В ідеальному світі діти отримували б допомогу будь-якої миті, коли вона їм потрібна. Коли хлопчикам і дівчаткам доводилося б залишати свої домівки чи класи через війну, стихійне лихо чи інші кризи, міжнародне співтовариство за лічені дні розробляло б план забезпечення їхнього поточного добробуту. І такі плани включали б не лише порятунок життів, а й центри психологічної підтримки та освіти, що захищають можливості й надію. Такі місця вже існують. Вони називаються школами.
На жаль, наш світ далекий від ідеального. Коли діти потребують допомоги, дні перетворюються на тижні й місяці. Сотні дітей, що зневірилися, перетворюються на тисячі й, врешті-решт, на мільйони. На зміну надії приходять тривалі страждання — не на кілька місяців і навіть не на рік, а в середньому більш ніж на десятиліття. Діти не можуть відвідувати школу, відрізані від усіх можливостей і приречені жити в нестерпних умовах — їх використовують як робочу силу або змушують жебракувати, насильно одружують, викрадають, втягують у банди чи вербують до лав екстремістів.
Того, що сталося останніми роками в Південному Судані, на півночі Нігерії і в Іраку, а також в Йорданії, Лівані, де сотні тисяч сирійських дітей-біженців позбавлені можливості повернутися до школи — більш ніж досить для обгрунтування необхідності створення нового гуманітарного фонду на підтримку освіти за надзвичайних ситуацій. Події під час кризи з вірусом Ебола в Ліберії, Гвінеї та Сьєрра-Леоне — де школи, які відвідувало п’ять мільйонів дітей, так і залишилися закритими чи недостатньо швидко відкрилися знову — також вказують на цю необхідність. На черзі — ймовірно, Ємен та Чад.
В усіх цих країнах і ситуаціях майбутнє залежить від того, чи будемо ми, міжнародне співтовариство, діяти. «Цілі розвитку на тисячоліття» зобов’язали міжнародне співтовариство вирішити завдання загальної початкової освіти до кінця 2015 року. Але кількість тих, хто не відвідує школу, за офіційними даними зараз становить 58 мільйонів. І, кинувши школу на рік або більше, діти зазвичай до неї вже не повертаються.
Наш арсенал засобів має величезний недолік. 2014 року на освіту було витрачено лише 1% гуманітарних фондів — через що мільйони дітей та молоді залишилися на вулицях або в таборах без діла. Й механізму для фінансування освіти дітей-біженців або потерпілих від стихійних лих не існує.
Так, є організації, — Верховний комісаріат ООН у справах біженців, ЮНІСЕФ і багато інших груп, — які героїчно працюють на благо спільної справи. Та й такі організації як Global Partnership for Education, фонд Шейхи Мозах Educate а Child та Global Business Coalition for Education також роблять свій внесок у надзвичайних ситуаціях. Однак ця жалюгідна цифра в 1% означає, що у світу просто недостатньо коштів для забезпечення допомоги всім потерпілим дітям, а не мізерної їх частини.
Рішення має грунтуватися на простому гуманному принципі: жодна дитина не має бути позбавлена можливостей лише через те, що дорослі неспроможні співробітничати один з одним. Це означає створення системи надзвичайної освіти, що дає можливість виділення достатнього фінансування підрозділам ООН та діючим НУО від самого початку кризи, а не через роки.
Тут варто навести приклад подій у Лівані впродовж двох останніх років. Сьогодні там перебуває 465 000 дітей-біженців з Сирії. Ліванський уряд погодився прийняти цих дітей до шкіл країни, запровадивши другу денну зміну й навантажуючи вчителів і директорів шкіл додатковою роботою. Додатково ускладнило ситуацію те, що офіційним особам довелося переконувати розколену країну, вже й так стривожену припливом біженців (що збільшили населення країни на 20%). Проте в результаті мало хто з дітей-біженців пішов до школи.
ЮНІСЕФ та Агентство ООН у справах біженців спільно з ліванським урядом розробили план щодо впровадження програми, але міжнародне співтовариство так і не допомогло. Лише 100 мільйонів доларів було виділено, але потрібно ще 163 мільйони. Global Partnership for Education й інші організації хотіли б зробити свій внесок, але вони не мають права надавати допомогу країнам із середнім рівнем доходів, таким як Ліван.
Щось у цій картині абсолютно неправильно. Ліванський уряд має план, який не потребує нових шкіл або інфраструктури, що робить його одним з найекономічніших рішень проблеми біженців, яке тільки можливо. Але грошей як і раніше не вистачає.
Те саме відбувається і в Південному Судані. А в північній частині Нігерії незліченні атаки терористичної групи «Боко Харам» з усією ясністю вказали на необхідність програми повної безпеки шкіл, але грошей на це просто немає. Аналогічно, в Пакистані масове вбивство в Пешаварі, подія минулого місяця, показало, скільки ще належить зробити для захисту шкіл і майбутнього дітей.
З урахуванням цих криз світ більше не може собі дозволити обходитися без гуманітарного фонду підтримки освіти в надзвичайних ситуаціях. У квітні, на щорічній зустрічі Світового банку, я буду закликати уряди країн-учасників до дії і сподіваюся, що зможу оголосити про створення такого фонду на саміті з освіти та розвитку, який відбудеться 6-7 липня в Осло.
Кажуть, що освіта не терпить зволікань. Пустити шапку по колу, коли вибухнула криза — не рішення питання. 2015 року нам потрібно зробити більше.
Проект Синдикат для «Дня»
Гордон БРАУН — колишній прем’єр-міністр і міністр фінансів Сполученого Королівства, Спеціальний посланець з глобальної освіти Організації Об’єднаних Націй.
