Було чимало пильного спостереження за тим, що президент Росії Володимир Путін робить у Сирії і навіщо. Проте значна частина цього спостереження була вузько орієнтована на короткострокові результати і може здатися дуже негативною в оцінці довгострокових наслідків дій російського президента.
Ми знаємо, що Путін вирішив прийти на допомогу зруйнованому війною режиму Башара Асада. Російські бомби і ракети зараз обрушуються на безліч озброєних угруповань, які борються із сирійськими урядовими військами. Це дало владі той передих, який інтервенція Росії була покликана забезпечити.
Цей результат є, мабуть, кращим у короткостроковій перспективі, ніж крах режиму, незважаючи на те, яким жахливим є уряд Асада і за скільки йому належить відповісти. Гірка правда в Сирії сьогодні — це те, що урядова імплозія, швидше за все, призвела б до геноциду, мільйонів переміщених осіб і встановлення так званого халіфату Ісламської держави в Дамаску.
Мотиви Путіна є предметом спекуляцій, але, мабуть, він просто не хотів допустити руйнування Сирії — довгострокового союзника Росії на Близькому Сході. Більш того, він ніколи не упускає можливості нагадати світу, що Росія залишається великою державою, здатною і готовою діяти від імені своїх передбачуваних інтересів. Не виключено також, що він прагнув відвернути увагу російського суспільства від скорочення економіки і зростання вартості інтервенції в Україні. Високі рейтинги Путіна передбачають, що він цілком досяг успіху.
Багато хто побоюється, що недавні кроки Росії не лише подовжать жорстоку громадянську війну в Сирії, але й зміцнять Ісламську державу. Це справді може статися, тому що зростання ненависті до режиму Асада є основним інструментом для вербування. І принаймні донині Ісламська держава начебто була низьким пріоритетом для російських військових, які, напевно, здебільшого нападають на інші групи, які проти Асада.
Справді, надходять повідомлення про те, що Ісламська держава переміщається в райони, які інші угруповання залишили після російського нападу. Росія, схоже, грає ту саму цинічну гру, як і Асад: перетворює війну на вибір між Ісламською державою і режимом, що хоч який порочний, але все одно заслуговує на світову підтримку.
Дехто також побоюється, що ця демонстрація російської напористості провіщає нову хвилю таких втручань, навіть нову холодну війну. Але це малоймовірно, і не лише тому що Росії бракує економічних і військових засобів для підтримки таких зусиль на кількох фронтах. Неясно також, якщо російський народ готовий платити високу ціну за таку зовнішню політику.
Отже, все зводиться знову до Путіна, який користується певною мірою автономії, небаченої з часів Сталінської епохи в Кремлівському ухваленні рішень. Путін — відомий ентузіаст бойових мистецтв, а його дії в Сирії повністю погоджені з багатьма принципами цієї дисципліни, зокрема важливістю вирішального кидка, який нейтралізує сильні сторони супротивника і зосереджується на його слабкостях.
Але сила має свої межі. Втручання Росії в Сирії не зможе досягти успіху, якщо успіх визначається як дозвіл уряду Асада повернути під контроль основну частину території країни. Політика Путіна може, в кращому разі, лише створити відносно безпечні зони.
Проте навіть ця скромна мета буде дуже дорогою, тому що Ісламська держава теж стає сильнішою. Вона також може виявитися дорогою для самої Росії: коли терористи-смертники (подібні до тих, які несуть відповідальність за нещодавній теракт в Анкарі) почнуть діяти на вулицях Москви — це лише питання часу.
Тож справжнє питання полягає в тому, чи вважає Путін зміцнення уряду Асада самоціллю чи засобом для досягнення мети. Якщо вірно друге — якщо Путін думає в термінах шахів (улюблена гра у багатьох росіян) і планує на кілька ходів уперед — то значить це дипломатичний процес, у якому можна уявити, що Асад буде в якийсь момент позбавлений влади. Росія може і підтримати такий процес, адже, врешті-решт, Путін не відзначається сентиментальністю. Справді, йому може бути вигідно зайнятися політичною грою, яка дозволить йому продемонструвати центральну роль Росії у формуванні майбутнього Близького Сходу.
Водночас Сполучені Штати й інші країни повинні вести двосторонню політику. Одне завдання буде: поліпшити баланс сил у бойових місцях у Сирії. Це означає прагнути допомогти курдам і деяким сунітським племенам, а також продовжувати авіаудари на Ісламську державу.
Відносно безпечні зони або «анклави» повинні стати результатом цих зусиль. Сирія, що складається з анклавів або кантонів, може бути кращим можливим результатом зараз і в недалекому майбутньому. Ні у США, ні у когось іншого немає життєво важливого національного інтересу у відновленні сирійського уряду, який керує всією країною. Необхідно тільки зупинити Ісламську державу і подібні групи.
Другим завданням буде політичний процес, у рамках якого США й інші уряди продовжують прийнятно ставитись до російської (і навіть іранської) участі. Мета полягатиме в тому, щоб ослабити владу Асада і створити уряд-наступник, який як мінімум користується підтримкою від його бази Алавітів і, в ідеалі, деяких сунітів.
Такий процес може добре вплинути на престиж Путіна. Але такий поворот подій буде того вартий, якщо він також сприяє динаміці, яка з часом дозволить зменшити страждання сирійського народу і небезпеку, що йде від Ісламської держави.
Проект Синдикат для «Дня»
Ричард Н. ХААС є президентом Ради з міжнародних відносин
