Днями професор історії університету Монреаля, автор і публіцист Яків Рабкін представив у Києві книгу «Сучасний Ізраїль: від задуму до життя» російською мовою. Раніше ця книга була написана на прохання японського видавця для молоді країни, щоб показати, якою насправді є держава Ізраїль. Широку популярність панові Рабкіну, який народився в Ленінграді 1945 року, але вже 42 роки живе в Монреалі, принесла книга «Єврей проти єврея. Іудейський опір сіонізму», перекладена дванадцятьма мовами, у тому числі японською. Розмова з ізраїльсько-канадським істориком почалася з питання, чому Японія зацікавилася історією Ізраїлю і чому там попросили його написати другу книгу і що він хотів висвітлити в ній.
— Японці — люди допитливі. Попередня моя книга в Японії стала однією з найкращих у серії non-fiction, тому вони запропонували написати наступну.
Про Ізраїль написано дуже багато книг. Я хотів просто показати, як Ізраїль можна зрозуміти як сучасну державу в контексті геополітики, а не в контексті біблейських пророкувань.
«З КОЖНИМ РОКОМ В ІЗРАЇЛІ СТАЄ ДЕДАЛІ МЕНШЕ ЗАЦІКАВЛЕНИХ У МИРНИХ ВІДНОСИНАХ З ПАЛЕСТИНЦЯМИ»
— Я не впевнений, що сьогоднішній ізраїльський уряд зацікавлений у мирі. Він, скоріше, зацікавлений в утриманні території з мінімальними витратами. Тому що з 2002 року, якраз із того часу, коли я написав статтю, на столі вже знаходиться пропозиція Ліги арабських країн визнати Ізраїль при виході з територій, зайнятих 1967 року. Ізраїль навіть не відреагував на це. А це якраз була мрія всіх засновників Ізраїлю, щоб їх прийняли на Близькому Сході. Сьогодні Ізраїль сподівається на підтримку західних країн.
Із кожним роком в Ізраїлі стає дедалі менше зацікавлених у мирних відносинах із палестинцями. Більш того, зараз є домінуючою більш войовнича позиція, яка передбачає, що Ізраїль може безкінечно існувати у становищі відсутності миру. І нормою стає стан змобілізованості суспільства. У цьому є великі переваги для уряду. Наприклад, прем’єр-міністр Нетаньяху, будучи міністром фінансів, з дуже невеликими політичними втратами перетворив фактично соціалістичну й егалітарну економіку Ізраїлю на досить неоліберальну з величезним розривом між бідними і багатими. У тому сенсі завжди можна було вказати на зовнішнього ворога, мовляв, зараз давайте розберемося з ним, а потім усе буде добре.
ПРО ІРАНСЬКУ ЯДЕРНУ УГОДУ ТА РАКЕТИ ХАМЕНЕЇ
— Минулої п’ятниці я прилетів з Ірану (інтерв’ю записувалося 6 квітня. — Авт.), де я чотири тижні читав лекції, розмовляв з людьми. Там із великим полегшенням ставляться до цієї угоди. Санкції знімаються, але реально там на рівні споживача нічого не сталося.
Колеги політологи в інституті при іранському МЗС розповіли мені: США змінили тактику, але не змінили мети. Інакше кажучи, відбувається те ж саме, що і з Кубою. Обама з’їздив на Кубу, тактика змінилася, але мета полягає у зміні режиму.
Заяви Хаменеї про те, що майбутнє Ірану — ракети, думаю, йдеться про ракети як засіб самооборони. Іран, насправді, — комерційна країна, яка не нападає на інших ось уже 300 років. І тому маловірогідно, що в іранців є плани захопити чию-небудь територію, оскільки у них досить своєї.
Інша річ, релігійні війни в регіоні, які я вважаю військово-політичними війнами, які використовують релігію в якості дуже ефективного засобу мобілізації мас. А насправді суніти і шиїти жили разом понад тисячу років і не воювали один з одним. Радикалізація суспільства відбувається в умовах, коли є якась безнадійність, немає виходу.
«ПІВТОНИ ЗАБЕЗПЕЧУЮТЬ В ІРАНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ ВНУТРІШНІЙ СВІТ»
— Іранці-шиїти — завжди були меншістю, а до меншин ставляться доброзичливіше. У тому ж Ірані зороастрійці, євреї живуть мирно, як і решта меншин.
У Ірані я відчував себе в безпеці. Всі бачили, що я іноземець, хоч би як я одягався. Вони ставляться доброзичливо. Ніхто від мене грошей не вимагав. Я купив дочці у подарунок сережки. Я їх загубив, і не пам’ятаю де, їх знайшли в готелі, зараз мені їх повертають. Абсолютно неймовірно.
Я думаю, що це суспільство нині зазнає певних змін. Але треба розуміти, що воно дуже розрізнене, бо складається з людей, які належать до сучасного, більш прозахідного світу, і з більшості, яка до нього не належить.
І дуже важливо розуміти, що Іран останніми роками був представлений у чорно-білому ракурсі. А все набагато складніше. Я сподіваюся, що відносини Заходу з Іраном поновлюватимуться. Але самі іранці, причому навіть із західними поглядами, говорили, що ми не рвемося в обійми Заходу. Все це треба робити помірковано. Вони виявляють деяку обережність.
Насправді суспільство там не повністю під тиском, як це частенько уявляють. Там є певні ступені свободи, які працюють по-різному.
«КАНАДСЬКИЙ УРЯД НАМАГАЄТЬСЯ ПОВЕРНУТИСЯ ДО РОЛІ МИРОТВОРЦЯ»
— Що стосується відновлення співпраці Канади з Росією. Я працював в одному університеті з міністром закордонних справ Стефаном Діоном 20 років. Він займався політологією, я — історією. Між нами були два поверхи. Він із франкомовної сім’ї з Квебека, англійською розмовляє не дуже добре. І до того ж, його родина — федералісти, які завжди виступали проти незалежності Квебека.
Як і багато хто в Канаді, він вважає, що з усіма потрібно спробувати домовитися, у тому числі з Росією й Іраном. Діон заявив, що нам потрібно ці відносини розморозити, у нас є інтерес в Арктиці і в інших регіонах. Більш того, приблизно половина комерційних відносин Канади з Росією припадає на Квебек. Уряд Трюдо набагато менше залежить від Заходу Канади, ніж від Квебека й Онтаріо. Наша компанія «Бомбардьє» перебуває в Монреалі. І я думаю, що це має свій вплив. Але оскільки Трюдо потрібна підтримка всієї країни, то не думаю, що буде велика любов з Росією: просто відкриються деякі комерційні зв’язки, спілкування з приводу Арктики, зокрема між ученими, які займаються цим. Але не думаю, що буде таке сильне потепління.
Канадський уряд сьогодні намагається повернутися до колишньої ролі миротворця і посередника. Не випадково Трюдо після перемоги на виборах заявив: Канада повернулася.
Канада значною мірою — засновник НАТО. Канадець і згодом лауреат Нобелівської премії світу Лестер Пірсон — один із тих, хто створив НАТО. Канада — частина західного світу, але, з іншого боку, вона справляє враження нейтральної, хоча ніколи нейтральною не була. Канада, як і раніше, залишатиметься важливим членом НАТО і західного світу, разом із тим вона дозволятиме собі діяти у своїх інтересах.
Канада має амбіції — бути посередником, і тому імідж Канади як нейтральної країни дуже важливий. І треба розуміти, що традиція Канади, яка існує вже багато десятиліть, відроджується. По-друге, Трюдо куди вільніший від переконань будь-яких діаспор, не тільки української, а й інших.
