Возз’єднання Німеччини майже 25 років тому в черговий раз поставило в самий центр Європи велику державу, розташування якої, економічний потенціал та історія викликали підозри щодо відродження гегемоністських амбіцій. Головні європейські лідери того часу — в тому числі Джуліо Андреотті, Маргарет Тетчер і Франсуа Міттеран — були стурбовані тим, що Німеччина може домагатися перегляду результатів двох світових воєн.
1990 року в німецьких політичних колах сама ідея здавалася жахливою і безглуздою. Але кінець поділу Німеччини також означав кінець біполярного світопорядку часів холодної війни; і те, що світ протистоїть накопиченню небезпечних регіональних криз і напруженості (в Україні, на Близькому Сході й у Східній Азії), відсутність нового порядку стала небезпечно очевидною.
Занепокоєння щодо повернення привидів історії досі були необґрунтованими, принаймні коли це стосувалося Німеччини. Хоча світова фінансова криза та її вплив на Європу де-факто перетворили Німеччину в економічного гегемона, але це була не та роль, якої прагнув чи яку використовував уряд. Об’єднана Німеччина залишається мирною демократією, визнає кордони з усіма сусідами й залишається міцно укоріненою в НАТО та Європейському Союзі.
Але якщо сьогодні Німеччина не становить жодної загрози для своїх сусідів або європейського порядку, очевидно, що так було не завжди. За перші 70 років після об’єднання 1871 року Німеччина прагнула втілити — більш-менш самостійно і всупереч Франції — політичне та військове панування в Європі. Поразка у Першій світовій війні призвела до радикалізації під Адольфом Гітлером, яка закінчилася повною поразкою і розділом Німеччини.
Заснована 1949 року Західна Німеччина не була суверенною державою з точки зору зовнішньої політики. Початок холодної війни означав міцну інтеграцію молодої західнонімецької демократії в західний блок під опікою трьох західних союзників — Великобританії, Франції та Америки.
Інтеграція із Заходом взяла верх над німецькою єдністю. Нейтралітет в обмін на возз’єднання не мав підтримки більшості як у Федеративній Республіці, так, звичайно, і в союзних державах. Але успішна інтеграція із Заходом передбачала примирення з Францією, давнім ворогом та сусідом.
Німеччині також довелося подолати моральну катастрофу нацизму. Її основна турбота щодо зовнішньої політики полягала у відвоюванні поваги міжнародної спільноти і, зрештою, отриманні можливості возз’єднатися. Ці цілі лягли в основу підтримки Федеративною Республікою європейської інтеграції, її підходу до Східного блоку (східної політики) і примирення з колишніми ворогами і жертвами нацизму — зокрема євреями.
Коли 3 жовтня 1990 року сталося возз’єднання, Німеччина відновила повний суверенітет. І відтоді вона намагається з’ясувати, як використовувати його.
Головна держава в Європі вже не могла претендувати на особливу роль у НАТО, а також утримуватися від усіх воєнних операцій за межами своєї території. В іншому разі це могло б створити стратегічний вакуум у серці Європи і підняти питання про те, чи країна, можливо, знову проводить свою власну політику цього разу між Сходом і Заходом. Таким чином, Німеччина мала би знайти спосіб просування вперед, який би задовольняв як пацифізм переважної більшості німецької громадськості, так і військові вимоги НАТО.
Крихкість зовнішньополітичних основ Німеччини стала очевидною під час ліквідації наслідків фінансової кризи 2008 року. Хоча після 1990-го основні демократичні партії погодилися, що спадкоємність і передбачуваність німецької зовнішньої політики були важливими, але саме Німеччина виступила проти європейської реакції на кризу і наполягала на національних питаннях, які мають координуватися з ЄС.
Як найсильніша економіка Європи, Німеччина раптом змушена була вести першість. Але вона не вигадала нічого кращого, як нав’язати уроки свого власного досвіду — зокрема стурбованість щодо стабільності цін, що повертає нас до міжвоєнної гіперінфляції, — на решту Європи. Уряд Німеччини досі плутає успішні рецепти Федеративної Республіки з дуже різними потребами провідної держави континентальної економіки. В результаті ЄС перебував у стані постійної кризи, яка характеризувалась економічною стагнацією і високим безробіттям.
Але повернення Росії до мілітаризму на сході Європи тепер, здається, призводить до поступових змін. Несподівано безпека власної території Німеччини знову під загрозою. Дійсно, політика президента Росії Володимира Путіна означає пряму загрозу для найбільш фундаментальних принципів ЄС, які визначають німецьку зовнішню політику протягом десятиліть.
Це невипадково, що однією з головних цілей Путіна є вилучення Німеччини із Заходу (або принаймні нейтралізація її). Але канцлер Німеччини Ангела Меркель зазнала значної трансформації. Хоча вона, як і раніше, готова говорити з Кремлем, її відданість західній єдності залишається непохитною.
Це очевидно виявилось у нещодавньому виступі в Сіднеї, в якому вона порвала з «політикою малих кроків», якою вона керувалася після кризи євро 2008 року. Вона чітко назвала загрозу, яку Путін несе Європі, — саме тому, що загроза не обмежується Україною.
Це був чудовий виступ. І це дає підстави сподіватися, що, зіткнувшись із нинішньою кризою в ЄС і в Східній Європі, німецька зовнішня політика може, нарешті, піднятися на ноги.
Проект Синдикат для «Дня»
Йошка ФІШЕР, колишній міністр закордонних справ Німеччини (1998 — 2005)
