Все частіше в американській риториці стосовно Росії звучать згадки про часи «холодної війни». Проведені паралелі можна пояснити багатьма причинами: від знайомого історичного досвіду до структурної схожості ситуацій. Як 70 років тому, так і сьогодні США стикаються зі спробою кинути виклик їхній глобальній могутності. Той факт, що сьогоднішня спроба виглядає в багатьох відносинах пародією - у Росії немає ні альтернативної ідеології, ні навіть 2% світового ВВП, - не має принципового значення. Важлива форма і знайомий контекст. Зрештою, старе добре протистояння з росіянами поверне ті часи, коли дерева були великими, а зовнішня політика США - підпорядкована простим і зрозумілим пріоритетам.
Але в цьому випадку між словами і справами - прірва. Недарма американська зовнішня політика так неквапливо реагувала на спалах російського ревізіонізму. Термінологія стримування - ключова для часів «холодної війни» - майже не вживалася. Про жодні розширені гарантії або гонитву за союзниками не йшлося. Тільки оптимізація зобов'язань в галузі безпеки, про яку так багато говорить Дональд Трамп, але фактично займалася вже Адміністрація Обами. Гарантувати безпеку членів НАТО - так, але розширювати Альянс - в жодному разі. Поспішати американцям нікуди з огляду на колосальну перевагу в співвідношенні сил із Росією і її динаміку. Контрольовані та ефективні санкції, за допомогою яких можна керувати російськими можливостями ескалації в ручному режимі, капкан Криму та використання ситуації для вирішення широкого кола інших пріоритетних питань. Росія сьогодні, на відміну від часів «холодної війни», - це інструмент, а не мета Вашингтона.
Відповідно, розмови про «холодну війну» - це, швидше, спосіб пригрозити Кремлю, ніж реальний напрям американської політики. Своєрідна, набагато більш грамотна і цивілізована відповідь на натяки Володимира Путіна про ядерну зброю. Хто переможе в ядерному протистоянні - питання відкрите, а ось результат «холодної війни» 2.0 жодного сумніву не викликає. Одна тільки думка про можливість нової гонки озброєнь або регіонального протистояння має обмежувати політ кремлівської фантазії на теми сверхдержавності, глобального протистояння тощо.
Що все це означає для нас?
Доля Західної Європи або навіть Греції з Туреччиною часів «холодної війни» нас не чекає. Стати членами НАТО або в будь-якій іншій формі отримати американські гарантії безпеки, експлуатуючи тему стримування Росії, не вийде. Логіка, масштаби і характер американсько-російських відносин сьогодні інші. США швидше нададуть довгострокові зобов'язання країнам, які згортають програми ядерних озброєнь, ніж тим, хто бере участь у геополітичних регіональних пасьянсах.
Американська «позиція сили» цілком здатна приносити Вашингтону бажані результати, але зовсім необов'язково ці результати будуть відповідати нашим інтересам. Нам потрібна власна позиція сили в діалозі з Москвою або принаймні грамотне управління слабкістю.
Нам потрібні й загальні елементи в стратегічному баченні. За часів «холодної війни» безпека країн Західної Європи була спільним інтересом і для них, і для США. Сьогодні це набагато меншою мірою відноситься до безпеки України. У нинішньому вигляді Україна - це, скоріше, проблема, ніж зовнішньополітичний актив, і заклики зробити державу нормально працюючою вже давно стали банальністю. До того часу, поки наша держава не працює нормально, виходити доцільно з інших припущень, що більшою мірою відповідають реаліям.
До американської силі ми не маємо стосунку. Навіть у тому малоймовірному випадку, якщо Вашингтон захоче використати Україну для проекції сили в регіон Східної Європи, нам треба буде вирішувати проблему захисту своїх інтересів, які можуть збігатися - як у випадку класичного регіонального стримування - а можуть і не збігатися з інтересами Вашингтона. Про те, наскільки різними можуть бути результати таких альтернатив, можна судити за прикладами, скажімо, Японії і Пакистану.
Розмова з Росією з позиції сили може також бути і небезпечною в тому сенсі, що вона зробить силу ще більш цінним ресурсом. Дефіцит інших інструментів вже багато в чому призвів до того, що свої проблеми у відносинах з Україною Москва воліла вирішувати силовим шляхом. Якщо ставки зростуть, Кремль може знову вдатися до вкрай неефективного, дорогого і небезпечного інструмента - військової сили, який примножить його проблеми, але, на жаль, загострить і наші. До наростання напруги, кризових фаз поточного конфлікту на Сході України і взагалі до подальшого погіршення міжнародного середовища треба ставитись з обережністю і, бажано, з варіантами складних рішень тих завдань, які вони поставлять.
Нам варто проявляти стриманість щодо будь-яких імовірних поворотів в американсько-російських відносинах. Доля України в наших руках, і будь-які можливі «угоди» або протистояння - елементи іншої гри, що лише побічно впливає на умови наших власних рішень.
