Грецька драма, що триває, можливо, паралізувала Європу і світ, проте величезна криза на сході Європи не зникла. Україна залишається під частковою окупацією сепаратистів, яких підтримує Росія, з переривчастими боями, які ще мають місце, незважаючи на підписану угоду про припинення вогню «Мінськ-2».
Під час і поза боями в регіоні Донбасу України Мінські угоди, які було підписано в лютому, прояснили одну річ. Якщо Росія серйозно ставиться до пошуку рішення конфлікту, вона мала б бути готовою підтримати розгортання міжнародної миротворчої місії і сил. Така місія могла б розпочати процес відновлення регіону, дозволити повернутися переміщеним у результаті насильства особам і сприяти реінтеграції Донбасу до України з відповідними гарантіями та децентралізацією повноважень.
Корисна модель для такого підходу вже є під рукою. Два десятиліття тому міжнародне співтовариство вступило у завершальну фазу зусиль із забезпечення миру в Боснії. Але були також тривалі конфлікти в Хорватії, зокрема, у Східній Славонії, прилеглій до Сербії.
Хорватські військові наступи, перші на початку травня 1995 року й другі на початку серпня, повернули назад три з чотирьох секторів під протекцію Організації Об’єднаних Націй від сепаратистського контролю сербів. Але найважливіша область, Східний сектор у Східній Славонії, залишилася під твердим контролем сербів. І так само, як сьогодні Президент Росії Володимир Путін щодо українського питання, тодішній президент Сербії Слободан Мілошевич наполягав на тому, що питання може бути вирішене лише шляхом прямих перемовин між сербськими сепаратистами та Хорватським урядом у Загребі.
Реальністю, звичайно, було те, що сербські сепаратисти цілковито залежали від політичної, військової та економічної підтримки Сербії Мілошевича. І, врешті-решт, Мілошевич погодився на розгортання місії та сил ООН, якій було доручено забезпечити демілітаризацію регіону й повернення суверенітету Хорватії, після реалізації необхідних гарантій для сербів, що проживають там.
Сьогодні місію UNTAES (Тимчасова адміністрація Організації Об’єднаних Націй для Східної Славонії, Барані та Західного Срема) практично забуто — не тому, що вона провалилася, а тому, що у неї вийшло. Поза сумнівом, не з кожним питанням у Східній Славонії розібралися тоді або в подальші роки; але там конфлікту більше немає, і Хорватія, і Сербія нині мають конструктивні двосторонні стосунки.
Це могло б стати моделлю для районів Донбасу, контрольованих сепаратистами, якщо є політична воля для того, щоб така угода діяла. Але чи серйозним є Кремль, кажучи про визнання суверенітету України на Донбасі й відновлення нормальних стосунків із Заходом?
На сьогоднішній день я сильно в цьому сумніваюся. Необхідно мати на увазі, що в цьому конфлікті Росія керувала кожним кроком до ескалації — зокрема встановленням сепаратистських анклавів. Дійсно, Кремль, схоже, чекає провалу уряду Президента України Петра Порошенка, і того, що Захід розділиться із цього питання і припинить цікавитися розв’язанням конфлікту. Тоді, мабуть, Путін буде готовий йти проти України, щоб забезпечити свій довгоочікуваний бажаний результат.
Але якщо уряд України та Захід залишаться єдині, Кремль міг би побачити, що його анклави на Донбасі становлять загрозу переважно для самої Росії. Адже сувора реальність у тому, що сепаратистські анклави знаходяться в економічному вільному падінні, з їхнім суспільством, що стає дедалі злочиннішим. Донбас ризикує стати «смоляним чучелком», за яке ніхто не хоче брати на себе відповідальність. Оскільки це стає очевидним, російські лідери могли б почати передбачати для регіону рішення на кшталт UNTAES.
За відсутності будь-якого іншого механізму Кремлю доведеться це зробити. Доктрина колишнього держсекретаря США Коліна Павелла «розбив — плати» має стосунок до втручання Путіна у справи України тією самою мірою, як до авантюри Джорджа Буша в Іраку.
Звичайно ж, існують дуже складні питання, які мають бути відсортовані перед тим, як миротворча місія могла б прийти на Донбас, зокрема, склад та офіційний мандат яких-небудь розгорнутих сил. Але, знову ж таки, якщо є бажання, ці питання не мають бути важко вирішуваними.
Така місія могла б забезпечити реальну реалізацію політичних положень угоди «Мінськ-2». Справді вільні й справедливі місцеві вибори, за участю всіх переміщених осіб та біженців, ніколи не будуть можливі без істотної міжнародної присутності.
Сьогодні ця ідея, поза сумнівом, не має жодних шансів на успіх. Так було з UNTAES на початку обговорення питання Східної Славонії. Тоді Режим Мілошевича висловлювався так само, як Кремль сьогодні. Але завтра дійсно інший день, і звичайно, не так вже й зарано починати вивчати можливості, що обіцяють не тільки управління конфліктом, але і його розв’язання.
Таке втручання могло б спрацювати — але тільки в разі, якщо і коли обидві сторони щиро прагнуть знайти рішення. Ми на разі не там. Але якщо Україна і Захід діятимуть і твердо стоятимуть на своєму, щоб заблокувати подальші зусилля Росії із дестабілізації, цей день міг би настати. Ми маємо бути до цього готові.
Проект Синдикат для «Дня»
