Обрання Джеремі Корбіна новим лідером британської Лейбористської партії стало нагадуванням про те, що життя повне парадоксів. Глобалізацію (цю павутину транспорту, технологій, торгівлі й інформації, яка все тісніше зв’язує світ) важко назвати новим явищем. Але останнім часом політику в багатьох розвинених демократіях підірвали популістські бунти, що шукають вихід із спільної для всіх реальності. Ці бунтарі, схоже, не розуміють, що альтернатива, яку вони шукають, є фантазією.
Від «Сірізи» в Греції до Національного фронту у Франції виборцям по всій Європі вселяють віру у віртуальну реальність, засновану на упередженнях і невіглаській ностальгії. У США ці настрої вперше проявилися кілька років тому, давши ґрунт для розквіту «Чайної партії», а зараз вони відкрили шлях для гострих президентських кампаній Дональда Трампа та інших республіканських кандидатів, які обіцяють закрити Америку від XXI століття. (Ця обіцянка в деякому розумінні є буквальною: кандидати сподіваються захистити американську мрію від ураження ззовні, побудувавши стіни на північному і південному кордонах країни).
Великобританія стала новою жертвою цього заснованого на фантазіях популізму. На правому фланзі ми вже зіткнулися з підйомом антиєвропейської, антиіммігрантської Партії незалежності Великобританії. Її очолює завзятий курець і великий любитель пива, балагур Найджел Фараж, в якому Британія знайшла власну версію Сільвіо Берлусконі, якщо ви взагалі можете собі таке уявити.
Тепер і британські ліві прийняли те ж саме безглуздя. Поразка Лейбористської партії на загальних виборах у травні призвела до відставки її лідера — Еда Мілібенда. Ця ввічлива, інтелігентна людина залишила центристські позиції, які колись займав колишній прем’єр-міністр Тоні Блер, але у результаті не змогла переконати навіть власну партію в тому, що здатна керувати країною. Кампанія з вибору його наступника тривала все літо.
Цей пошук був вельми сумною справою. Три респектабельних, якщо не сказати нудних, колишніх міністри конкурували за цей пост, але не змогли знайти запальних слів і спільну мову між партією лівих і сучасною Британією. Не знайшовши правильних підходів, вони вагалися десь між помірністю і лівацькою ахінеєю.
Від подібної нерішучості Корбін ніколи не страждав: його головне досягнення за майже три десятиліття роботи в парламенті — більше 500 випадків голосування проти ініціатив власної партії, оскільки ці пропозиції були нібито недостатньо соціалістичними. Більше того, Корбін потрапив у виборчі списки випадково, тільки тому, що деякі депутати хотіли продемонструвати готовність Лейбористської партії до внутрішніх дебатів. Проте його пристрасна прихильність старомодному соціалізму незабаром стала модною, він вдихнув нове життя (і залучив десятки тисяч нових членів) у партію, яка втрачала прибічників у масовому порядку.
У чому ж, власне, полягають пропозиції Корбіна? Усередині країни він хотів би націоналізувати промисловість, передовсім підприємства ТЕК, а також підвищити податки, особливо на бізнес і на багатих. Будь-які думки про бюджетну розсудливість відправляються в корзину: вироблені раніше скорочення витрат на охорону здоров’я, соціальне забезпечення і освіту будуть переглянуті. Профспілки повернуть силу, якою вони користувалися до реформ Маргарет Тетчер у 1980-х. Службовці держсектора стануть основними одержувачами коштів у межах бюджетних програм.
У зовнішній політиці Корбін має намір зарізати оборонні витрати і відмовитися від ядерного щита Великобританії. Практично у всьому, що у світі пішло не так, він звинувачує Америку, яка, на його думку, з моральної точки зору еквівалентна Росії. Якби у світі знову з’явився такий лідер, як покійний Уго Чавес (архітектор «соціалістичної революції» Венесуели), Корбін, мабуть, полетів би до нього першим літаком.
Попри радикальні погляди Корбін виграв битву за право очолювати лейбористів (отже, і парламентську опозицію Великобританії), отримавши майже 60% голосів. Проте лейбористи на чолі з Корбіним не зможуть перемогти на загальних виборах. У результаті деякі консерватори відреагували на його перемогу так, ніби вони виграли в лотерею. Втім, на мою думку, нічого хорошого від цього повстання нікому не буде.
По-перше, Корбін не піде зі свого поста при перших ознаках суспільної невдоволеності або гніву. Навпаки, від самого початку він може зайнятися збудженням багатьох невдоволених, молодих виборців проти уряду, який користується обмеженою повагою, але не дуже популярний.
По-друге, без ефективної і відповідальної опозиції уряд може стати надто безтурботним, самовпевненим і буде багато уваги приділяти тільки власним прибічникам. У цьому випадку не виключено, що лідери правого крила Консервативної партії вирішать, ніби можна перестати надавати дисципліновану підтримку прем’єр-міністрові Девіду Кемерону і його політиці, бо в будь-якому разі лейбористи з Корбіним ніколи не зможуть перемогти.
По-третє, наступного року у Великобританії буде проведений референдум з питання про членство країни в Євросоюзі. Ніхто не знає, яку саме позицію Корбін займе з цього питання. Але не виключено, що він, як і деякі профспілкові боси, які надають йому підтримку, може вирішити, що ЄС — це клуб для багатих, що перешкодить створенню настільки необхідного міжпартійного консенсусу на користь збереження членства в ЄС.
По-четверте, Корбін, який багато в чому поділяє політичні погляди шотландських націоналістів, може значно утруднити розв’язання питання про місце Шотландії у Сполученому Королівстві. Об’єднання з націоналістами в політичній боротьбі ускладнить розв’язання питання про те, як краще вчинити з їхніми конституційними очікуваннями.
По-п’яте, існує небезпека, що консервативний уряд, оточений ірраціональними популістськими силами і справа і зліва, відмовиться від свого обов’язку відстоювати правильні цінності і здоровий глузд. Проте абсолютно необхідно, аби вдома був хтось, здатний сказати всім, хто опинився в полоні фантазій, просту правду: жодна країна не може просто зупинити світ і вийти.
Обрання Корбіна підкреслило той факт, що дуже багато британців не готові прийняти реальність. Завдання Кемерона в тому, аби покінчити з їхньою небезпечною мрійливістю.
Проект Синдикат для «Дня»
Кріс ПАТТЕН — останній британський губернатор Гонконгу і колишній комісар ЄС із закордонних справ. Зараз є ректором Оксфордського університету.
