Бамбанга Юдхойоно Індонезія стоїть на межі перетворення на економіку обсягом у 1 трлн доларів США. При чисельності населення, що наближається до 250 млн, щорічне зростання ВВП у країні стабільно перевищувало 6%. Такими темпами Індонезія до 2030 року, скоріше за все, перетвориться на одну з шести найбільших економік світу.
До того ж більшість із цих країн, які динамічно розвиваються, також є надійними демократіями і прагнуть до відкритої економічної політики. Справді, угоди про вільну торгівлю (УВТ) поширюються по всьому регіону.
Наприклад, УВТ Австралії та Нової Зеландії з Південно-Східною Азією, яка на даний час дійсна для всіх 12 учасників, створює зону вільної торгівлі, регулюючи регіональну економічну діяльність обсягом понад 3 трлн доларів США. Також Австралія укладає УВТ із Південною Кореєю і бере участь у подібних перетрактаціях із Китаєм, Індією та Японією. Перемовини про Транстихоокеанське стратегічне економічне партнерство 2011 року на Азіатсько-Тихоокеанському саміті з економічної співпраці на Гаваях відображають прагнення до цього інших країн регіону.
З глобальної точки зору, економічний динамізм Азії вражає: 30 років тому на частку Азії припадало менше ніж 20% світового ВВП, тоді як ВВП США становив 30%. Але протягом найближчих п’яти років частка Азії становитиме майже третину світового ВВП, а частка США впаде менш ніж до однієї п’ятої.
Проте і континентальна, і острівна Азія страждають від невирішених територіальних суперечок у таких регіонах, як Корейський півострів, Східнокитайське та Південнокитайське моря, Тайванська протока, тайсько-камбоджійський кордон і неспокійний регіон на кордоні з Бірмою. Кожен із цих конфліктів може підірвати процвітання, яке до цього часу панувало в регіоні.
Справді, тоді як Азія є джерелом усіх надій для світової економіки XXI століття, вона обмежена всіма цими елементами жорсткості територіальних розбіжностей і питань безпеки практично з часів XIX століття. І хоча деякі з цих суперечок за своєю природою є внутрішніми, Азія зацікавлена в тому, щоб накреслити загальний курс у деяких, здавалося б, нерозв’язних проблемах у регіоні, а не дозволити їм вийти з-під контролю.
Крім того, Азія демонструє демократичний прогрес, а також велику зацікавленість у розширенні відкритості економіки (як внутрішньої, так і зовнішньої). У регіоні також визнається необхідність державного суверенітету, завдяки чому країни не повинні боятися втручання ззовні в свою внутрішню політику. Нарешті, весь регіон прагне уникнути поляризації на китайський і американський блоки. Замість цього країни Тихоокеанського регіону намагаються створити інститути та навики співпраці, які дадуть право усім нам брати участь у вирішенні окремих проблем безпеки, якщо такі виникатимуть.
Але чи можуть дисонуючі цінності, устремління й інтереси США, Китаю й усієї Азії бути узгоджені в найближчому десятилітті? Чи ми маємо справу з майбутнім, визначеним стратегічним дрейфом, ідеологічним конфліктом і непримиренними інтересами? Я твердо переконаний, що китайсько-американський конфлікт не є неминучим і що він би підірвав інтереси всіх сторін, так само, як і їхні основні цінності.
Крок у правильному напрямку було зроблено при створенні «Великої двадцятки». Китай, Індія, Корея, Індонезія й Австралія, разом із Японією, тепер сидять за одним столом для обговорення глобального фінансового регулювання, фінансових дисбалансів і глобальної рецесії. Досі Китай відігравав важливу та конструктивну роль на цьому форумі. Фактично без Китаю світова економіка не оговталася б так швидко, як це було після останньої кризи.
Оскільки Китай все більше прагне посісти своє місце в світовому порядку, його дії все більше направлені на вдосконалення глобальних важелів за допомогою співпраці з іншими країнами, що розвиваються, — іншими країнами БРІКС (Бразилія, Росія, Індія, Китай і Південна Африка) — в основних глобальних перетрактаціях. Регулярні зустрічі країн БРІКС і їхня співпраця на різних рівнях, можливо, залишаться відмінною рисою системи міжнародних відносин. Але відсутність у цій організації США не забезпечує платформу для вирішення загальних політичних проблем в Азії (як, утім, і будь-де).
У своїй недавній книжці «Про Китай» колишній держсекретар США Генрі Кіссінджер виступає за розвиток Тихоокеанського співтовариства. 2011 року, на саміті країн Східної Азії на острові Балі, де вперше Китай, США та інші основні гравці регіону зібралися за одним столом, щоб обговорити свої інтереси, був даний хороший старт просуванню до цієї мети. Це був історичний шанс почати формувати загальне бачення майбутнього Азії.
Сьогодні стоїть завдання виробити те, що майбутні історики, можливо, називатимуть «Пакс Пасифіка» — світ, який, зрештою, буде основано на принципах загальної безпеки і визнаватиме реалії могутності США та Китаю, яка не нанесе всій іншій частині регіону «супутній збиток» у разі погіршення китайсько-американських відносин.
