Обрання на посаду президента Ірану прихильника жорсткого курсу мера Тегерана Махмуда Ахмадінеджада, швидше за все, призведе до погіршення відносин із Заходом і до міжнародної ізоляції країни. Проте з погляду внутрішньої ситуації ісламістському режиму при ньому, швидше за все, буде краще, ніж у разі помірнішого результату.
Ахмадінеджад явно має реальну базу підтримки. Але той факт, що його передвиборна кампанія мала популістський характер, що він говорив про допомогу бідним, засуджував діяльність уряду і діяв майже як опозиційний кандидат, не має значення: він є вибором режиму і, зрештою, він отримав офіційну допомогу в боротьбі проти своїх суперників, навіть кандидатів серед прихильників жорсткого курсу.
Режим чудово розіграв свою карту. Він перетворив злегка прагматичнішого Хашемі Рафсанджані, який не погоджувався з деякими аспектами нинішньої політики, на фігуру «істеблішменту», а свого власного ставленика — на бунтівника. Уряд, таким чином, використав спрямовані проти істеблішменту настрої для пожвавлення власного правління. Той факт, що останній президент Мухаммад Хатамі був прихильником реформістського руху — хоч і боязким і, зрештою, він нічого не досяг — лише підкреслює, як суттєво правителі змінили політичну ситуацію в країні.
Ахмадінеджад є представником молодшого покоління активістів в антишахській революції 25-річної давності. Він був напряму залучений в стримування американських заручників в Ірані, хоча якою мірою — досі залишається предметом суперечок. Найбільший неспокій викликає той факт, що він тісно пов’язаний із двома основними групами, які представляють найбільш екстремістські елементи в Ірані: Корпус ісламської революційної гвардії та організація «Басидж». Перша є озброєною групою, що перебуває на боці режиму, друга — це організація для залякування опонентів і всіх, хто прагне до відкритішого суспільства.
Проте неспокій із приводу того, що ще радикальніший режим прийшов до влади в Ірані, пом’якшується двома чинниками. По-перше, Ахмадінеджад, швидше за все, зосередиться на внутрішніх питаннях, намагаючись (поки що невідомо, з яким успіхом) покращити рівень життя найбідніших іранців. По-друге, група, яка контролювала країну з часу революції, продовжуватиме проводити ідеологічну та зовнішню політику. Президент має менше влади, ніж здається, перебуваючи в тіні Верховного керівника країни — аятоли Алі Хаменеї.
Проте обрання Ахмадінеджада робить абсолютно зрозумілою складність проблеми, яку становить Іран для західної політики та стабільності на Близькому Сході. Насамперед він подає сигнал найбільш екстремістським елементам в Ірані і таким терористичним організаціям, які є «клієнтами» цієї країни, як, наприклад, ліванська організація «Хезболла», палестинські «Хамас» й «Ісламський джихад», а також різні дрібні угруповання, що діють проти Саудівської Аравії, Іраку й інших арабських країн, для яких горить зелене світло на початок терористичних ударів. Напевно, що вони вирішать, що Іран підтримає їх в усьому.
Зовні Іран часто поводився порівняно обережно, але потай він є провідним у світі спонсором тероризму. Іноді окремі іранські посадові особи, можливо, діяли на власний розсуд, замовляючи та координуючи певні операції; зараз вони отримають більшу свободу на таку діяльність.
Більш того, Ахмадінеджад є відкритим прихильником програми з розробки ядерних озброєнь. Більшість іранських політиків, принаймні тих, кому уряд дозволяє функціонувати відкрито, підтримують програму, але віддають перевагу тихішому й обережнішому підходу. Наприклад, Рафсанджані віддав перевагу покращанню економічних відносин із Заходом перед натиском на ядерному фронті.
Якщо Ахмадінеджад стане президентом ядерного Ірану, він, швидше за все, обере ризиковану тактику. Це не означає, що він застосує ядерну зброю у військових цілях, але швидше постарається використати її з метою дипломатичного шантажу, доводячи загрози до критичного рівня. А оскільки іранські лідери щодня заявляють про своє бажання стерти Ізраїль із карти світу та боротися зі США (Ахмадінеджад наступив на фотографію американського прапора на своєму шляху до виборчої дільниці), ризик конфронтації суттєво зросте.
І, нарешті, Ахмадінеджад, швидше за все, сміливіше діятиме в напрямі порушення стабільності в Іраку, і його перемога заохотить радикальних іранських посадових осіб і екстремістів до дій на території Іраку. Іран уже посилає багато агентів до Іраку та підтримує клієнтів, які прагнуть перетворити цю країну на його двійника. Іракці, враховуючи мусульман-шиїтів, які сповідають ту ж версію ісламу, що й іранці, загалом виступають проти такого втручання. Більш войовнича позиція Ірану, швидше за все, призведе до посилення непорозумінь в Іраку, а також нового сплеску антиамериканського насильства.
Двома словами — результат виборів в Ірані небезпечний, хоча те, наскільки дестабілізуючим він виявиться в кінцевому результаті, залежатиме від дій Ахмадінеджада та влади, наданої йому Хаменеї. Більш того, мати справу з таким відкрито екстремістським Іраном — радикальним навіть за стандартами режиму, що переслідує жорсткий курс, — буде складним завданням не лише для США, а й для Європи.
Чи постараються європейські країни зробити вигляд, що войовнича риторика та провокації Ахмадінеджада не мають значення і що можна знайти дипломатичне рішення ядерної амбіції Ірану? За Рафсанджані встановити реальну угоду або підтримувати якусь подібність співпраці було б легким завданням. Але за Ахмадінеджада великі поступки знадобляться для продовження навіть наймінімальнішого дипломатичного процесу.
Деякі іранські реформісти та вигнанці вбачають позитивну сторону в обранні Ахмадінеджада, стверджуючи, що його адміністрація краще покаже справжнє обличчя режиму та зруйнує всі надії Заходу на компроміс. Проте він може також представляти успіх режиму у використанні невдоволення чвертю століття радикального ісламістського правління у власних цілях. Хоч би яким був результат, для Заходу перемога Ахмадінеджада означає, що все пов’язане з Іраном тепер стане ще «гарячішим».
Баррі Рубін — директор Центру глобальних досліджень у сфері міжнародних відносин (GLORIA) і редактор журналу «Близькосхідний огляд міжнародних відносин»; його остання книжка — «Довгий шлях до свободи: арабська боротьба за демократію на Близькому Сході»
