Єдиний у Росії створений на громадських засадах музей історії політичних репресій на базі табору політв’язнів «Перм-36» уже більш як два роки став державним. І про те, що там зараз відбувається, 27 травня повідала пермська краєва газета «Звезда», якій дав інтерв’ю заступник директора меморіального комплексу з науки Григорій Саранча, який щойно звільнився за власним бажанням.
Однією з подій, що підштовхнули його й ряд інших співробітників до звільнення, стала публікація на сайті музею в день космонавтики, 12 квітня, про ефективність радянських «шарашек», де працювали ув’язнені за політичними статтями. Ідейну концепцію музею фактично визначає сталіністський рух «Суть времени», очолюваний одіозним політологом Сергієм Кургіняном. А ще на сайті музею відзначили день народження «важливого державного діяча Радянського Союзу товариша Абакумова». Ймовірно, Ягода, Єжов і Берія на черзі.
А виставки тепер у музеї роблять дуже специфічні. Наприклад, виставка про лісову промисловість. Сарана з непідробленою гордістю говорить, що це «смислова, хороша експозиція»: «Вона про те, що у війну лісозаготівля була стратегічно важливою для держави. Необхідна для військової промисловості, відновлення зруйнованих міст. Це виставка про те, що в заготівлі лісу й сплаві його брали участь не лише цивільні, а ще й спецконтингент. З лісу, який було заготовлено засудженими Кучино, наприклад, відновили Сталінград». І це говорить ще фрондуючий співробітник, для якого «Суть времени» все-таки занадто! І він, здається, щиро не розуміє, що влаштовувати в музеї «Перм-36» виставки досягнень лісової промисловості — це те саме, що в музеї Освенцима (Аушвіца) влаштувати виставку досягнень концерну «ІА Фарбеніндастрі».
Уявляю, який галас здійнявся б у всьому світі, якби подібне дійсно сталося в музеї Освенцима! І що було б з керівництвом музею! А в Росії не лише директора не думають звільняти, а тільки заохочують за хорошу роботу, а й жодного скільки-небудь широкого суспільного обурення не видно, за винятком, можливо, кількох сотень постів у Фейсбуці. І той же фрондер і майже страждальник за ідею спокійнісінько заявляє: «Усі політичні моменти мали відійти вбік. Музей — це не політична установа».
Як можна зробити аполітичний музей політичних репресій, відомо, напевно, лише світлому розуму Григорія Саранчі. А ще він, згадуючи про конкретних в’язнів Пермі-36, стверджує: «І там як і раніше висить інформація про Стуса, Лук’яненка й Ковальова. Питання в іншому. Якщо в 90-ті роки інформація, подана так, була нормою, то тепер ситуація змінилася. І наші українські, скажімо так, партнери теж повернулися до нас... не обличчям. Ідеї, які зараз виходять на поверхню, раніше називалися націоналістичними... І люди дивляться на все зараз під іншим кутом. І, звісно, коли приїжджає пенсіонер, який воював з бандерівцями, й дивиться на Левка Лук’яненка, у нього виникають питання: «А що тут про нього-то сказано? Ви націоналістів прославляєте?» Тепер, вочевидь, екскурсоводи пояснюватимуть відвідувачам, що деякі тут сиділи правильно, наприклад, ті ж націоналісти-бандерівці. А що вже з Сергієм Ковальовим в майбутньому може статися, навіть не знаю.
Узагалі, нинішнє ставлення російської влади до теми сталінських репресій чимось нагадує ставлення до них за часів Хрущова (хоча самого Микиту Сергійовича нинішня влада не шанує). Тоді радянські публіцисти захоплювалися тими незаконно репресованими комуністами, які в таборах організовували підпільні парторганізації, проводили таємні партзбори (мабуть, про необхідність ударно працювати на лісоповалі!) і навіть сплачували партійні внески. Путін і його соратники навіть готові засудити сталінські репресії (але не самого Сталіна — будівника імперії!), проте й у каральній системі прагнуть виділити щось позитивне. А позитивне, із їхнього погляду, це те, що служить на благо державі Російській. От лісоповал або видобуток вугілля й руди в’язнями — це на благо. Тому що ліс, вугілля й руда — це стратегічна сировина, і для експорту, і для оборони, і для повоєнного відновлення народного господарства.
І головних начальників ГУЛАГу, з точки зору Путіна, прославляти цілком можна й треба, навіть не заперечуючи їхнього злочину. Ось Абакумов, наприклад, не лише людей саджав і розстрілював, а й створив СМЕРШ — одну з найефективніших спецслужб у світі (насправді і не створив, і зовсім не найефективнішу, але хто про це знає, окрім дуже небагатьох фахівців?). А Берія, той не лише поляків у Катині розстрілював, а й був дуже ефективним менеджером, атомну й водневу бомби створив. Якщо ж коли-небудь російська влада схоче сказати добре слово й про Єжова, то, напевно, пригадає, що він не лише Великий терор впроваджував у життя, а й до того як прийшов до НКВС, грунтовно навів лад у партійному обліку й контролі, та й багато чого встиг побудувати за допомогою ГУЛАГу.
А ще й у несправедливому ув’язненні зараз прагнуть знайти позитивний приклад під приводом необхідності упору на людину, уваги до людини. Той же Саранча стверджує: «Нам би дуже хотілося, щоб музей розповідав про людей, які, потрапивши в нелюдську ситуацію, залишилися людьми. Не «скрысились», не наклали на себе руки, не почали стучати й убивати своїх сусідів по камері, писати якісь доноси, кляузи. Як людина, потрапивши в таку екстремальну ситуацію, залишається людиною... Ось про тих людей — насправді, звичайних героїв — має бути музей...»
При цьому доводиться забути про те, що безліч людей система ГУЛАГу вбивала або калічила, як фізично, так і етично. А катів фрондуючий заступник директора закликає зрозуміти й хоч частково виправдати: «Звісно, за кожним кроком, за кожним діянням в історії стоїть людина — той, хто підписує. Але кожна людина — не сама по собі, вона перебуває в суспільній структурі, в СИСТЕМІ державній. І на будь-кого впливає дуже багато чинників. І не завжди той, хто знущався з репресованих, бив їх, саджав і розстрілював, став би це робити за інших обставин». Така-от табірна повсякденність, з якої переважна більшість населення Росії не вийшла й досі.
