Нещодавно я був у Бухаресті на екскурсії Палацом парламенту. Цю примху гігантоманії було збудовано у 1980-х роках за наказом покійного румунського диктатора Миколи Чаушеску, страченого ще до завершення будівництва. Цифри, озвучені нашим гідом, приголомшували: третя за розмірами будівля у світі, 200 тис. квадратних метрів килимів, мільйон кубометрів мармуру, 3500 тонн кришталю. Колосальні мармурові сходи довелося перебудовувати кілька разів, аби диктаторові, невеличкому на зріст, було зручно ходити.
Для спорудження цього монстра у стилі неокласицизму було зруйновано цілий район міста (гарний, з будівлями XVIII століття, церквами та синагогами), а 40 тис. осіб довелося переселити. Понад мільйон осіб працювало над проектом у режимі нон-стоп вдень і вночі. Через нього держава опинилася на межі банкрутства, хоча підданим Чаушеску значну частину часу доводилося жити без опалення й електроенергії. Утримання палацу досі обходиться більш ніж у $6 млн щороку. Нині тут міститься румунський парламент і музей мистецтва, до того ж 70% площ будівлі залишаються невикористаними.
Ця примха Чаушеску є пам’яткою мегаломанії (манії величі). Але цей випадок, звичайно, не унікальний, якщо не брати до уваги розмірів палацу (утім, новий палац турецького президента Реджепа Ердогана в Анкарі може позмагатися з ним своїми масштабами). Впадає у вічі те, наскільки схожими є думки в мегаломаніяків певного штибу, ну, чи принаймні спільність їхніх архітектурних смаків. У гітлерівських планах реконструкції Берліна знайшов відбток той самий гігантизм у стилі неокласицизму. А інтер’єри палацу в Бухаресті, своєрідний стиль а-ля Луї XIV на стероїдах, є всього лише екстравагантнішою версією житлових кімнат Дональда Трампа в його будинках в Нью-Йорку і Флориді.
Такі місця з’являються, коли соціально невпевнений у собі аутсайдер починає уявляти себе Королем-сонцем. Напевно, згадувати Трампа разом із Гітлером та Чаушеску несправедливо. Трамп не є тираном-вбивцею. А його соціальне походження складніше.
Гітлер був сином невеличкого митного чиновника, а Чаушеску походив з бідних селян. Обидва почувалися маленькими і провінційними у своїх столичних містах. Для домінування над розвиненішими міськими елітами вони проводили супроти них силові репресії і перебудовували міста відповідно до своїх грандіозних мрій.
Трамп теж хоче, аби всі об’єкти, що мають його ім’я, були найбільшими і найрозкішнішими. Але він народився в Нью-Йорку і успадкував значні статки від свого батька, Фреда Трампа, девелопера нерухомого майна з дещо сумнівною репутацією. Проте його теж, здається, розпирає від образ на еліти, які можуть дозволити собі дивитися на нього згори донизу як на неотесаного вискочня, з його абсурдними золотими хмарочосами і особняками у стилі рококо, наповненими позолоченими стільцями і масивними канделябрами.
Сучасний популізм часто-густо описується як нова класова війна між тими, хто дістає вигоду від глобалізації світу, і тими, хто почувається через неї переможеним. Прибічники Трампа у США і прибічники Брекситу у Великій Британії загалом менш освічені, ніж «істеблішмент», проти якого вони виступають. Але їм самим ніколи б не вдалося просунутися так далеко, як у них вийшло. «Чайна партія» у США була б порівняно маргінальним явищем, якби не потужна фінансова підтримка і поява демагогів. А вони зазвичай є новими багатіями, яких об’єднує з їхніми прибічниками почуття гіркої образи.
Саме такою була ситуація в Італії, де колишній прем’єр-міністр Сільвіо Берлусконі, передісторія якого практично така сама , як і в Трампа, зумів використати мрії і кривди мільйонів людей у своїх інтересах. Популістські рухи в інших країнах розвиваються за схожими моделями. У Таїланді бізнес-магнат китайського походження Таксин Чиннават (син папи-нувориша, як і Берлусконі з Трампом) агітував проти соціальних і політичних еліт Бангкока і став прем’єр-міністром завдяки підтримці провінційних і сільських виборців, поки його не скинули під час військового перевороту. У Нідерландах клас нових багатих магнатів нерухомого майна підтримував ультраправого популіста Піма Фортейна, а потім його брутальнішого наступника Герта Вілдерса.
У посиленні популізму нові багатії є такою ж важливою силою, як і бідні, менш освічені люди, які вважають, що еліти їх зневажають. Попри величезну нерівність у розмірі багатства, їм властива спільна, глибинна злість проти тих, хто, на їхню думку, дивиться на них згори донизу. І не можна сказати, що вони геть не мають рації. Не важливо, скільки палаців і яхт спроможні придбати «нові гроші», «старі гроші» і далі зневажатимуть цих покупців. А представники освіченого міського класу часто-густо називають виборців, які підтримують Брексит чи Трампа, тупим бидлом.
Саме ця суміш образ, що їх зазнають нувориші тією самою мірою, що й ті, хто опинився на узбіччі життя, і рухає вперед правий популізм. За екстремальних обставин така суміш може призвести до диктатури, де тиран може вільно вдаватися до своїх диких фантазій на шкоду мільйонам людей, які опинилися під його владою.
У Європі і США такі демагоги поки що можуть лише вести балачки про мрії — повернути нашу країну, зробити її знову великою тощо. Для того, щоб ці мрії не стали політичним жахіттям, потрібно щось більше, ніж експертна думка технократів чи заклики до пристойності та поміркованості. Розгніваних людей нелегко переконувати розумними аргументами. Їм потрібно пропонувати альтернативні концепції.
А в усьому світі проблема сьогодні в тому, що такої альтернативи під рукою немає. Французька революція відбулася понад два століття тому. «Свобода, Рівність і Братерство» на сьогодні є всього лише історичним гаслом. Утім, зараз, можливо, настав час відновити його.
Проект Синдикат для «Дня»
Ян БУРУМА, професор демократії і прав людини в Бард-коледжі. Його остання видана книга називається «Приручення богів: релігія і демократія на трьох континентах»
