Богдан Гнидь (1940—2004 рр.) залишив помітний слід в історії Національної опери України. Хоч він і не співав заголовних партій, але дарував величезне задоволення усім меломанам, тим, хто розумівся на вокалі і любив мистецтво оперного співу, своїм виразним і тембрально багатим голосом в партіях другого плану — так званих компримаріо. Така вже випала планида Богдану Гнидю, хоч тоді, коли видатний диригент Стефан Турчак запрошував його до київської оперної трупи, бачилося, що молодий вихованець Львівської і Київської консерваторій співатиме і Тараса Бульбу, і Хованського... Але в театральному середовищі свої закони, традиції, свої закулісні ігри...
Гнидю досить швидко дали зрозуміти, на які партії він може претендувати на сцені. Звичайно, Богдан міг полишити театр у Києві і перейти, скажімо, у Львівський, тим паче, що й родом був з Галичини (там починав торувати свій шлях в музичне мистецтво). Але вирішив все ж залишитися у столиці та шукати тут своє місце в мистецтві. Він чудово розумів, що й партії другого плану потрібно співати так само гарно, як головні. «Головне — не які, а як...» — казав співак. Такий філософський підхід порятував його творчу кар'єру і згодом вивів на досить високий творчий рівень...
Його Товкач у «Тарасі Бульбі», Малюта в «Царевій нареченій», Фернандо в «Трубадурі», Зарецький в «Євгенії Онєгіні», Варлаам в «Борисі Годунові», Фараон в «Аїді» (таких партій в його репертуарі понад шістдесят) виділялися не тільки у вокальному плані, але й збагачували вистави якоюсь особливою психологічною наповненістю.
Кожну партію Гнидь прагнув розкривати як частку великого механізму оперної драматургії. Я знав Богдана Пилиповича майже тридцять років, практично протягом всього його творчого життя, і можу сказати дещо парадоксальну для театру річ. З ним любили співати найвидатніші вокалісти Київської опери — Дмитро Гнатюк, Євгенія Мірошниченко, Галина Туфтіна, Анатолій Солов'яненко, Анатолій Мокренко, Марія Стеф'юк... Бодя — так називали Богдана Гнидя найближчі друзі і колеги по сцені, був немовби «талісманом вистави». Блискуча балада Раймонда в «Лючії ді Ламмермур» Доніцетті давала ключ до розуміння сюжету опери, а її виконання Богданом Гнидем ставало своєрідним камертоном вистави. Втім, його можна було назвати «камертоном» багатьох театральних проектів, як скажімо, чудового, хоч і нереалізованого проекту постановки «Норми» за участю Євгенії Мірошниченко. Цю ідею підхопив і Стефан Турчак. На жаль, несподівана смерть маестро стала на перешкоді реалізації задуму. Перекладене Гнидем лібрето, яким так захоплювалася Євгенія Семенівна, залишилося хіба що чинником його творчої роботи та було опубліковане в програмці до вистави «Норма», поставленої італійською мовою значно пізніше, уже після смерті Богдана Пилиповича... Не був втілений і задум постановки опери «Манон Лєско», де заголовну партію мала співати Гізела Ципола, а переклад лібрето також належав Богдану Гнидю. Втім, тривалий час репертуар театру прикрашала малознана, але чудова опера Д. Чімарози «Таємний шлюб», лібрето якої на прохання видатного українського режисера Ірини Молостової він переклав і співав тут партію Джероміно, чаруючи віртуозною вокальною культурою і випромінюючи соковитий італійський гумор. Досконало знаючи італійську, і як галичанин ще й польську та німецьку мови, Гнидь здійснив переклади опер «Поргі і Бесс», постановка якої була здійснена в Київському театрі оперети, «Вестсайдська історія», інтерпретовану на сцені Оперної студії Київської консерваторії. Богдан Пилипович був прекрасним порадником і помічником практично всіх співаків, які поповнювали свій репертуар аріями з італійських опер, а згодом, коли театр взявся впроваджувати оперні вистави мовою оригіналу, незамінним консультантом.
Дивовижна скромність Гнидя часом вражала. Він ніколи не відмовлявся ні від партій, ні від роботи з диригентами чи режисерами, хоч і не завжди поділяв їхні творчі підходи та рішення. Для нього головним було співати — співати нехай невеликі, але сольні партії, без яких не могло існувати жодної оперної вистави... Диригенти і режисери радили молодим артистам, які щойно прийшли в театр і поки що були зайняті в партіях другого плану, дивитися вистави за участю Богдана Гнидя. Його сценічні уроки опановували Василь Манолов, Валентин Пивоваров, Іван Черней, Микола Шопша, Василь Колибаб'юк... А його спів багато хто з колег називав «інтелектуальним». І в цьому було теж визнання таланту Богдана Гнидя. Нещодавно вдова співака Світлана Миколаївна подарувала театру його фонотеку та книгозбірню, зокрема й колекцію клавірів, що дало змогу побачити широту інтересів співака та педагога, якого цікавила світова виконавська культура в обширі всіх голосів, історія розвитку вокального мистецтва в Європі й Україні в ХVІІІ—ХІХ стст., техніка підготовки співака... Мабуть, саме ці широкі знання історії світового вокалу дали змогу Богдану Пилиповичу створити перший підручник українською мовою для студентів музичних вишів «Історія вокального мистецтва».
Він віддав театру і музичному мистецтву понад сорок років. Гнидь не просто любив театр — то була його стихія. У ньому повсякчас пульсувала енергія творення. Він жив багатьма мріями, задумами... Саме про своє життя в мистецтві і подальші творчі задуми була його тепла і щира книга спогадів «Богдан», яка вийшла вже по смерті автора.
В ці дні Богдану Гнидю виповнилося б сімдесят, шість років його вже нема з нами. Але пам'ять про чудового співака збереглася в серцях його колег, друзів-музикантів, учнів, яким він дав дороговказ в нелегке, але прекрасне вокальне мистецтво.
