Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

«40 років чекаю на «Мойсея»

У Хмельницькому та Львові тривають виставки відомого графіка Євгена Безніска, який 19 жовтня святкуватиме ювілей
18 жовтня, 2012 - 00:00

У Хмельницькому обласному художньому музеї відкрилася виставка відомого графіка Євгена Безніска.

Часто слава приходить до художників після смерті. І такий перебіг подій навіть вважали закономірним. Нині визнання митців так не бариться і часто зазирає до осель вже не молодих майстрів. У чому полягає та слава? Хіба у званнях і преміях? У широкому визнанні народу? У так званих нерукотворних пам’ятниках? Перераховуючи звання і досягнення, такими людьми захоплюються. Але варто копнути глибше, спробувати зазирнути в душу митця, аби побачити, що щасливим його роблять зовсім інші речі.

Лауреат Шевченківської премії (2006), заслужений художник України (1989) Євген Іванович Безніско знає ціну щастя. 19 жовтня художникові виповнюється 75 років!

Ювілеї прийнято вважати певними рубежами в житті. Євген Безніско традицію не порушує:19 жовтня у Львівській картинній галереї покаже свою Шевченкіану. Це понад 300 робіт створених до творів Кобзаря. Проте життя Євген Іванович присвятив ілюстраціям до творів Івана Франка. Хоча й ілюстраціями їх назвати важко, та й не зовсім правильно, бо ж неоповідний характер аркушів дозволяє їх вільно трактувати, стимулює історіософське мислення глядача. Особистість цього визначного письменника червоною ниткою проходить по життю і творчості художника. Ще в юності захопившись літературною спадщиною Каменяра, він до сьогодні втілює яскраві й незабутні образи на папері.

Ніні у Хмельницькому обласному художньому музеї проходить виставка, в якій представлено два цикли робіт митця (у експозиції є й вершинний твір “Мойсей”). До речі, ілюстрації до спадщини Каменяра можна нині побачити не лише у Хмельницькому — близько половини Франкіани художник подарував Львівському національному університету ім. І.Франка.

- Зв’язку з Франком, мабуть, зобов’язаний тим, що дуже близько були Нагуєвичі від Самбора, де ми жили. У1948 чи 1949 році ми їздили туди: ще не було музею, тільки хата, де народився Іван Якович. Я як всі «проходив» твори письменника у школі, але тоді класик не зачепив... Але коли вже був у Львові, то Ігор Сандурський дав почитати пролог Франка до “Мойсея”. Тоді, на початку 1960-х я саме знайомився з місцевою інтелігенцією. Й Іваничук , чи не єдиний із львів’ян, знав поему “Мойсей” на пам’ять! Мене це трохи чіпляло. От і я її теж вивчив на пам‘ять, - зізнається Є. БЕЗНІСКО.

Із цим пов’язана відома історія, коли у середині 1960-х років львівські митці згуртувались і спеціально замовленим автобусом поїхали по місцях Франка. В автобусі майстер історичної прози Роман Іваничук взявся в голос читати “Мойсея”. І на першій чи другій пісні збився, а Євген Безніско підхопив, то вони так разом дочитали цей твір . Повертається до художника Ірина Вільде, яка була хрещеною мамою його сина, і питає: «Куме, а звідки ви знаєте цю поему? Адже в школі цього не проходять». Так тоді Євген усіх подивував, а до ілюстрування Франка, як згадує Безніско, його наштовхнув вчитель Леопольд Левицький. До речі, саме з «Мойсея» і почалося для митця художнє осмислення творів класика.

Часовий проміжок між створенням циклів, представлених в експозиції Хмельницького обласного художнього музею, становить майже 40 років. Над першими аркушами Євген Безніско працював у 1960-х роках. До речі, перші ілюстрації до творів Франка Безніска стали помітним явищем у культурі. Саме за цей цикл автора занесли до списку неблагонадійних.

- Із 1963 до 1969 року я працював над графічною серією робіт до Франка. До нього я не раз повертався, - продовжує художник. - І зараз повертаюся. В мене з тих років є 56 ілюстрацій — за них я Шевченківську премію свого часу отримав. Але книжки з ними все немає...

Була така англійка Віра Річ, яка у 21 рік вивчила українську мову. Вона переклала Шевченка, Франка, Лесю Українку, Стефаника. І серед іншого переклала й “Мойсея”. Першим ми хотіли видати пролог до “Мойсея” на всіх мовах, якими він був перекладений, із моїми ілюстраціями. Це було в 1969 році. Але завдяки “друзям” плани не здійснилися… і от пройшло 40 років: Дрогобицьке видавництво “Коло” захотіло зробити англо-українську книжку з моїми 56 ілюстраціями… Віра Річ два роки тому померла — не дочекалася видання своїх перекладів. До речі, вона попросила поховати її в Каневі, ближче до Тараса, і покоїться нині на Козачій горі, що поряд із Чернечою. Я ж, мабуть, довгожитель, бо все життя доводиться чекати. І вже сорок років я чекаю видання “Мойсея”...

Появі другого циклу передувала поїздка до Єгипту у 2005 році, де художник мав нагоду пройти шляхами Мойсея, вповні відчути містичну атмосферу Синаю й по-новому переосмислити такий близький йому Франковий твір. Ця серія, на відміну від попередньої не чорно-біла, вона виконана в техніці пастельного малюнка. У Єгипті художник був вражений, як Франко, ніколи не буваючи на цих землях, так точно передав ландшафти та її дух…

Мені пощастило поспілкуватися з митцем, коли він приїхав на відкриття свого вернісажу до Хмельницького. З‘ясувалось, що хоч Євгена Безніска називають львівським митцем, та народився він у Кагарлику на Київщині в 1937 році.

- Батька до війни послали на Рівненщину. А нас війна застала на Західній Україні, - згадує митець. - Ми давали драпака, і я народився в Кагарлику. Потім ми опинилися в Богуславі. А батько зостався в ополченні, дійшов з військами до Берліна, де був контужений і помер у госпіталі в Ковелі. А ми з мамою — нас було четверо дітей— зосталися. Нас забрав її брат до Самбора. Пригадую 1946 –й - страшний голод... Там я дев’ятирічний пішов у художній гурток. Пізніше мій вчитель дізнався, що в Києві є художня школа для обдарованих дітей. І я в 1950 році поїхав і вступив до неї. Мені тоді 13 рік минав. Закінчив ту школу, але дуже не хотів у у Києві в художній інститут вступати — академізм той сидів уже в печінках. Далі була археологічна експедиція, робота на шахтах Донбасу... У 1958 році аж я поїхав навчатися до Львівського художнього інституту. Там і познайомився з Теодозією Бриж.

Доля обрала вигадливий спосіб познайомити майбутнє подружжя. На одній із численних виставок Євген Безніско помітив незвичайний портрет, що відразу закарбувався у пам’яті. За загадковим збігом обставин уже за кілька днів Євген дізнався, хто ж ця жінка-скульптор. Подруга привела її до художнього інституту тоді, коли Безніско готувався до вступного іспиту. Там і зустрілися. Художник одразу відчув, що розуміє Теодозію з півслова, хоч мисткиня й була старшою від нього на дев’ять років. Вони разом працювали на творчій ниві, підтримували одне одного і довіряли. Євген Безніско беріг таємниці своєї дружини, про які ніхто з друзів навіть не підозрював.

- Моя дружина Теодозія Бриж народилася на Рівненщині. Батько її Марко Бриж був надгосподарником УПА. І вона, юна дівчина у 12-14 років зв’язковою УПА. Коли прийшли радянські війська, то батька відправили в Сибір. А Теодозія з вагітною мамою заховалася в криївці. Але хтось видав цей сховок і їх забрали в тюрму, де вони захворіли тифом. Їх разом із трупами викинули в яр за Сарнами, де мали закопати. Але якийсь дядько побачив, що вони живі, забрав до себе і виходив…Одужавши, Теодозія екстерном склала іспити всі, вступила до художнього інституту у Львові, де вчилася у скульптора Івана Севери. Закінчила інститут з відзнакою і в 1956 році отримала прекрасну майстерню, - продовжує розмову художник.

Євген Безніско і Теодозія Бриж прожили у шлюбі 41 рік. Це був дуже плідний творчий тандем. Разом вони створили чимало мистецьких проектів. Варто згадати їхнє оформлення меморіального цвинтаря Січових стрільців на горі Маківка, меморіальну каплицю жертвам НКВС у Золочівському замку, пам'ятник Данилові Галицькому, споруджений у Володимирі-Волинському...

У 1960-ті майстерня Теодозії Бриж у Львові була культурним осередком для інтелігенції Львова та й не лише. Так, Іван Драч святкував тут своє одруження, Богдан Ступка разом із друзями — 50-ліття, а ще не раз і не двічі бували тут Іван Миколайчук та Микола Вінграновський, Алла Горська і Дмитро Павличко, Віталій Розстальний і Сергій Данченко, Лесь Танюк та Ліна Костенко і багато інших, без яких українська культура ХХ століття не відбулася б.

- Львівський поет Микола Петренко написав у нас у майстерні слова пісні “Намалюй мені ніч” (її виконує Софія Ротару). Він якось писав: “Ми у розмовах храм казковий / Всьому прекрасному звели. / Ми тут молилися Рубльову / І Лактіонова кляли”. Справді, такою була атмосфера. Наш кум — Дмитро Павличко, а кума — Ірина Вільде. Другі куми —актори-заньківчани Таїсія і Федір Стригун, - каже художник. –Одного разу виникла ідея: знайти такі місця, які би були знаковими для Львівської області і цікаві в історичному аспекті. І ми намітили три. Перша - могила князя Святослава — сина Володимира Великого, брата Бориса і Гліба, брата Ярослава Мудрого. Він загинув 24 серпня 1015 року в горах — догнав його брат Святополк Окаянний Петро (це ж вони билися за князівський престол після смерті Володимира). Догнав і там сколов — звідти й топоніми Скольне, річка Опір, Славське. Люди зберегли могилу князя Святослава до наших днів — курган.

Другий наш пункт — Юрій Дрогобич Котермак. Ректор Болонського університету, перший вибраний студентами ректор у Європі. Він написав книжку “Прогностик...” (“Прогностична оцінка поточного 1483 року ”), котра так прозвучала, як у свій час Нострадамус.

І третє знакове місце — Маківка, де у 1915 році — рівно через 900 років після князя Святослава — відбулася битва Січових стрільців.

За радянської влади ми змогли тільки Юрію Дрогобичу пам’ятник зробити. Але відкрили його аж 1999 році через два місяці смерті моєї дружини Теодозії Бриж. На черзі було меморіальне кладовище Січових стрільців на Маківці, котре ми робили разом із сином. Його також відкрили уже після її смерті. Тож у 1999 році ми відкрили ці дві точки, які запланували.

А от князя Святослава не могли відкрити впродовж 18 років! Зробити рельєфи, але не було фінансування, аби виготовити 18-метровий хрест із мармурової крихти. Пізніше закрилася скульптурна фабрика. І бронзові рельєфи стояли на фабриці наполовину оплачені. Ми дуже боялися, що це пропаде (бронзу могли вкрасти). І лише не так давно знайшлися небайдужі люди, які допомогли реалізувати почате. Але скульптурна фабрика вже не могла виконати те замовлення. Тоді в пригоді стало село Демня, де живуть майстри, які з діда-прадіда в камені працюють. Вони й узялися за цей пам’ятник і з каменю зробили 18-метровий хрест. Звичайно, з деталей, але коли його вже ставили, то навіть пів сантиметра похибки не було! Й ось 21 серпня цього року було відкриття пам’ятника…

Із 2003 року у Євгена Івановича з’явилася надійна опора — друга дружина Леся. Познайомилося подружжя у книгарні, де Леся продавала книжки, а Євген Безніско часто їх купував. Весілля відгуляли у Золочівському замку. Відтоді пані Леся працює в майстерні-музеї Теодозії Бриж. А ще Безніско віднайшов у своїй дружині талант художника. “Десять років тому вона і пензля в руках не тримала, а тепер має міжнародні виставки”, — хвалиться митець. Отак вони удвох і працюють. Часто на вихідних їдуть маршруткою по селах Львівщини і малюють.

І вік не стає завадою для подорожей та творчості. Та й планів у Євгена Безніска не бракує, бо з віком мистецький запал не стишився.

РОБОТИ ІЗ ЦИКЛУ «МОЙСЕЙ»

Любов БАГАЦЬКА, фото автора
Газета: 
Рубрика: