Ні, паризькі виборці не «нудотні», як у понеділок патетично вигукнув Анрі Ено, який втратив місце в Національних зборах. Не можна пояснити відмовою людей ходити на вибори (що, як нам говорили упродовж 30 років, вигідно Національному фронту) різкий сплеск популярності нової політичної партії французького президента Еммануеля Макрона «Вперед, Республіка!» (La Rйpublique en Marche!). І ні, Макрон не розпочинає кар’єру диктатора в 39 років, як і Шарль де Голль не розпочав її у свої 67.
Якщо коротко, практично нічого зі сказаного про французьку політику останніми днями не пояснює очевидної нищівної перемоги, здобутої після першого туру парламентських виборів у неділю. Бурхливий потік новин після минулої неділі перетворився просто на дзвін у вухах тих, хто вже багато років воліє нічого не чути.
То що ж у реальності відбувається? Яким чином Макрон, політичний новачок, який, здавалося, приречений керувати тисячею й однією хисткою коаліцією, досяг безпрецедентного результату — провів близько 400 депутатів у 577-місні Національні збори під прапором партії, яка ще буквально кілька місяців тому була, по суті, партією однієї людини?
По-перше, справа, звичайно, у віртуозності. Ця риса, яка, як писала Ханна Арендт у своїх коментарях до «Нікомахової етики» Аристотеля, є спільною для артистів і політиків. По-друге, виявилась повна бездарність популістів (Марін Ле Пен справа, Жан-Люк Меланшон зліва), які, як з’ясувалося, повністю вичерпали політику під гаслом «Франція передусім».
Утім, головний чинник успіху Макрона, як я вважаю, це та структурна зміна, яку я описував десять років тому в книзі «В темні часи». Ця зміна нині досягла свого апогею.
Все почалося з Французької революції. Або якщо говорити точніше, все почалося з французького винаходу концепції «революції», яка швидко зайняла місце на вершині нашого політичного мислення, ніби дороговказна зірка, при цьому всі інші зірки вишикувалися довкола неї. Ті, хто прихильно ставився до революційних перспектив, концентрувалися на лівому фланзі, а на правому — зібралися ті, хто бачив у революції перманентну загрозу і боровся з нею.
Проте потім, у короткий проміжок часу між китайською революцією 1949 року і камбоджійським кошмаром 1975—1979 років, було зроблено відкриття: що радикальніша революція, то більш кривавою і варварською вона стає. Революція, як стало зрозуміло, була не просто важкою або вислизаючою чи неможливою, вона була відверто огидною. Дороговказна зірка почала темніти і перетворилась на чорну діру, яка поглинула власне світло і світло зірок менших. У якийсь момент уся політична система повинна була вибухнути.
Зараз ми досягли цього моменту. Ні, кордони між лівими і правими розмиваються у Франції не вперше. Тією чи іншою мірою так відбувалось у Вальмі, під час справи Дрейфуса, в період уряду Віші і щодо питання колоніалізму.
Але саме на далеких камбоджійських полях смерті 40 років тому революційні ідеї і мріяння були розбиті вщент і нейтралізовані. Це був затяжний шок, повільний вибух із супроводжуючим його вибуховим ефектом, систематичне анулювання політичних меж, розбіжностей і, врешті-решт, визначень, які становили «французьку винятковість» і яким тріумф Макрона поклав край.
Негайно виникає тисяча запитань: Як поводитимуться ті, хто прийшов до влади під прапором Макрона? Якщо вони сп’янілі від перемоги, то з якого напряму, коли і від чиєї руки вони отримають необхідного витверезного ляпаса? Як, коли і де з’являться противаги, які абсолютно необхідні для нормального функціонування демократії?
Є й інші запитання. Куди рухається Захід? За яким компасом, до якого горизонту? Вислів «водночас» — створення балансу між протилежними фактами й ідеями — перетворився на скріпу словника Макрона. Але як довго протягне цей «водночасизм» як політика?
Якщо ми справді перебуваємо наприкінці історичної епохи, яка розпочалася 1789 року, чи повернемося ми в епоху Просвітництва? Чи в період напередодні епохи Просвітництва, коли виникли нові ідеї природного права і супутні їм республіканські ідеали? Чи будемо ми переписувати «Левіафана», чи, що в принципі одне й те ж саме, Вестфальський мир, позбувшись цього разу необхідності знову проходити крізь трагічну радикалізацію Європи і розв’язування світових воєн?
Що б не готувало майбутнє, головний факт абсолютно зрозумілий: Макрон побачив те, що його попередники лише ледве помічали. Він став інструментом або результатом довгострокової події, яка набирає обертів на наших очах.
Макрону тепер належить зайнятися будівництвом на зруйнованому полі і гарантувати, що кінець певного способу формування політики не означатиме кінець політики взагалі. На Макрона, а також на тих, хто його обрав, і на тих, хто голосував проти нього або, що гірше, не ходив на вибори, покладається завдання робити найкраще, що лише можна робити в темні часи: мріяти, винаходити, займатися мистецтвом «починань», яке, як вважала Арендт, є живим серцем публічного дійства.
Проект Синдикат для «Дня»
Бернар-Анрі ЛЕВІ, засновник руху «Нові філософи»
