«Немає нічого непримітнішого за пам’ятник», — сказав австрійський письменник Роберт Музіл сто років тому. З руїн іншої імперії, Росії, я б додав: немає нічого помітнішого за відсутній пам’ятник.
Пам’ятники відображають показну суть нації. Дивлячись на пам’ятники, ми відчуваємо, як нація-держава стверджує свою безперервність. Коли революції переривають цю безперервність, вони дають вихід насильству проти пам’ятників. Як ми знову побачили на прикладі Саддама Хусейна, скинути пам’ятник легше, ніж судити диктатора. Постреволюційні періоди, проте, надають велику свободу дій. Іноді споруджують нові пам’ятники. Іноді старі пам’ятники повертають на їхні попередні місця. Іноді пам’ятники відсутні, як професори у творчій відпустці.
Тоді як тих, хто заперечує Голокост, відраховують із німецьких університетів, російські університети наймають професорів російської історії, в лекціях яких відсутність ГУЛАГа впадає у вічі. Хоча жертвами терору в нацистській Німеччині та комуністичній Росії стали багато мільйонів людей, спогади про ці події вельми відрізняються. Найбільш вражаючою, але невизнаною з усіх пострадянських пам’яток ГУЛАГу є купюра вартістю 500 рублів, яку випустили наприкінці 1990-х років та яка досі в обігу.
Неначе заповіт гордої національної історії, ця купюра має прихований сенс. На ній зображений монастир Соловки, історичний комплекс на острові в Білому морі, який був першим та одним із найважливіших таборів ГУЛАГ у. Місцеві історики в Соловках вважають, що нетипові куполи, зображені на купюрі, вказують на кінець 1920 років, коли розвиток табору досяг свого піку.
Щодо дизайну виникає кілька зухвалих запитань. Чи є ця пам’ятка однією з тих, які створили не художники, а критики, котрі відтворюють значення через інтерпретацію, а не через витвір? Чи навмисно фінансові чиновники прагнули підірвати владу держави, схваливши дизайн? Чи вибір зображення на купюрі є ознакою психологічної травми, не усвідомленою, але реалістичним виявом роботи горя?
Робота горя, за формулою Фрейда, є безперервною. Але симетричне зло не означає симетричне увічнення. Існує безліч пам’ятників на місцях німецьких концентраційних таборів і постійно зводять нові. У Росії тільки в двох місцях ГУЛАГ у — в Соловках і Пермі — є маленькі музеї, які розповідають про умови в таборах, методи тортур і вбивств, а також містять документи та фотографії. У деяких випадках пам’ятники споруджують не на колишніх місцях вбивств, як у Німеччині, а поблизу них.
Така модель є не викорінюванням старого режиму, а його співіснування з новим. Навіть така свіжа пам’ять не характерна для Росії. Немає жодної меморіальної дошки жертвам Ленінградського КДБ поруч із місцем їхніх мук. Такий пам’ятник також явно відсутній поблизу Кремля. Музей на острові Соловки займає лише кілька кімнат всередині діючого монастиря. Хоча там перебувало в ув’язненні близько мільйона людей, на сараї тільки одна жахлива меморіальна дошка, що свідчить: «Дитячий барак табору Соловки».
У деяких місцевих музеях є дивовижні об’єкти. Так, наприклад, у Каргопольському музеї представлено глиняний глек, подарований музею спадкоємцями охоронця, котрий привласнив особисті речі ув’язненого, — глек, наповнений медом. Проте на таких виставках неможливо знайти відповіді на найочевидніші запитання: скільки ув’язнених пройшли через цей табір? Скільки померли та коли? Хто керівники, охоронці та кати?
Неподалік від Біломорканалу, одного з головних будівельних майданчиків ГУЛАГу, в Сандармоху знайшли велику братську могилу. Вона розташована в сосновому лісі біля старого шосе з невеликими помітними западинами в землі на однаковій відстані одна від одної, що характерні для таких могил. Товариство «Меморіал» ретельно порівнювало свої археологічні знахідки з «протоколами розстрілів», які зберігаються в архівах КДБ. У протоколах ніколи не згадуються назви місць, але в них є інформація про кількість розстріляних у певний день із класифікацією за статевою ознакою, наприклад: 20 чоловіків, 7 жінок. Зіставлення кількості останків і їхньої статі з кожним «протоколом розстрілу» допомогло ідентифікувати місця поховань.
Близько 9000 осіб розстріляли в Сандармоху в 1937 — 1938 роках. Нині над кожною братською могилою спорудять дерев’яний стовп. Втілюючи місцевий символ трауру, ці стовпи з гострокутними дахами нагадують відвідувачам селянський хрест або людську фігуру з піднятими в благанні руками. Сандармох — найважливіший і найкращий російський меморіал.
Два відоміші меморіали — в Москві та Санкт-Петербурзі — побудовані з гранітного каменя, привезеного з Соловків. У Санкт-Петербурзі камінь увінчаний написом: «Жертвам Комунізму.» (Ця меморіальна дошка кілька разів була об’єктом актів вандалізму, востаннє на ній написали червоною масляною фарбою: «Слишком мало расстреляли.»)
Тут ми бачимо пам’ять, перетворену на драму. Але російська історія є предметом насмішок в постмодерністському західному стилі. Остання мода Санкт-Петербурга — ресторани з назвами на зразок «Заклик Леніна до шлюбного періоду», «СРСР» і «Російський Кітч», в яких є «фрески», що зображають колгоспників у процесі спілкування з американськими індіанцями, а Леонід Брежнєв, який нагадує Френка Синатру, виступає перед племенем кам’яної доби.
Комунізм є нашою спільною європейською спадщиною набагато більше, ніж нацизм. Відповідальність за його жертви лежить не тільки на нашій країні, а й на всій Європі. У мірі того, як змінюються покоління, пам’ятники переходять із виражальних засобів трауру до інструментів освіти. Спогади про минуле є складними, дорогими та делікатними. Пам’ятники руйнують та споруджують знову. Столицям можуть дати інші імена. Купюри виходять з обігу. Все можна висміювати, й у всього можна змінити смисл.
Навіть мумії можуть пересуватися. У 1961 р. бачили, як мумія Сталіна перемістилася з Мавзолею на Червону площу. Труп Леніна все ще там, та всі чекають його відходу. Це має стати подією європейського масштабу.
Олександр ЕТКІНД — професор соціології в Європейському університеті Санкт-Петербурга
