Минулої суботи, 7 листопада 2015 р. під час офіційного візиту президента КНР Сі Цзіньпіна до Сінгапуру відбулася дуже важлива для історії Китаю, його подальшого розвитку і безпеки всього Азійсько-Тихоокеанського регіону зустріч, яку інформаційні агентства і політологічна спільнота світу назвали історичною. Йдеться про зустріч лідера потужно зростаючої великої світової держави, другої економіки світу, яка за купівельною спроможності свого ВВП в кінці 2014 р. стала першою, із президентом іншої китайської «квазідержави», яку офіційно визнала лише 21 країна світу, – Китайської Республіки (Тайвань) Ма Інцьзю.
ТРОХИ ПЕРЕДІСТОРІЇ
Ця зустріч стала першою за всю 66-річну історію взаємовідносин між цими міжнародними суб’єктами, де перша є суб’єктом міжнародного права, а друга – лише cуб’єктом міжнародного господарювання. А історія ця знала різні часи: і «гарячого» військового протистояння, й ігнорування та політичного протистояння, спроб економічного ембарго острова, гострих заяв і ультиматумів. Після завершення громадянської війни в Китаї у 1949 р., в якій перемогла комуністична партія на чолі з Мао Цзедуном, Китайська національна партія – Гоміндан очолювана генералісимусом Чан Кайши разом із мільйоном своїх прихильників були змушені перебратися на острів Тайвань і зберігали за собою політичну суб’єктність – Китайська Республіка, не відмовляючись від своїх претензій на управління всім материковим Китаєм. КНР розглядає Тайвань як невід’ємну частину своєї території – провінцію і різко негативно ставиться до будь-яких спроб легітимізації острова в якості незалежної держави. Цікаво, що за конституціями і КНР, і Тайваню Китай є неподільним. При цьому кожна сторона розглядала цю неподільність по-різному, претендуючи на території одна одної. Водночас, на Тайвані всі ці роки окремого існування були присутні політичні сили, що виступали за повну незалежність острова, чому різко протидіяла КНР, заявляючи про свою готовність негайного застосування сили та військової інтервенції у разі спроб проголошення незалежності своїми родичами-островитянами, яких політично та у військово-безпековому плані активно підтримували США. 2005 року Пекін навіть ухвалив закон про те, що спроби проголошення незалежності Тайваню є незаконними і можуть призвести до військової відповіді. До 1971р. саме Тайванський режим, а не КНР представляв Китай в ООН, посідаючи місце постійного члена Ради Безпеки. І лише 1979 р. США офіційно політично визнали КНР, встановивши з нею дипломатичні відносини, не припиняючи військово-політичної підтримки острова, хоча і понизили політичний статус своїх відносин із ним, перевівши посольство із Тайбея до Пекіна.
Після 8-річного перебування в опозиції Гоміндан на виборах 2008 р. знову прийшла до влади на острові. Президентом став її лідер Ма Інцьзю, який останні сім років проводив політику зближення з материком, водночас дотримуючись політичного статус-кво, не допускаючи повного злиття в єдину державу. За цей час відносини між сторонами покращились, було укладено торговий пакт, активізувались міжлюдські контакти. Водночас, опозиційна Демократична прогресивна партія, яка є прибічником політичного дистанціювання від КНР і можливого проголошення незалежності, останні два роки набирала обертів і за результатами опитувань випереджає сьогодні правлячу партію прибічників зближення. Президентські та парламентські вибори призначені на 16 січня 2016 р.
АТМОСФЕРА ЗУСТРІЧІ
Ось за такого політичного становища керівництво КНР вирішило погодитись на першу в історії зустріч лідерів «двох Китаїв», які офіційно дотримуються, як і переважна більшість держав світу, політики єдиного Китаю. Таку політичну прихильність було задекларовано двома сторонами ще в 1992 р. і підтверджено в ході зустрічі минулої суботи у фешенебельному сінгапурському готелі Шангрі-Ла, за якою спостерігали сотні журналістів зі всього світу.
У ході зустрічі Сі Цзіньпін заявив, що жодна сила не зможе роз’єднати членів «єдиної родини» по два боки Тайванської протоки, незважаючи на тривалу історію ізоляції і драматичних випробувань взаємовідносин. «Ми є братами все ще поєднаними нашою плоттю, хоча й наші кістки були зломленими». Він закликав до відвернення небезпеки повторення трагедій історичного минулого. «Ми знаходимось на перехресті вибору шляхів подальшого розвитку наших відносин і мусимо дати можливість китайцям по обидві сторони протоки продовжити жити в мирі, а наступним поколінням – розділити яскраве майбутнє. Китайці мусять показати всьому світу, що вони мають здатність і мудрість самі вирішити свої проблеми». Лідер КНР закликав обидві сторони зробити спільний великий внесок у світову та регіональну безпеку і стабільність, розвиток і процвітання. Він також висловив сподівання на консолідацію спільних політичних засад і прихильність мирному розвитку та поглиблення відносин, активізацію контактів та зростання добробуту по обидві сторони протоки, на розділення слави національного відродження.
Зі свого боку лідер Тайваню заявив, що обидві сторони мають консолідувати консенсус щодо принципу єдиного Китаю і зробити внесок у відродження китайської нації. Сторони погодились, що зазначений принцип має стати відправною точкою для подальшого розвитку відносин. Лідер Тайваню висловив зацікавленість у збереженні статус-кво, зниженні ворожості та вирішенні всіх спірних питань мирними засобами. Він також запропонував встановити через протоку «гарячу лінію» для вирішенні невідкладних проблемних питань. Було відзначено, що нинішній етап відносин між КНР і Тайванем є найбільш мирним і стабільним за всю історію, починаючи з 1949 р. За останні сім років сторони підписали 23 угоди, щорічний обмін туристами складає сьогодні понад вісім млн, а студентами – понад 40 000, щорічний товарообіг складає понад 170 млрд дол.США.
Загалом зустріч оцінюється сторонами як позитивна і дружня, хоча не було досягнуто чи підписано жодної принципової домовленості. У світі також пролунала досить позитивна реакція. Водночас, на Тайвані спостерігались окремі протестні демонстрації прибічників опозиції, які побоюються форсованого зближення острову з континентальним Китаєм.
ЗАПИТАННЯ, ЯКІ ЗАЛИШИЛИСЬ БЕЗ ВІДПОВІДІ
Якими будуть реальні впливи цієї історичної зустрічі на подальший політичний розвиток в регіоні? Насамперед, як вона вплине на позицію електорату, який прийде 16 січня на виборчі дільниці Тайваню? Чи вдасться партії Гоміндан утриматися при владі і продовжити політику зближення з материковим Китаєм? А якщо – ні, то наскільки це може погіршити безпекову ситуацію в протоці та в регіоні загалом у випадку приходу до влади більш радикальної політичної опозиції? Всі ці питання є гранично важливими для безпеки та подальшого розвитку всього Азійсько-Тихоокеанського регіону і потребують невідкладної конструктивної відповіді розділеного народу по обидва береги Тайванської протоки.
