З організованим російським ФСБ розстрілом українських громадян на Євромайдані 20 лютого 2014 р. та появою «зелених чоловічків» у Криму й захопленням ними 27 лютого урядових установ автономії, Україна, несподівано не лише для нового «післямайданного» керівництва, а й для більшості наших співгромадян, опинилася у серцевині європейської міжнародно-політичної кризи, в якій їй доводиться протистояти неоголошеній агресії однієї з провідних держав світу. Як ефективно протистояти цьому російському натискові?
• Більшість аналітиків рецептом бачать асиметричність відповідей на російські дії. У чому ж може полягати така асиметричність? Щоб дати відповідь на це запитання, треба очевидно зрозуміти особливості зовнішньої політики Російської Федерації.
Слід підкреслити відмінності у формулюванні національних інтересів Росії та західних держав. Останні формулюють свої інтереси у постмодерний спосіб як гарантування безпеки й добробуту своїх громадян. Росія визначає свої інтереси у спосіб, характерний для ХІХ ст. Її метою все більшою мірою стає відновлення імперії і територіальне розширення, «реінтеграція» пострадянського простору, відновлення статусу наддержави (при цьому за зразок береться розвиток Російської імперії ХVІІІ — ХІХ стст. та Радянського Союзу у період правління Й.Сталіна).
• Росія намагається зміцнити свої позиції та підвищити свій системний статус одночасно на глобальному й регіональному рівнях. У такій ситуації ті пострадянські держави, які прагнуть інтегруватися до західних регіональних об’єднань та військових союзів, — Україна, Грузія й Молдова — неминуче перетворюються на «розмінну монету» у російському глобальному протистоянні США, яке має значною мірою інерційний характер і є прагненням до реваншу за поразку в холодній війні. Проте, оскільки російські науковці й політики, разом із В.Путіним, визнають, що країна не має достатнього потенціалу, щоб реалізувати ці глобальні амбіції, зазначене протистояння є своєрідною грою з боку росіян щодо збереження престижу. Як відомо, таку політику підтримання престижу в міжнародному співтоваристві за допомогою дипломатії та військових засобів, особливо, якщо вона передбачає узалежнення інших націй та народів, відомий американський теоретик міжнародних відносин Г.Моргентау вважав «імперіалістичною» й стверджував, що вона не відповідає національним інтересам і дестабілізує міжнародну систему.
• При цьому дії Росії на міжнародній арені можна охарактеризувати як своєрідний реваншизм, прагнення поставити під сумнів самі принципи міжнародної системи, яка сформувалася після краху СРСР. Кажучи словами відомого вченого й колишнього держсекретаря США Г. Кіссинджера, сьогоднішня Росія — це «ображена сторона», яка «прагне повалити міжнародний порядок». Проте, вона не бажає втягнути Європу в нову широкомасштабну війну. Для цього в Росії бракує ресурсів. Для неї важливо відтворити своє домінуюче становище за нових умов, хоча б і у просторово зменшеному варіанті. Російська політика має на меті відновити біполярну систему в Європі, поділивши її на Євроатлантичний та Євразійський простори. До останнього мають увійти пострадянські країни. При цьому кордон російської зони впливу, що посунувся після завершення холодної війни від Ельби до річки Буг, має отримати міжнародно-політичне й міжнародно-правове визнання.
• Щоб забезпечити цю субрегіональну першість на глобальному рівні, Росія прагне утвердити замість монополярності багатополярність, спираючись на потуги інших «ображених» держав, передусім — Китаю, та використовуючи модель європейського концерту держав першої половини ХІХ ст.
В свою чергу, на регіональному рівні росіяни прагнуть відновити контроль над пострадянським простором, вважаючи його легітимною сферою своїх життєво важливих інтересів, розуміння чого неодноразово висловлювалося США та їхніми союзниками по НАТО.
• Тому основною метою Росії стало недопущення подальшого розширення НАТО та ЄС за рахунок країн пострадянського простору. І тут російське керівництво зустріло розуміння з боку західних країн. Пригадаймо, скажімо, 20-й саміт країн-членів НАТО в Бухаресті 2—4 квітня 2008 року, на якому Грузії та Україні було відмовлено в наданні Плану дій щодо членства в організації через спротив з боку Франції та ФРН. До цього можна додати регулярні заяви керівництва ЄС та окремих держав Євросоюзу про неготовність України та інших держав пострадянського простору, окрім прийнятих 2004 р. держав Балтії, до членства в Європейському Союзі, а також затримка 12 вересня 2014 р. на 15 місяців введення в дію Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом до 2016 р. під тиском Росії.
• Зі свого боку, російське керівництво Путіна, користуючись потуранням західних країн, здійснило поступову еволюцію від використання переважно економічних, інформаційних і культурно-ідеологічних засобів тиску на країни пострадянського простору, ЄС і НАТО до неоголошеної збройної інтервенції в Україну. В результаті, впливове американське видання The Wall Street Journal у редакційній статті, присвяченій убивству російського опозиційного політика Бориса Нємцова, без зайвих застережень назвало Росію Путіна «бандитською державою» («gangster state»).
• Основним джерелом концептуальних підходів Путіна до реінтеграції колишніх республік СРСР є радянський політичний досвід та приломлений під його кутом досвід зовнішньої політики Російської імперії. Проте, оскільки кар’єра Путіна у КДБ була пов’язана з Німецькою Демократичною Республікою, можна твердити, що як особа, яка достатньо довго займалася аналітикою в німецькому питанні, він підсвідомо, а можливо, й почасти свідомо дивиться на явища міжнародної політики через своєрідні «німецькі окуляри», використовуючи в політичному аналізі історичні прецеденти з німецької історії та політики.
• Частина сучасних російських зовнішньополітичних підходів може розглядатися як спроба творчого синтезу із зазначених джерел. Зокрема, до таких синтезованих концептів належить передусім уявлення про можливість і необхідність розбиття світу на сфери впливу великих держав та необхідність виокремлення відповідної «зони життєвих інтересів» для Російської Федерації. Ця модель була випробувана лідерами «великої трійки» під час Другої світової війни.
• З більшовицьких, ленінсько-сталінських підходів Путін запозичив використання військових баз, створених на території інших держав для контролю за їхнім політичним розвитком (пригадаймо виведення і введення радянських військ до Будапешта 1956 р., їхні переміщення під час військового стану в Польщі 1981—1983 рр. та інші менш яскраві епізоди). Захоплення урядових установ у Криму російськими військовими, дислокованими на базах, нагадує радянський досвід анексії держав Балтії 1940 р. Проголошення на Донбасі «народних республік» є класичним більшовицьким методом, який застосовувався від початку існування радянської влади в більшовицькій Росії. Пригадаймо, скажімо, створення 1917 р. Української Соціалістичної Радянської Республіки з Народним секретаріатом на противагу Українській Народній Республіці та її уряду — Державному секретаріату або діяльність «народного уряду» Фінляндської Демократичної Республіки під проводом О.Куусінена під час Зимової війни СРСР з Фінляндською Республікою 1940 р.
• Здійснюючи курс на реінтеграцію пострадянського простору, Путін свідомо спирається на підходи двох найвідоміших постатей, яким (щонайменше протягом певного періоду) достатньо успішно вдавалося реалізовувати ідею об’єднання німців у єдиній державі. Це — О.фон Бісмарк та А.Гітлер.
• З підходів Бісмарка Путін запозичив не лише знамените «не розмовами і резолюціями більшості... а залізом та кров’ю», але й ідею «відколювання» територій у сусідніх держав, які мають регіони, заселені етнічно російським чи російськомовним населенням, перетворювання їх на квазі-самостійні «держави», а потім приєднання до Росії начебто легітимним шляхом. Бісмарк робив схожі речі, узгоджуючи їх із місцевими монархами й ландтагами, що виглядало дуже прогресивним у ХІХ ст. Путін здійснює це шляхом референдумів, тобто засобами ХХІ ст. Щодо цього війни 2008 р. з Грузією та 2014—2015 рр. з Україною нагадують німецько-данську війну 1864 р. за Шлезвіґ і Гольштейн.
• Але, як відомо, Бісмарк найважливішою проблемою в подібних політичних побудовах бачив забезпечення дружнього нейтралітету інших великих держав, що пізніше вилилося в «кошмар коаліцій». Його спадкоємці, які, за висловом наступного рейхсканцлера Лео фон Капріві, вміли «жонглювати тільки двома скляними кулями одночасно», тоді як Бісмарк — п’ятьма, більшою мірою спиралися не на дипломатію, а на військову силу. Як наслідок, Німеччина програла дві світові війни, спровокувавши своєю політикою єдність інших великих держав у прагненні не допустити її гегемонії в Європі.
• Проблемою Путіна є те, що ставлячи перед собою цілі як Бісмарк, у методах їхнього досягнення він свідомо наслідує іншого німецького рейхсканцлера й «вождя німецької нації» — Гітлера. Звідси прагнення поставити інші великі держави перед довершеними фактами (як це було у випадку з Кримом чи Абхазією й Південною Осетією). Звідси — самозакоханість і постійне тяжіння до ескалації у відносинах з іншими державами. Скажімо, анексія Криму чимось нагадує введення частин рейхсверу до Рейнської області 1936 р., і очевидці та учасники свідчать про прагнення на першому етапі діяти «безкровними методами». Конфлікт на Донбасі роздмухується шляхом неоголошеної збройної інтервенції (нагадує участь держав осі в іспанській Громадянській війні 1936 — 1939 рр.), а російські вимоги до України на переговорах у вересні 2014 р. та лютому 2015 р. у Мінську (т.зв. плани Путіна) нагадують вимоги нацистської Німеччини до Чехословаччини у Мюнхені в жовтні 1938 р. Так само, як спроба відірвати від України південні регіони має перетворити її на своєрідну «Залишкову Чехію» («Rest-Tschechei», в українській історіографії — частіше «Друга» або «постмюнхенська» Чехословацька Республіка) ХХІ ст.
• Проте добре відомо, який злий жарт зіграло з Гітлером невміння (на відміну від Бісмарка, який стримав короля та військових від ідеї йти на Відень після битви під Садовою 1866 р.) вчасно обмежувати свої інтереси. Він знищив і себе, і власну державу. Цікаво, чи зробить з цього висновки російський керівник, який неодноразово публічно висловлював захоплення постатями відомих нацистських діячів. Зокрема, на зустрічі з представниками міжнародних громадських і релігійних організацій, зокрема хасидських рабинів із Ізраїлю, він безтактно характеризував ідеолога нацистської партії та організатора її пропагандистської «машини» Й.Геббельса як «талановиту людину».
• Підбиваючи підсумки, треба зазначити, що пошук засобів протидії неоголошеній російській агресії має будуватися на аналізі досвіду боротьби із тими політичними інструментами, які застосовували інтелектуальні й політичні попередники Путіна. Скажімо, російські політики та військові обрали ціллю вторгнення у найбільш зрусифіковані регіони України — Крим, де етнічно російське населення справді становить понад 70%, і Донбас, населення якого, за даними багаторічних соціологічних спостережень у площині ціннісних характеристик і орієнтацій, разюче відрізняється від решти України. Вони навіть не намагалися здійснити атаки до прикордонних, але значно слабше русифікованих областей — Чернігівської або Сумської. Це свідчить, що російське керівництво з увагою ставиться до етнонаціонального чинника, намагаючись захопити й приєднати до Росії саме російськомовні регіони. Відповідно, сам собою напрошується висновок про потребу у подальшій українізації та культурному наступі на сході нашої держави. При цьому слід запозичувати польський і фінляндський досвід національного будівництва у 20—30 рр. ХХ ст., тим паче, що з анексією Росією Криму й частини Донбасу Україна позбавляється існування потужної російської національної меншини.
Відповідаючи на шантаж Путіна під час переговорів щодо реалізації Мінських угод, слід враховувати досвід провальної політики умиротворення Гітлера з боку західних держав тощо.
• І, очевидно, слід звернутися до ідей першого канцлера повоєнної Федеративної Республіки Німеччина К.Аденауера, який, виводячи Західну Німеччину зі сталінського стану «чисто географічного поняття» вживав термін «нормалізації» — поступової відбудови та відновлення крок за кроком державного суверенітету. Україна має стати «нормальною» європейською державою. Такою, якими є сусідні Польща, Чехія, Угорщина, Румунія чи розташовані далі Болгарія, Бельгія, Греція чи Португалія. Для цього потрібна постійна розбудова сучасних державних інститутів — правової системи (з дотриманням принципу верховенства права), армії, поліції, державної служби тощо; боротьба з корупцією; створення нормальних умов ведення бізнесу та економічної діяльності; формування культурно однорідної україномовної спільноти; розбудова громадянського суспільства.
