Двісті років минуло з моменту битви при Ватерлоо, коли повний розгром Наполеона пробив таку величезну пробоїну в авторитеті його країни, що генерал Шарль де Голль у своїй історії про французьку армію цього просто не зазначив. Проте, Наполеон, як і де Голль, легко б увійшли до будь-якого списку великих лідерів в історії — якщо припустити, звісно, що дехто вважає, що «велич» має бути індивідуальною рисою.
Маркс і Толстой сказали б, що немає такого поняття, як «великий лідер». Для Маркса класова боротьба у Франції створила умови, за яких «гротескова особа» — тобто Наполеон — була перетворена на героя. Що стосується Толстого, для нього Наполеон узагалі був не надто хорошим полководцем, його привели до перемоги мужність і прихильність усіх і кожного окремо французьких солдатів, які виграли Бородинську битву.
Незалежно від того був чи ні Наполеон великим, залишається питання: будь-який інший лідер міг би заслужити це описання. І якщо так, то хто?
Здається, існує два особливо важливі критерії для великого лідерства, обидва були відзначені політичним філософом Ісайя Берліном. По-перше, чи розпізнає лідер, в який бік дме вітер історії? Отто фон Бісмарк це розпізнав, як і його німецький товариш Конрад Аденауер; обидва у пам’ятній фразі Бісмарка могли чути «шелест Божого плаща».
По-друге, чи має лідер приймати важливі рішення? Звичайно, якщо рішення лідерові нав’язуються, йому або їй насправді не можна буде приписати (або звинуватити) їх. Таким чином, ключовим є те, що лідер має можливість розглянути альтернативи й зробити для своєї країни правильний вибір.
Ось чому де Голль, майже напевно, буде в будь-якому списку великих лідерів. Практично він сам врятував Францію від виключення її з числа великих держав після Другої світової війни. Після повернення до влади 1958 року він врятував свою країну вдруге, він придушив дві спроби державного перевороту, закінчив війну в Алжирі й надихнув конституцію П’ятої республіки.
Так само, як прем’єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчилль, де Голль дав французам новий світогляд, який визначив їхнє місце в повоєнному світовому порядку. Насправді, світогляди, що де Голль і Черчилль встановили для своїх країн, виявилися надто важливими. Їхні наступники продовжували сприймати світ — і роль своїх країн у ньому — таким чином, що обмежували раціональне обговорення й спотворювали ухвалення рішень протягом багатьох років. У результаті жоден з подальших лідерів тієї або іншої країни їм не відповідав.
Але є ще один Британський прем’єр-міністр, який може до них наблизитися: Маргарет Тетчер, вельми спірна фігура, яку любили одні й ненавиділи інші. Навіть її відставка, цього року буде 25 років, була прискорена заколотом у власному уряді й партії. Але щоб бути великим лідером не треба, щоб тебе усі любили, чи навіть викликати симпатію. І підтвердженням цього є те, що навіть недоброзичливці Тетчер не можуть заперечувати її впливу.
Окрім того, що Тетчер була першою жінкою прем’єр-міністром у Великій Британії і однією з перших будь-де, вона допомогла переламати економічний спад Великої Британії. Більше того, її атака на надмірно потужні профспілки зробила Велику Британію керованою, тоді як здавалося, що країна опускається в бездіяльність і безлад. З огляду на це, вона, безумовно, є кандидатом на статус «великого вождя».
Так само китайський Ден Сяопін може бути визнаний великим лідером, незважаючи на відомий далеко не бездоганний факт. Окрім виконання темних справ у ролі одного з лейтенантів Мао Ден зіграв вирішальну роль, віддаючи розпорядження про бійню на площі Тяньаньмень 1989 року. Але Ден також звільнив ринок, спрямувавши країну на шлях до безпрецедентного зростання й процвітання, що, зрештою, вивів сотні мільйонів китайців з бідності.
Багато хто вважатиме Лі Куан Ю, засновника Сінгапуру й довготривалого прем’єр-міністра, таким же великим, хоча він, ймовірно, схвалив би можливість перевірити свій характер на більшій арені. І справді, здається, що розмір не впливає на здатність забезпечення статусу великого лідера. Я не хочу образити Люксембурзький дім, коли кажу, що малоймовірно, що великий лідер вийде з такої крихітної країни, особливо зважаючи на її в цілому безперечну політику.
Сполучені Штати, звісно, досить великі, щоб дати світу великих лідерів. І деякі президенти дійсно зробили великі справи. Гарі Трумен і Дуайт Ейзенхауер — безумовно, непересічні особистості — показали чудове рішення тим, як вони встановили повоєнний міжнародний порядок, який підтримував мир у більшості країн світу впродовж десятиліть. Інші, зокрема Рональд Рейган і Біла Клінтон, володіли великим даром — говорити, здатністю надихати або талантом переконання.
Джон Ф.Кеннеді володів і тим і іншим. Він зробив одну велику річ — вирішив Кубинську ракетну кризу. І його дару мотивації людей не було рівних; це дійсно його пережило, його вбивством закріпивши потужну спадщину.
У Африці після смерті президента ПАР Нельсона Мандели не було більшої фігури, він поєднував у собі сміливість, владу й великодушність у витонченому достатку. Насправді він був одним з найхаризматичніших і найчарівніших лідерів, яких я зустрічав; інші два — колишній Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй Кофі Аннан і колишній держсекретар США Колін Пауелл — які також африканець і афро-американець.
А що ми маємо сьогодні? Єдиний сучасний європеєць, який може претендувати на мантію величі, — це канцлер Німеччини Ангела Меркель, де-факто лідер Європейського Союзу. Як і колишнього канцлера Гельмута Коля, її спочатку частенько недооцінювали, але вона добивалася ухвалення важливих рішень. Коль надав щедрі умови для возз’єднання Німеччини; Меркель виступила проти президента Росії Володимира Путіна на його інтервенціонізм в Україну, й вона зайняла великодушну позицію у розв’язанні міграційної кризи.
Я думаю, що Маркс і Толстой помилялися. Політичне керівництво — і чоловіки, і жінки, які його здійснюють, — може реально змінити стан речей, на краще або на гірше. Сьогодні Меркель є яскравим прикладом того, як вона задає напрямок Європі, якій необхідно розв’язати складну екзистенціальну кризу, з якою вона стикається.
Проект Синдикат для «Дня»
Кріс ПАТТЕН — останній британський губернатор Гонконгу і колишній комісар ЄС у закордонних справах. Нині є ректором Оксфордського університету.
