У світі, сповненому безладу, Близький Схід вирізняється особливо. У більшості країн регіону лад, що склався після Першої світової війни, руйнується. А народи Сирії, Іраку, Ємену та Лівії сплачують за це величезну ціну.
Але під ударом опинилося не лише сьогодення та майбутнє регіону. Ще однією жертвою нинішнього насильства стає минуле.
«Ісламська держава» (ІДІЛ) встановила за принцип руйнування всього, що вона вважає недостатньо ісламським. Найдраматичнішим прикладом став величний храм Баала у сирійській Пальмірі. Поки я пишу ці рядки, триває звільнення міста Мосула в північному Іраку, яке під контролем ІДІЛ понад два роки. Звільнення не допоможе врятувати багато скульптур, які вже зруйновано, спалені бібліотеки і розграбовані могили.
Звичайно, знищення культурних артефактів триває не лише на Близькому Сході. 2001 року світ із жахом спостерігав, як «Талібан» висаджує в повітря величезні статуї Будди в Баміані. Пізніше радикальний ісламізм знищив могили та манускрипти в Тімбукту. Але ІДІЛ руйнує в безпрецедентних масштабах.
Перетворення минулого на мішень не є чимось новим. Понад дві тисячі років тому Олександр Великий майже повністю зруйнував те, що ми називаємо нині Персеполісом. Жертвами релігійних воєн, що століттями спустошували Європу, ставали церкви, ікони та картини. Сталін, Гітлер та Мао що є сил прагнули руйнувати витвори мистецтва та архітектури, які асоціювалися з ідеями та культурою, що вважалися небезпечними. Півстоліття тому червоні кхмери руйнували храми і пам’ятники в Камбоджі.
Ба більше, явище, для якого, напевно, найкраще підходить термін «історицид», так само зрозуміле, як і згубне. Лідери, які хочуть згуртувати суспільство довкола нового, незвичного комплексу ідей, прихильностей та форм поведінки мають передусім зруйнувати існуючу ідентичність дорослих і не допустити її передачі дітям. Такі революціонери вважають, що руйнування символів і проявів колишньої ідентичності та ідей, які вона втілює, є необхідною умовою створення нового суспільства, культури та/або держави.
З огляду на це збереження і захист минулого є вкрай важливим для всіх, хто хоче гарантувати, аби небезпечні фанатики сучасності не досягли успіху. Музеї та бібліотеки неоціненні не просто тому, що в них зберігаються та експонуються красиві предмети, а й тому, що вони захищають спадщину, цінності, ідеї та факти, які роблять нас тими, хто ми є, і допомагають нам передати ці знання тим, хто прийде після нас.
Основною формою реакції урядів на історицид є заборона трафіку вкрадених витворів мистецтва та артефактів. Це правильний підхід з багатьох причин, і, зокрема, тому, що всі, хто руйнує культурні цінності, а також поневолив і вбиває безневинних чоловіків, жінок та дітей, отримують частину необхідних їм коштів, продаючи награбовані скарби. Гаазька конвенція 1954 року закликає держави не перетворювати культурні цінності на мішень і утримуватися від їх використання з військовою метою, наприклад, займати бойові позиції в історичних пам’ятках, розміщувати там солдатів та складувати зброю. Мета є простою і зрозумілою — захистити і зберегти минуле.
На жаль, не варто перебільшувати вагу таких міжнародних угод. Вони застосовуються лише до урядів тих країн, які погодилися до них приєднатися. Не передбачено покарань за порушення Конвенції 1954 року (це випадок Іраку та Сирії) чи за вихід із неї; її не можна застосувати до недержавних угруповань, подібних до ІДІЛ. Окрім того, немає механізму дій на випадок, якщо одна зі сторін конвенції чи хтось інший здійснює вчинки, яким конвенція прагне запобігти.
Сувора й сумна правда полягає в тому, що міжнародна спільнота сьогодні не є такою сильно, як можна було б вважати, судячи з частоти згадування цього терміну. Ба більше, світ, який не готовий виконувати свої обов’язки щодо захисту людей, як це нещодавно показала ситуація в Сирії, навряд чи об’єднається заради статуй, рукописів чи живопису.
Немає жодної іншої альтернативи, окрім як зупиняти тих, хто має намір зруйнувати культурні цінності, до того ж перш ніж як вони це зроблять. На тлі головних загроз минулому, що існують нині, це означає, що треба відохочувати молодих людей ставати на шлях радикалізації, скорочувати потік найманців і ресурсів до екстремістських угруповань, переконувати уряди доручати поліцейським і військовим підрозділам захист культурних цінностей і, по можливості, атакувати терористів, перш ніж вони завдадуть свого удару.
Якщо джерелом загрози культурним цінностям є уряд країни, то найбільш відповідним інструментом можуть бути санкції. Звинувачення, переслідування, засудження та ув’язнення тих, хто займається такими руйнуваннями, може виявитися реальним інструментом для заборони останніх (за аналогією із заходами щодо припинення насильства проти людей).
Поки цього не станеться, історицид залишатиметься і загрозою і, як ми бачимо, реальністю. Минуле буде в небезпеці. І в цьому сенсі воно нічим не відрізняється від сьогодення та майбутнього.
