Пара рядків із щоденника Давида Самойлова від 28 грудня 1989 року: «Румыны ухлопали своего диктатора. Это не развлекло». Запис, якщо хочете, дещо цинічний, але, швидше, байдужий за тоном. Ні скорботи, ні радості. Справедливість ніби восторжествувала, але на душі все одно тужливо. Та й віри у справедливий устрій світу після страти Чаушеску у поета-фронтовика не додалося.
Про справедливість можна було б говорити, хоча б щодо ХХ століття, якби Ленін тихо помер у Швейцарії. Якби Сталіна прикінчили на початку 20-х років. Якби Гітлер узагалі не народжувався на світ.
Підстав для радості в подібних випадках для дорослої людини взагалі замало. Це років у 17 можна в якійсь оді «Вільність» кинути в обличчя тиранові разючий вірш: «Самовластительный злодей! Тебя, твой трон я ненавижу,// Твою погибель, смерть детей// С жестокой радостию вижу». А пізніше, коли «лета к суровой прозе клонят», скажеш інакше: «Не приведи Бог видеть русский бунт». Крім того, розмірковуючи про смерть диктатора, понад усе думаєш про його жертви. Про тих, кого він замучив і вбив, перш ніж, нажершись кров’ю, пішов на той світ.
На совісті Муаммара Каддафі тисячі, якщо не десятки тисяч життів.
Він був спонсором тероризму на Близькому Сході і в Європі, замовником двох повітряних терактів — проти пасажирів американського «Боїнга» і французького DC-10. Методом діалогу полковника з опозицією були в’язниці для тортур, і перші поховання розстріляних, які знайдені після початку повстання, навряд чи стануть останніми знахідками такого роду. Противників режиму, які тікали з Лівії, агенти Каддафі знаходили і вбивали буквально по всьому світу: у США, ФРН, Італії, Англії, Греції... Великий, хоча й лукавий друг СРСР, він почерпнув чимало корисного з досвіду наших людоїдів, який творчо переробив на свій, африканський лад.
Армія, яка складається в мирний час з «усього народу», у тому числі жінок, — до цього не додумався і Сталін, а Гітлер вустами Геббельса оголосив «тотальну війну» союзникам лише після Сталінграда. Але все-таки дорогоцінних рис схожості було більше, ніж відмінностей. Подібно до наших вождів, Каддафі харчувався нафтодоларами, згодовуючи залишки від цих бенкетів вдячним співвітчизникам. Подібно до нашого кращого друга письменників, він був не чужий філософії. Знаменита «Зелена книга», яку полковник запропонував своєму народові й решті людства, являла собою гримучу ідеологічну суміш, що поєднувала в собі марксизм, маоїзм та ісламський фундаменталізм.
Чому ж він програв? Якщо порівнювати його долю з долею невдах минулого і нинішнього століть, то діагноз виявляється схожим: усі вони явно не розрахували свої сили. Чаушеску просто не в змозі був повірити, що підвідомчий йому народ знемагає від ненависті до комунізму. Саддам і Мілошевич всерйоз збиралися воювати зі світовою спільнотою. А Каддафі, з його претензіями на лідерство в арабському світі, передусім налаштував проти себе єдиновірців, а вже потім — Захід і решту світу.
Утім, він був недурний і, опинившись наприкінці 80-х років минулого століття в повній ізоляції, почав доволі успішно імітувати успіхи у справі особистого перевиховання. Він видав шотландському суду двох своїх громадян, підозрюваних у теракті над Локербі, і навіть погодився виплатити компенсацію родичам загиблих. 11 вересня 2001 року, відчувши, що настав його час, рішуче, по-путінськи підтримав Америку й останніми словами затаврував бен Ладена. Його розвідка почала навіть співпрацювати з ЦРУ у боротьбі з тероризмом.
Проте внутрішньо Каддафі зовсім не змінився, і світ про це невдовзі дізнався. Адже кат залишився катом, і коли років десять тому, бажаючи відбити свої гроші, він затіяв процес проти болгарських медсестер і лікаря-палестинця, які нібито заразили СНІДом лівійських дітей, усе з ним стало остаточно зрозуміло. Медиків засудили до розстрілу, потім були інші суди, безсилі протести західних політиків і громадських організацій, після цього було заплачено викуп (у тому ж самому розмірі, що й родичам загиблих над Локербі), і заручники повернулися додому.
У ті дні він святкував перемогу. Він знову змусив говорити про себе весь світ. Він досхочу познущався над Європою і над Америкою. Він помстився їм усім. І це здавалося правдою: перемога, гроші, здійснена помста.
Він помилявся в іншому. У тому, що ніякими грошима не вимірюється. Оскільки в очах людства він знову став тим, ким був, — убивцею і терористом. І коли роки чотири по тому «арабська весна» пустила свої свіжі паростки в Триполі, в цивілізованих країнах про його долю думали ще менше, ніж про Мубарака або Бен Алі. Дійшло і до міжнародних санкцій, і до воєнного втручання у внутрішні справи Джамахірії. Борючись до останнього патрона, готовий потопити у крові всю Лівію, тільки б зберегти владу, він був приречений з першого дня революції. Останній бій, у ході якого його пристрелили, став природним завершенням політичної кар’єри Каддафі.
Загалом, лівійці «ухлопали» свого диктатора. Це не розважило. Та і які тут розваги, коли країна лежить у руїнах. У Лівії починається нова епоха, будь-які прогнози нічого не варті, і говорити можна лише про історичні уроки життя і смерті автора «Зеленої книги». Уроки, які могли б стати вельми корисними для торжествуючих нині національних лідерів. Проте основною їхньою рисою є принципова ненавченість, і в цьому сенсі вони уявляються гідними наступниками покійного Муаммара Каддафі.
