Проблема біженців у Європейському Союзі не сходить із перших шпальт світових видань. Минулого тижня Європейський парламент схвалив пропозицію голови Європейської комісії Жан-Клода Юнкера про необхідність запровадження обов’язкових квот для розподілу мігрантів у країнах ЄС. Зокрема Єврокомісія хоче запровадити обов’язкові квоти для країн-членів ЄС, щоб допомогти розподілити на континенті ще 120 тис. біженців, які скупчилися зараз у Греції, Італії та Угорщині, — на додаток до 40 тис., на розселення яких країни Євросоюзу вже погодилися. Тепер цей план мають схвалити уряди країн Євросоюзу. Чехія, Угорщина, Польща і Словаччина відкидають ідею квот для розподілу біженців, які прибувають до Європи. Прес-секретар Барака Обами підтвердив, що США збільшать квоту для біженців із Сирії, і 2016-го приймуть, щонайменше, 10 тис. осіб. На даний момент США прийняли лише півтори тисячі сирійських біженців. Ірландія оголосила, що прийме 4000 біженців. Великобританія заявляє, що готова прийняти 20 тис. біженців із Сирії до 2020 року. Литва готова прийняти понад тисячу осіб. Пропонуємо читачам два погляди на проблему біженців у Європі.
Європа в облозі?
Що може зробити ЄС для розв’язання проблеми біженців
Деніел ГРОС
Чимало європейців відчувають, що їхні країни перебувають під загрозою, оскільки величезна кількість мігрантів перетинає їхні кордони. Чи самі вони зустрічалися з біженцями, чи просто бачили фотографії й заголовки на газетних шпальтах, європейці добре знають про величезну кількість знедолених людей, які намагаються в’їхати на територію Європейського Союзу за будь-яку ціну. Але це розуміння ще належить перевести в згуртовану відповідь на кризу.
Здається, що зростає напруженість у відносинах між державами-членами, можливо тому, що проблема значно відрізняється залежно від країни. З розрахунку на душу населення Швеція отримує в 15 разів більше клопотань про надання притулку, ніж Велика Британія, де офіційна політика щодо біженців залишається найбільш ворожою. Німеччина стала основним пунктом призначення — вона отримує мало не 40% біженців з усього ЄС, що навіть у перерахунку на душу населення залишається в кілька разів більше, ніж у середньому в ЄС.
Звісно, існують чіткі правила, як окреслена відповідальність за біженців: згідно з так званим дублінським регламентом, у якому основний принцип свідчить, що перша держава — член ЄС, чий кордон перетинає біженець, відповідає за надання притулку цій людині. Але це явно проблематично, оскільки вона переносить весь тягар біженців на прикордонні країни ЄС. Хоча це не було величезною проблемою в 1990-ті роки, коли країни ЄС приймали всього лише 300 000 клопотань про надання притулку щороку, у році, в якому загальна сума втричі більша, це просто не спрацює.
Менші прикордонні країни, як Угорщина й Греція, просто не мають можливості й місця для реєстрації й забезпечення житлом для сотень тисяч прохачів притулку. А великі країни, такі як Італія, мають мотивацію не звертати уваги на велику кількість біженців на їхніх берегах, знаючи, що, якщо вони нічого не зроблять, то ці біженці швидше за все відправляться в інше місце (здебільшого до Північної Європи).
Німеччина, визнаючи, що дублінська система неспроможна, тепер вирішила обробити всі заяви про надання притулку від сирійців, незалежно від того, де вони перетнули кордон ЄС. Рішення, швидше за все, мотивоване, принаймні частково, тим, що дуже складно визначити, де біженець уперше перетнув кордон, особливо якщо враховувати проникність внутрішніх кордонів ЄС. Напевно, рішення 2013 року Європейського Суду правосуддя про те, що Німеччина не може повернути іранського біженця до Греції (де було вирішено, що заявник «ризикував наразитися на реальну небезпеку й нелюдяне або принижуюче поводження») підвищило відчуття відповідальності Німеччини з цього питання.
Німеччина — це найбільша країна — член Євросоюзу з погляду населення й ВВП; отже, деякою мірою має сенс, що вона очолює нинішній процес у кризі біженців. Але Німеччина як і раніше становить менш як одну п’яту населення ЄС і менше чверті її економіки. Іншими словами, навіть Німеччина не може обробити всіх біженців Європи.
Кілька місяців тому Єврокомісія спробувала розв’язати проблему зі сміливою пропозицією розподілити біженців по державах-членах згідно з простим рівнянням, яке підраховує чисельність населення й ВВП. Але планом знехтували, оскільки держави, особливо з найменшою кількістю біженців, стверджували, що воно є неправомірним втручанням в їхні внутрішні справи.
Це поставило ЄС у скрутне становище: всі визнають, що проблема існує, але рішення вимагає одностайності, яка не може бути досягнута, тому що кожна країна відстоює лише свої власні інтереси. Єдиний шлях уперед — це не рахувати ті країни, які найбільше не бажають прийняти іммігрантів, принаймні тимчасово, й виробити рішення лише тих, які готові розділити тягар. Це може здатися «несправедливим», але оскільки велика кількість біженців прибуває на кордони Європи щодня, лідери ЄС не можуть дозволити собі зволікати.
Але є й інший аспект кризи, який робить боротьбу з ним дедалі складнішою. Прибулі не всі є мігрантами із зон конфліктів таких, як Сирія і, таким чином, згідно з міжнародним правом, не мають «права на притулок». Є також безліч економічних мігрантів зі, скажімо, бідніших частин Балкан, які перетинають кордони, сподіваючись уникнути бідності у себе вдома, й готові неправильно використовувати систему притулку.
Процес подачі заяви, навіть такої, що має обмаль шансів бути прийнятою, є привабливим, тому що до того як заяву вирішать відхилити, заявник отримує базове житло, соціальні послуги (зокрема охорону здоров’я) й кишенькові гроші в сумі, що може значно перевищувати заробітну плату в його рідній країні. Перспектива провести кілька місяців у Північній Європі, поки заява про надання притулку обробляється, виглядає набагато привабливіше, ніж працювати вдома на роботі, за яку платять заробітну плату, якої ледь вистачає на життя... або й зовсім залишитися без роботи й заробітку.
Тоді як збільшується кількість прохачів притулку, також збільшується й час, необхідний для обробки їхніх заяв, що робить цю систему дедалі принаднішою для економічних мігрантів. І дійсно, майже половина всіх прохачів притулку у Німеччині зараз приходить з безпечних країн, таких як Сербія, Албанія або Македонія. Тоді як європейські популісти використовують такі випадки «туризму за добробутом», щоб посіяти страх і гнів серед Європейської громадськості, досягти угоди для розміщення фактичних біженців стає дедалі важче.
На тлі цього ЄС має вжити заходів на двох фронтах. По-перше, країни-члени мають у терміновому порядку збільшити їхній потенціал для розгляду клопотань про надання притулку, так, щоб вони могли швидко виявити тих, хто заслуговує на захист. По-друге, ЄС має поліпшити розподіл тягаря — в ідеалі між усіма країнами, але, можливо, в першу чергу лише серед невеликої групи — в наданні житла для тих, хто отримав притулок. Міжнародне право й базова моральність вимагають від нас саме цього.
Деніел ГРОС — директор Центру європейських політичних досліджень, Брюссель. Працював у Міжнародному валютному фонді й служив економічним радником Європейської Комісії, Європейського Парламенту, прем’єр-міністра Франції й міністра фінансів. Є редактором Economie Internationale і міжнародних фінансів.
«Новини зі Східного фронту»
Які загрози становить неконтрольований поток мігрантів у Старий Світ
Василь ІЛЬНИЦЬКИЙ, Ужгород, спеціально для «Дня»
Приблизно 8 років тому, повертаючись із Чорногорії, я заїхав на останню на сербській території бензоколонку заправитись дешевшим, ніж у сусідній Угорщині, бензином. Побачена там картина мене добряче шокувала. Майже увесь паркінг був заповнений автівками з німецькими та австрійськими номерами, переважно багатомісними мінівенами та універсалами, а навколо кожного з них роїлися з десяток чорнявих підлітків та карапузів, ледь контрольованих жінками у довгих темних сукнях та картатих хустках на голові. Приміщення кафе на заправці теж було переповнене цією публікою, і дістатися каси, не кажучи вже про туалет, було годі. «Хто це?» — спитав я у касира Горана, коли підійшла моя черга. Той витримав паузу, а потім по-філософськи незворушно відповів: «Це — майбутнє Європи».
Як виявилося, того дня з відпустки на своїй історичній батьківщині — Туреччині масово поверталися до свого нового дому в Німеччині, Австрії, Бельгії далекі нащадки султана Сулеймана, військо якого за часів Османської імперії змогло дійти у північно-західному напрямку до угорського міста Егер, де й звело на початку XVII ст. найпівнічніший на європейських теренах мінарет. Віднедавна цей географічний статус архітектурної пам’ятки став надбанням історії, тепер чи не половина храмів Берліна — мечеті з мінаретами. Наприкінці ХХ ст. прапраправнуки Сулеймана й Роксолани без стрільби і наскоків, без виснажливих облог тевтонських твердинь масово вкоренилися на землях саксів.
Пророчі слова серба Горана пригадалися мені 1 серпня цього року, коли моє авто «застрягло» на сербсько-угорському кордоні аж на 4,5 години у гігантському заторі, 80% якого становили європейці явно не європейського походження, а головне — далеко не з європейськими манерами поведінки, відверто демонструючи, що найперше право, яке вони визнають, — це право сили.
Останніми тижнями до цих уже «натуралізованих» європейців додалися ще й десятки тисяч біженців із Сирії, котрі «ломанулися» на омріяні береги Рейну і Одри, «проклавши» через Грецію, Македонію, Сербію та Угорщину «великий сміттяний шлях». Надивившись в Інтернеті і на ТБ шокуючих картинок про «атаку» на Будапешт, я попросив свого давнього знайомого, жителя угорської столиці Іштвана Товта розповісти, що, власне, сталося в угорській столиці.
«Натовп людей, які стверджують, що вони біженці із Сирії, наприкінці минулого тижня раптово, впродовж одного дня, вщент заполонили вокзал «Келеті», — каже пан Іштван. — Не допомогла ні «стіна Орбана», ні суворі правила шенгену. Звичайні мігранти, до яких ми вже звикли, — тихі і спокійні люди, намагаються зайвий раз не привертати до себе уваги. А тут перед поліцейськими стояв агресивно налаштований і добре зорганізований натовп міцних чоловіків віком 20—40 років. Таке видовище вподобали телевізійники, котрі стали подавати це як «новини зі Східного фронту» («Келеті» по-угорськи — «східний»), показуючи заплаканих жінок із грудними дітьми. Так-от, все це відверта брехня! Абсолютна ж більшість цієї публіки — дужі чоловіки без дружин і дітей. На відеокадрах маршу мігрантів із Будапешта в Австрію добре видно, що жінки з дітьми йдуть окремо, чоловіки — окремо і практично ніхто з них не допомагає жінкам нести дітей. Ці люди ніколи не подякують за допомогу. Вони ведуть себе так, ніби їм угорці щось заборгували».
Інший знайомий угорець, підприємець Елемир Ковач, котрий свого часу теж підзаробляв у Німеччині, вважає, що нині економіка провідної європейської країни входить у фазу зростання, а німців, які бажають працювати у «потогінних системах», бракує, тому й відкрили кордон для дешевої робочої сили (йдеться про майже мільйон осіб), котра перебуватиме там виключно на правах остарбайтера, а на зароблені кошти утримувати родини, які залишилися вдома. «Вичавивши» енергію з такого заробітчанина, його дуже швидко відправлять туди, звідки він прибув.
Але не все так однозначно просто. Уже нині європейські аналітики висловлюють обережні припущення, що в добре організований масовий потік сірійських біженців влилося кілька тисяч бойовиків із радикальних ісламістів. Зрозуміло, що пішли вони туди аж ніяк не костюми adidas шити...
Дивлюся на усе це й думаю: що за співпраця у нас така, коли законослухняному і працьовитому християнинові з України, котрого свого часу штучно відірвали від континентального цивілізаційного простору, отримати навіть робочу візу до Європи — нездоланна проблема, а перед шукачами щастя з Азії, котрі про інтеграцію у європейський цивілізаційний простір і чути не хочуть, — «шенгенську браму» відчинено навстіж? Якщо це усвідомлений вибір Європою свого майбутнього, тоді для чого було про «Шарлі» волати?
Микола ПАЛIНЧАК, доктор політичних наук, декан факультету міжнародних відносин УжНУ:
— Сьогодні на Землі мігрантом є кожен сьомий житель планети, або 1 млрд населення. Велика кількість людей живе в політично нестабільних країнах, у яких вже відбулися гуманітарні катастрофи. У Європі, вперше після Другої світової війни, сталася міграційна криза такого масштабу. Сьогодні тільки в Туреччині 1,6 млн сирійських біженців, утримання яких обійшлось Анкарі у 5,5 млрд дол.
На всі ці виклики різні країни Європи реагують по-різному. Одні приймають біженців без особливих докорів. Віце-канцлер Німеччини заявив, що його країна тільки цього року готова прийняти 800 тис. біженців, а в найближчі роки ще 500 тис. Німецький канцлер Ангела Меркель попередила, що цей процес дуже змінить її країну, та закликає партнерів по ЄС наслідувати їхньому прикладу. Водночас країни Центральної Європи і Балтії роблять активний спротив цьому. Угорщина за короткий період побудувала 175-кілометровий бар’єр вздовж кордону з Сербією. Угорський прем’єр Віктор Орбан заявив, що мігрантська криза може похитнути християнські основи Європи. Сусідня Польща готова прийняти лише 60 сімей із Сирії, але християнського віросповідання. У відповідь на введення принципу квот уряд Словаччини має намір провести референдум, а сьогодні держава готова надати притулок тільки 14 біженцям.
Міграційна криза є важкою ношею для Європи, у якій на сьогоднішній день за рахунок нових членів ЄС достатньо і своєї робочої сили навіть на низькооплачувану роботу. У країнах ЄС з’явилося чимало публікацій, в яких пишуть, що ця проблема на руку Росії, яка цілеспрямовано розігрує ісламську карту проти країн Заходу як асиметричну відповідь. Путін постійно пропонує Заходу поділити світ на сфери відповідальності. На думку російського президента, новий порядок не може існувати без домовленості з росіянами.
Ускладнення ситуації в Європейському Союзі становить прямі загрози і для України. Європа вимушена буде більше приділяти уваги своїм внутрішнім проблемам, і менше — російсько-українському конфлікту. Негативно вплине міграційна криза і на кількість шенгенських трудових віз для українців, яким і так не дуже легко сьогодні. Не забуваймо, що Україна є транзитною країною нелегальної міграції в ЄС з країн Азії. Нелегальних мігрантів, які потрапляють в європейські країни з України, повертають нам, а їх також потрібно харчувати, утримувати, транспортувати і знаходити кошти для відправки додому.
