Президента Карімова поховали в рідному Самарканді у комплексі мавзолеїв Шахи-Зінда, де спочивають його батьки. Траурний молебень з нагоди смерті політика відбувся біля медресе Тіля-Корі на площі Регістан у середмісті. Згідно з мусульманськими звичаями у джаназа-намазі (заупокійній молитві) беруть участь лише чоловіки — на площі їх зібралося декілька тисяч.
Тепер, коли сумні звичаї були виконані, всі знову взялися за транзит влади. Причому не лише в Узбекистані, а й у ближніх і далеких столицях. Адже дуже ваговите значення країни в регіоні.
Не бракує конспірологічних версій про те, хто прийде на зміну одному з політичних патріархів у Центральній Азії. За прикладом сусіднього Туркменістану підбирають кандидатів у президенти з менш відомих фігур. Думається, що в Ташкенті все складеться по-іншому.
Карімов залишив своїм наступникам дуже непростий спадок, хоча офіційна статистика малює цілком успішні цифри зростання ВВП на 8%, дуже маленького безробіття в 5,2% та зростання доходів громадян втричі. Дійсність далеко не настільки оптимістична.
Хоча після здобуття незалежності було оголошено про перехід до ринкового господарства, насправді система господарювання залишилася суто радянською. Комуністичну ідеологію замінили на так званий «узбекчілік» (особливий шлях узбецької нації).
Проведена лібералізація цін, але вона супроводжується розподільно-нормативною системою на окремі види продовольства. Зберігається суворий контроль за зовнішньою торгівлею — понад 70% всього зовнішньоторгового обігу Узбекистану проходить через державний Узнацбанк (деякий аналог Ощадбанку).
Хоча в сільському господарстві є багато приватних підприємств, держава встановлює квоти на основні продукти виробництва — бавовну і зерно — через державне замовлення. З деякого часу замовлення держави, а фактично старий радянський план, поширюється і на овочі з фруктами. Уряд диктує приватним виробникам, що сіяти, кому продавати, і централізовано встановлює ціни на їхню продукцію, які фактично не покривають виробничих витрат. Як і в СРСР, виробник працює собі у збиток. Чекати від такого господарювання високих показників економіки неможливо.
Друга проблема є спільною для всіх країн колишнього СРСР, за винятком країн Балтії, — це корупція. Успішно займатися бізнесом в Узбекистані, де всі сфери життя повністю корумповані, щільно контролюються силовиками й оточенням президента, можна, лише маючи захисників у владі. Для іноземного бізнесу, який бажає самостійно вести справи в Узбекистані, створена величезна кількість бюрократичних перешкод, і це відлякує потенційних інвесторів. 2015 року загальний обсяг прямих іноземних інвестицій в економіку республіки, яка має багатющі запаси газу, золота й урану та інших корисних копалини, склав усього $3,1 млрд. У Казахстані цей показник, упавши до мінімуму останніми роками, був у п’ять разів вищим.
Ще одна проблема — шалена інфляція і тотальний нестача готівки. У країні просто немає грошей як своїх, так і іноземних. Затримки зарплати перетворилися на постійний чинник життя. Торік дефіцит ліквідності в банківському секторі оцінювався в $600 млн. За даними інтернет-видання Фергана.ру, лише за шість місяців 2015 року заборгованість по зарплатах склала понад трильйон сумів — близько $4 млрд за офіційним курсом.
Із валютою просто біда. Процвітає чорний ринок і чорний курс, який приблизно втричі перевищує офіційний. Так чорний курс складає $1 — 4,3 тис. сумів, а офіційний: $1 — 2583. За даними правозахисників, чорний ринок валюти кришується владою, яка має всі можливості якщо не ліквідувати його, то значно зменшити.
Звідси трудова міграція у величезних масштабах. Половина трудових мігрантів у Росії — це узбеки. Точна кількість їх не відома. Економічна криза, девальвація рубля та мізерні заробітки змушують багатьох повертатися на батьківщину, де їх чекає безробіття, оскільки працювати просто ніде.
Так склалося, що в політичному й економічному житті країни панують клани. Найбільш сильні — це ташкентський і самаркандський. Карімов, хоч і був із другого, але зумів збудувати систему дистанціювання від кожного. Наскільки швидко узбецька верхівка зуміє домовитися щодо кадрових питань, залежить безпека і стабільність не лише Узбекистану, але й усього регіону.
Нинішній прем’єр-міністр Шавкат Мірзіяєв — найбільш вірогідний кандидат у президенти. З огляду на те, що вирішили піти конституційним шляхом, велика вірогідність наявності якоїсь домовленості про розподіл влади. У Ташкенті говорять, що Рустам Азімов стане прем’єр-міністром. Поки ж згідно з конституцією обов’язки президента виконуватиме голова верхньої палати (сенату) Олій Мажліса парламенту) Нігматілла Юлдашев. Зауважимо, що в аналогічному випадку в Туркменістані з конституційними нормами особливо не панькалися. Просто сказали, що колишній стоматолог тепер президент, а потім його обрали при всенародному тріумфуванні. Дотримання конституції в Узбекистані повинне продемонструвати всьому світові, що обстановка в країні стабільна і все йде як треба.
Скоріше за все зовнішньополітичний курс Ташкента в найближчій перспективі істотно не зміниться. Зближення з Москвою не буде, але і дистанціювання не станеться. Через складне економічне становище узбецька верхівка буде зайнята, по-перше, консолідацією влади і, по-друге, пошуком виходу з економічної та фінансової кризи.
Щодо внутрішньої політики, то ніякої ліберальної відлиги не передбачається. Як сказав один із російських експертів, щоб гірше не було. Передумови для цього є. Нічого не вдієш. Схід, як відомо, — не Захід, і справа дуже тонка.
