Сьогодні у працівників «пера і мікрофона» професійне свято — День журналіста, встановлений президентським указом у травні 1994 року і приурочений до дня вступу Спілки журналістів України до Міжнародної федерації журналістів у 1992 році. Щороку ця дата стає приводом для більш глибокого професійного самоаналізу та підбиття деяких підсумків за минулий період. І хоч у цілому проблематику можна звести до можливості реалізації права на професію, практично щороку в цих рефлексіях з'являються нові відтінки. Ключовими питаннями стає то тема журналістської корпоративності, то рівень довіри до журналістів у суспільстві, то їхні взаємовідносини з владою, то вміння користуватися свободою слова і, відповідно, нести відповідальність за свій інформаційний продукт. Дедалі більшої значущості набуває тема співвідношення свободи слова і національних інтересів, того, наскільки повноцінно останні представлені в українських ЗМІ. Зміни в суспільно-політичному житті обумовлюють і нові виклики — так, наприклад, менш актуальною за останні рік-півтора стала проблема рекомендованих матеріалів, але актуалізувалась проблема так званої джинси (тобто прихованої реклами) в українській журналістиці. Щоб окреслити коло проблем, з якими доводиться мати справу ЗМІ та журналістам сьогодні, «День» запропонував експертам (з одного боку — нашим експертам, з іншого — тим, заради кого ми працювали — нашим читачам, глядачам, слухачам) відповісти на запитання: «ЧИМ МОЖЕ ПИШАТИСЯ І ЗА ЩО ПОВИННА «ПОКАЯТИСЯ» УКРАЇНСЬКА ЖУРНАЛІСТИКА»?
Валерій ТЕМНЕНКО, доцент Таврійського національного університету імені В. Вернадського (Сімферополь):
— Журналісти не можуть бути щасливішими, ніж суспільство, в якому вони живуть. По суті, журналісти не можуть собі дозволити бути набагато чеснішими або розумнішими, ніж середній представник цього суспільства. Ясна річ, бувають «випуклі» винятки. В Україні я, здається, таких не знаю. У Росії — це, наприклад, Ганна Політковська або Валерія Новодворська — втім, останню, поборницю свободи, навряд чи можна вважати журналісткою «в чистому вигляді».
Не будучи журналістом, я, втім, нещодавно зіткнувся з активною реакцією на дві мої статті, опубліковані в «Українській правді». У мене вперше з'явилося відчуття, що, незважаючи на помаранчеву революцію, українське суспільство не дуже сильно відрізняється від російського. На українських інтернет-форумах так само, як і на російських, домінує анонімність, грубість, хамство, безкультур'я, стрімкість суджень і майже повна нездатність зрозуміти предмет обговорюваної статті (іноді бувають дуже глибокі і серйозні думки, але це все-таки рідкість). Єдине, чого немає в українських інтернет- форумах — і що у великій кількості присутнє на російських — це нестримне великодержавництво, шовінізм, презирство до інородців та ксенофобія. Зіткнувшись iз цим досвідом, я мимоволі поспівчував журналістам, які багато публікуються, які вимушені читати про себе і свої статті всяку нісенітницю. Втім, у журналістиці є набагато важчі ризики та прикрощі. У Криму на журналістів нападали, били їхніх дітей, підпалювали їхні будинки. Важко формується вільна і незалежна журналістика у хворій країні, ураженій багатьма пострадянськими патологіями та фобіями.
В Україні, як і в Росії, є такі собі «журналісти у штатському», які обслуговують деякі відомства або окремих політиків. Такі гідні презирства. Але більшість журналістів України гідні симпатії, співчуття і захоплення. Я хочу висловити своє індивідуальне читацьке захоплення роботою Клари Гудзик.
Наталя КОНДРАТЮК, журналіст (ТРК «Україна»):
— Пишатися, думаю, можна різноманітністю і кількістю. А от говорити про покаяння, я вважаю, некоректно. Засоби масової інформації були, є і залишаються важелями впливу на суспільну свідомість. Просто коли ці важелі різні, їх багато, читач, глядач дістає право сам робити висновки і нарікає тільки на себе. Безумовно, в журналістиці існують проблеми рівня професіоналізму і поверхневого ставлення до висвітлення подій. Безумовно, ані корпоративної, ані якоїсь іншої солідарності як не було, так і немає. Проте останні півтора року показали, що журналісти вже вчаться визнавати помилковість своїх політичних пристрастей, а не виправдовувати їх і намагатися об'єктивно ставитися до дій влади, політиків, а не за принципом «люблю — не люблю». Мені здається, ще одна з великих проблем, особливо для інформаційного телебачення — відсутність хороших редакторів- текстовиків. Нерідко, прослухавши сюжет, просто не розумієш, що за подія, в чому її суть і чим вона закінчиться. Редактура здатна допомогти журналісту уникнути висвітлення події за принципом «кожен пише, як він чує...» Але це — довга розмова. Загалом — менше проблем за минулий рік у вітчизняній журналістиці не стало. Чи стало їх більше — дискусія не для святкового дня...
Павло ФРОЛОВ, віце-президент Асоціації політичних психологів України:
— Мені здається, що журналістика поки що навряд чи перетворилася на так звану масову професію. Вона лишається скоріше персоніфікованою, її особливо важко знеособити. Тому привід пишатися або каятися мають, скоріше, окремі особи. Причому інколи — одночасно. Найбільшим досягненням, вартим того, аби їм пишатися, на мій погляд, можна вважати створення вітчизняного інформаційного простору з власним сукупним медіатекстом. Ну, а «каятися» варто насамперед за затримку у вичавлюванні із себе рабів.
Людмила ЗАСЄДА, журналіст:
— Українська журналістика з'явилася дуже давно, а не, як дехто вважає, лише в 90-х роках минулого століття. Але якщо говорити про сучасну журналістику останнього десятиріччя, то, звичайно, вона — інакша. З'явилося значно більше яскравих, аналітично-протилежних матеріалів. І це — плюс. Для мене, як, думаю, і для кожного, кайф брати до рук абсолютно різні за своїм змістом газети, аналізувати і загострювати свою власну позицію. Але якщо хтось думає, що лестити стали менше, ніж за радянських часів, то це не так. Панегіриків у нас все ще дуже багато. Це — примітивно. І через це — прикро. Я скучила в сучасних ЗМІ за добрим репортажем. Життя ж складається не тільки з того кошмару, який нам підносять щодня журналісти! Також слід би відзначити, що збільшилася кількість талановитих журналістів. Але разом з тим в журналістиці швиденько розплодилося таке поняття, як «зірка». Причому — масового клонування. Всі зірками бути не можуть! А ще — стало несоромно елементарно списувати. Цього явища, мені здається, в таких обсягах раніше в журналістиці не спостерігалося. Такі сьогоднішні реалії!
Віталій ПОРТНИКОВ, оглядач Радіо «Свобода»:
— Нам треба думати про майбутнє, а не про своє минуле. Тому що минуле української журналістики так чи інакше пов'язане зі спадщиною, яку вона отримала ще від радянських часів — часів, коли вона не була журналістикою самодостатньої і незалежної країни. Потім був досить непростий час побудови держави, коли можливості журналістики були досить серйозно обмежені з точки зору свободи слова. Але тепер, коли ми говоримо про те, що у нас з цією свободою слова не так погано, як у інших колишніх радянських республіках, ми бачимо, як цією свободою слова не всі вміють користуватися. І тут ми можемо чітко сказати, що головною хворобою української журналістики є брак професіоналізму. Брак професіоналізму не стільки в самих журналістів, скільки в споживачах продукції. Але це теж провина не читачів, глядачів, чи слухачів. Це провина самих журналістів. Бо аудиторію варто виховувати, знаходячи моделі такого виховання: моделі ідеологічного та економічного характеру. З усім цим українська журналістика не впоралася досі. Те, що окремі її представники робили все можливе для того, щоб в Україні були і якісні газети, і вільне слово, ще не виправдовує професійної пасивності усього журналістського середовища. Тож у День журналіста ми маємо зрозуміти досить очевидну річ: доки в Україні не виникне якісної професійної політичної і економічної журналістики, не виникне середовище людей, здатних аналізувати те, що вони прочитали, і цікавитися аналізом сучасної політики, економіки, міжнародної ситуації, доти український виборець буде голосувати за популістів, економічна й політична ситуація в країні буде погіршуватися, кількість бідних людей буде тільки збільшуватися. Таким чином, будуть зменшуватися і можливості для створення якісної журналістики. Тобто ми потрапляємо у зачароване коло, в якому Україна довгий час буде нагадувати держави третього світу. З чим, напевне, більшість наших співітчизників не може погодитися. Як і не може погодитися більшість наших журналістів, які навряд чи бажають, щоб їх сприймали як журналістів далеких африканських чи азійських країн. Для того, щоб перестати бути бідними і залежними, треба стати професіоналами. Це досить просто.
Віталій ГАЙДУКЕВИЧ, ведучий програми «Вчасно про головне» (НТН):
— Напевно, українська журналістика має пишатися тим, що вона регулярно професійно росте. Журналісти шукають у своїй професії нові підходи, стають більш «кусючими», вони, врешті-решт, стають журналістами, а не такою собі субстанцією, котра обслуговує ті чи інші інтереси. А «покаятися» журналістика має в тому, що робити це почала занадто пізно. І робить це занадто повільно.
Олена ФРОЛЯК, ведуча програми «Факти» (ICTV):
— Думаю, особливо пишатися немає чим. Але, в принципі, з'явилося набагато більше програм, газет, текстів, статей, яких українці почали чекати. Бо ж раніше було лише радянське чи московське телебачення, а українське було своєрідним васалом. Тому варто говорити про те, що, наприклад, українське телебачення за короткий термін стало якісним, рейтинговим тощо. Навіть я почала чекати деяких програм. Оскільки я працюю з новинами, то можу сказати, що журналісти почали краще розробляти теми, писати якісніші тексти, а відтак — і цікавіше інформувати. Що стосується того, за що треба покаятися, то, напевно, буду не оригінальною і повторю слова нашого прем'єр-міністра Юрія Єханурова: після виснажливих у моральному плані виборів ми слабо об'єднуємо країну. Деколи, перебуваючи в політичному полоні, ми не лише не бачимо реального стану речей, а й не хочемо його бачити. Потрібно вже забути про якісь політичні кольори і просто говорити про те, чим реально живе країна. Треба нарешті об'єднати країну, яка сьогодні переживає дуже серйозну моральну кризу. Тому ми, журналісти, повинні не стільки покаятися, скільки зробити все можливе для її об'єднання.
Юлія ОЛІЙНИК, директор видавництва «Темпора»:
— Я не думаю, що українська журналістика є якимось окремим від суспільства продуктом. Яким є наше суспільство, таким є і журналісти. Гадаю, саме в цьому заховане коріння того, що відбувається. Мінус полягає в тому, що журналісти в певні моменти поводяться так само, як і решта людей. Адже є моменти, коли журналісти повинні вести за собою і бути попереду, щоб розказати і показати щось нове. Інколи у них не вистачає мужності і зрілості це зробити. Однак певна близькість до людей не дає їм можливості оминати невиразні, буденні проблеми, які людей хвилюють. Адже хвилюють нас не якісь високі матерії, а наше повсякденне життя. Тому не думаю, що журналістам є за що каятися більше, ніж, можливо, є за що каятися іншим людям. І, відповідно, у них не більше заслуг, ніж у інших людей.
