Війна в Сирії і Іраку вступила в нову фазу. Тоді як урядова сирійська армія повідомляє про фактичне взяття Алеппо, бойовики ІД завдали удару в тилу. І взяття під контроль другого за величиною міста в Сирії, яке нагадує нині Грозний після його взяття російськими військами 1999-го, видається Пірровою перемогою. Адже фактично сирійські і російські війська билися не з ІД, а з прозахідними повстанцями.
І тому не дивно, що ісламським бойовикам, яких залишили без уваги, вдалося під час запеклих боїв витіснити урядову армію з Пальміри, яку вони залишили в березні цього року. Про серйозність такого повороту свідчить визнання голови комітету з безпеки Ради федерації Франца Клінцевича, який заявив в інтерв’ю агенції Інтерфакс: «Слід чесно визнати, що вхід бойовиків до Пальміри, навіть на найкоротший час, — важкий удар, передусім психологічного характеру, з якого треба зробити низку висновків».
В іракському Мосулі антиІДІЛівська коаліція втягнулася у виснажливі бої. Навіть у його східній частині, населеній здебільшого курдами, з боєм доводиться брати кожен будинок, а зачистка кварталів займає багато часу й сил. У західній частині на іншому березі річки Тигр проблем буде ще більше. Там здебільшого мешкають араби-суніти, і вони підтримують ІДА, оскільки побоюються репресій з боку шиїтів за прикладом Ель-Фалуджі.
Частина терористів з Мосула все ж пішла і перебралася до Сирії. Саме вони підсилили угруповання бойовиків, що наступає на Пальміру. Не допомогла сирійській урядовій армії і російська підтримка з повітря. Інтенсивні бомбардування і звіти про величезні втрати бойовиків, якими годують ЗМІ офіційні російські представники, мало відповідають реальності.
Пальміра, як і Мосул, займають не лише важливе стратегічне становище. Вони або як другий є центром видобутку нафти, або як перша — ключ до нафтоносного району. Немає нічого дивного в тому, що боротьба за них ведеться наполегливо із застосуванням всіх сил і засобів.
Хоча в Алеппо сирійська урядова армія і досягла певних успіхів у витісненні бойовиків, проте це не лише її заслуга. Місто було оточене з півночі загонами курдів і турецькою армією, що підійшла. Саме ця обставина переламала перебіг битви і змусила бойовиків поступово йти з Алеппо. Проте в суто військовому і військово-стратегічному плані успіх сирійських урядових військ і їхніх російських радників вельми відносний і має здебільшого пропагандистський характер. Вторгнення турецьких військ і встановлення ними контролю над частиною північної Сирії значно девальвує начебто досягнутий успіх в Алеппо. Підтримку з боку Анкари частини опозиції, зокрема загонів туркоманів, від цього не зменшиться. Через це у військовому плані війська Асада, що зайшли до Алеппо, перебувають у досить підвішеному стані. Немає упевненості, що через деякий час з ними не станеться щось подібного до Пальміри.
У політичному сенсі тактика Москви і Дамаска полягала в тому, аби досягти військових успіхів і цим поставити нову американську адміністрацію перед доконаним фактом. Вона не мала успіху. Так само як демонстрація прапора у вигляді відправлення групи кораблів на чолі з важким авіаносним крейсером «Адмірал Кузнецов» до берегів Сирії перетворилася на посміховисько для всього світу. Втрати літаків наочно показали технічну відсталість російського флоту і неготовність його морської авіації до реальних бойових дій з відповідним противником.
Москва вкотре потрапила в Сирії в пастку, створену власноруч. Чи прораховували в Кремлі можливе вторгнення турецьких військ до північної частини Сирії чи Іраку, невідомо. Схоже, що на це серйозно не розраховували. Проте це сталося і військово-стратегічна і політична обстановки змінилися найсерйознішим чином. Армія Асада не може впоратися з бойовиками, з турецькими військами тим паче. Звідси випливає, що скоро турки із зайнятих районів не підуть і підживлення частини опозиції посилиться і полегшиться.
Другий чинник, який не врахували чи проігнорували московські планувальники і політики. Сирійська урядова армія має не просто низьку боєздатність, вона втрачає її залишки. Звідси нездатність вести бойові дії і, найголовніше, контролювати тривалий час звільнену територію.
У боях за Алеппо основну роль відіграють загони шиїтського ліванського руху «Гезболла», іранських та іракських добровольців і приватних військових компаній. Мабуть, ситуація склалася настільки гостра, що потрібно було перекидати спецназ із Чечні. У Росії це спростовують, що аж ніяк не дивно. Її військ, якщо приймати за чисту монету сказане в Москві, і на Донбасі немає. Звичайно, по-московски жодних чеченців від Кадирова в Сирії немає. А вони, виявляється, є, тому що шило в мішку втаїти просто неможливо.
Є і ще один дуже важливий психологічний чинник. Сирійська армія ніколи не здобувала перемог. Ще з першої арабо-ізраїльської війни 1947—1948 рр. вона постійно зазнавала ганебних поразок, навіть маючи в якийсь момент перевагу в силах і техніці. Особовий склад, особливо бійці і молодші командири, не мають соціальних гарантій щодо себе і своїх сімей в разі загибелі чи каліцтва. Ось чому заклик постійно зривається. Укомплектованість частин особовим складом не перевищує й половини штатної кількості.
Всі ці чинники свідчать, що в Сирії неможливо для режиму Асада навіть за військової підтримки Росії та Ірану досягти військової перемоги. Ба більше, в міру витіснення, якщо це станеться, бойовиків з Іраку вони переходитимуть до Сирії, і завдяки цьому збільшиться їхня кількість і можливість протистояти урядовій армії.
Звідси випливають два можливих для Москви варіанти.
Перший. Втягуватися в подальшу ескалацію за прикладом Афганістану, що потребуватиме перекидання на Близький Схід нових контингентів на кшталт чеченського спецназу. Результат не обіцяє успіху, але потягнути час можна.
Другий. Піти з Близького Сходу і зайнятися своєю країною з припиненням агресії проти сусідів. Проте, поки Путін у Кремлі, ймовірніший перший варіант.
