З певних пір Москва охолонула до Тирасполя. Голова думського комітету у справах країн СНД і зв’язків зі співвітчизниками Олексій Островський закликав владу Придністров’я облишити спроби домогтися для республіки міжнародного визнання і запропонував їм розпочати переговори з Молдовою. Причин такого досить різкого повороту від великої любові до серйозного відчуження досить багато. У своїй більшості вони пов’язані зі складністю розвитку політичної ситуації в самій Москві. Підтримка сепаратизму на просторі СНД визначається насамперед власними інтересами та гострою боротьбою різних угруповань у Кремлі і навколо нього. При цьому у військових вони одні, у чекістів вже інші, а у великих монополій, насамперед енергетичних, ще інші. Наприклад, електроенергетики дуже зацікавлені в експорті електроенергії до країн південної Європи і далі на Близький Схід. У цих регіонах відчувається дефіцит електроенергії, і він носить довготерміновий характер. Для електроенергетиків перманентний конфлікт на Дністрі абсолютно невигідний, оскільки утруднює здійснення їхніх планів. І таких прикладів можна навести досить багато.
Звичайно, для посилення свого впливу в близькому зарубіжжі Москві дуже вигідно підтримувати сепаратистські утворення в Молдові та Грузії. Проте, цінність їх різна насамперед з об’єктивних причин. По-перше, географічна віддаленість і пов’язана з цим відсутність спільного кордону значно ускладнює безпосередню військову та економічну підтримку тираспольських сепаратистів. З іншого боку військово-стратегічна цінність невизнаних територій також сильно розрізнюється. З Абхазією все досить ясно. Там Чорне море, легко відновлюване залізничне сполучення, чим російські війська зараз і займаються, бухти, в яких можна буде влаштувати стоянку військових кораблів. Придністров’я навіть приєднане якимось чином до Росії нічого істотного в цьому плані не дасть. Це навіть не анклав Калінінград, з яким є зв’язок морем, хоча й тут проблем вистачає. По-друге, міра впливу придністровського вогнища конфліктів на Молдову безперервно зменшується. Більше того, наявність невизнаної квазідержави посилює прорумунські сили в Молдові й фактично Росія, затягуючи розв’язання конфлікту, грає їм на руку. По-третє, наявність проросійськи орієнтованого Придністров’я між Україною та Молдовою не лише не стримує євроатлантичні прагення, принаймні першої, а навпаки, їх посилює. Все що можна було вичавити з існування Придністров’я як невизнаної території, Москва вже отримала й подальша його підтримка втратила будь- який сенс, не кажучи вже про те, що все це досить дорого коштує. Корумпована придністровська владна верхівка вже котрий рік безсоромно привласнює російську фінансову допомогу. Образливо, все ж таки. Борг за спожитий газ вже досягнув 2 млрд. доларів і повертати їх ніхто не збирається. У Тирасполі навіть ображаються, адже ми бастіон російських інтересів, які тут можуть бути грошові розрахунки. До речі, вже згадуваний Островський, відніс неповернення боргів за газ саме на російську допомогу. Іншими словами, борг списали, але нових грошей давати не збираються.
Є ще один чинник, який принципово відрізняє становище Придністров’я від, наприклад, Абхазії. В останній переважна частина населення зв’язує з різних причин своє майбутнє саме з Росією. У Південній Осетії ситуація вже не така однозначна, і, тим більше, вона невизначена на лівому березі Дністра. Досить пригадати, що там понад 35% населення має українські паспорти і зовсім не жадає приєднання до Росії. Можна провести скільки завгодно референдумів і малювати будь-які їх результати, всі чудово розуміють, що в разі переходу конфлікту в гостру стадію Придністров’я просто розколеться на частини, які тяжіють до України і Молдови. До цих, умовно кажучи, об’єктивних обставин додаються суб’єктивні. Чи то від образи на недостатню увагу, чи то з інших комерційно-фінансових причин, але придністровські керівники, які групуються навколо президента Ігоря Смирнова, з погляду Москви «вузду втратили» і досить часто ставлять її в незручне становище своїми несанкціонованими заявами. Не як абхазький і південно-осетинський президенти кожний рух узгоджують у Москві і без найвищого дозволу не дозволяють собі й рота розтулити. Ігор Смирнов набрався сміливості, якщо не сказати різкіше, ставити нехай і в дещо замаскованій формі Москві умови. Довелося декого з Тирасполя викликати на килим на Смоленську площу і дохідливо пояснити хто в кого головний і хто, й як повинен у зв’язку з таким становищем себе поводити.
До цього потрібно додати міркування великої політики. Дуже жвава асиметрична відповідь за Косово щодо Абхазії та Південної Осетії поставила Москву в певну політичну ізоляцію. Не дуже зрозуміло на чию підтримку в Європі розраховували, але опинилися перед єдиним фронтом Заходу. Ніхто дій Росії щодо Грузії не підтримує. Так що зараз саме час показати свою конструктивність у розв’язанні складних проблем невизнаних територій. Було б політично дуже виграшно реінтегрувати Молдову і показати urbi et orbi і насамперед Заходу, що він Сербію руйнує, а ось Москва всіма силами відновлює територіальну цілісність колишньої сестри по СРСР.
Молдова погодилася на російські умови не з’єднуватися з Румунією і не вступати до НАТО і за це Москва згодна на гасіння конфлікту з Придністров’ям. При цьому, як у Кишиневі, так і в Москві чудово розуміють примарність виконання цих зобов’язань у майбутньому. Дійство насамперед спрямоване на Київ. Нам абсолютно чітко показують як Москва хоче, щоб ми себе поводили. Виявимо розуміння, так відразу знімуться проблеми Криму та Чорноморського флоту. І взагалі з Кремлем легко домовитися, звичайно ж, на його умовах. Другому зацікавленому глядачеві п’єси за назвою «Урочиста здача Придністров’я» — Тбілісі також, щоправда без особливої надії на успіх, показують, що можуть виграти ті, хто правильно себе поводить навіть у своєму будинку. Навряд чи все це матиме ефект у Києві і Тбілісі, але певну інформаційну вигоду здобути спробують.
Механізм, який відпрацьовується в Придністров’ї, в майбутньому спробують застосувати і до Нагірного Карабаху. Замороженість цього конфлікту все більше штовхає Баку в бік Заходу і це дуже непокоїть Росію. Хоча чи вийде його розв’язати за придністровським варіантом — велике запитання. Вірменія буде сильно заперечувати. Пройти між вірменською Сциллою та азербайджанською Харибдою без втрат — завдання для Москви дуже складне і, можливо, взагалі нерозв’язне.
Придністров’ю вготовано роль жертовного ягняти на вівтар великих російських інтересів. Цей мавр своє відпрацював і ним як пішаком жертвують за ініціативу. Дуже багатьох серед невизнаних це може примусити задуматися. Адже від політичної любові в цьому мінливому світі до її протилежності — геть зовсім мало! Як бути сепаратистами другого ґатунку — в Тирасполі вже добре знають. Хто наступний?
