У виставковій залі Банкнотно-монетного двору Національного банку України проходить виставка робіт київської художниці Алли Ткаченко. З 28 серпня виставка переїде у виставкову залу культурно-просвітницького центру ім. Пилипа Орлика у МВС України.
У творах художниці цікаве поєднання суто теплих кольорів на одних картинах, теплих і холодних — на інших. У них розкривається духовний світ авторки. На картинах Алли Дмитрівни домінують стилізовані зображення ока, риби, кота, квітів та ін. Зрозуміти краще її малярські твори допомагають вірші самої авторки, що нагадують твори арабського мистецтва, де образна форма доповнюється словесною.
— Нещодавно з’явилася ваша власна веб-сторінка, де можна побачити ваші картини, ознайомитися з віршами.
— Мене тішить, що новостворений сайт (www.alla-tkachenko.narod.ru) часто відвідують. Він зроблений двома мовами, це полегшує доступ іноземців до перегляду картин, завдяки чому з’явилися нові можливості співпраці з іншими країнами. До того ж уже укладена попередня домовленість із туристичною агенцією «Заповідний фонд» про те, що вони сприятимуть реалізації моїх творчих проектів та планів.
— Ви досить енергійна й працьовита людина. Лише за два роки у вас з’явилася велика кількість нових картин. Звідки берете натхнення?
— Сили черпаю із почуття любові — до сина, до нашої країни, до людей. Без любові людина перетворюється на бездушного шопенгауерівського циніка. Вона стає як стара рукавичка — без змісту, потворно повторюючи форму рук. Без любові обов’язок перетворюється на роздратованість, відповідальність — на ігнорування, справедливість — на жорстокість, правда — на критиканство, виховання — на лицемірство, розум — на хитрість, компетентність — на непоступливість, влада — на тиранію, віра — на фанатизм, гідність — на гордість, багатство — на жадібність.
Щодо постійного джерела натхнення, то маю один секрет, яким із задоволенням поділюся. Я розділяю своє життя на певні етапи, під час яких намагаюся максимально реалізувати задумане. Просто уявляю, що живу останній рік, останній день, останню годину — і планую, що за цей час можу зробити. Звідси і почуття достатності, насиченості енергією. Часом з’являється впевненість, що, простягнувши руку, я зможу пробити стіну. Коли є подібне відчуття драйву — я впевнена, що зможу багато чого зробити. Одне засмучує — у нас важко «пробитися». Є багато людей із кам’яним серцем, які не просто не розуміють мистецтва, а й перешкоджають роботі. Але завжди зі мною поряд люди, які готові підтримати, допомогти. Можу навіть без хизувань сказати, що маю власний фан-клуб, до якого входить близько 200 шанувальників мого мистецтва.
— Невже у вас постійно такий емоційний підйом?
— Не завжди. Досить часто засмучуюсь, коли бачу людей в метрополітені. Ви бачили їхні обличчя? Що в їхніх очах? Здається, навкруги не люди, а рослини... Люди думають про те, аби поїсти та поспати.... Я вважаю, що потрібно шукати відкриті двері у своєму житті — недостатність світла отуплює. Можливість повинна бути доведена ділом. Перед кожною людиною свого часу постає питання: реалізуватися чи ні. На жаль, вибір часто відбувається на користь другого.
Хочу своєю творчістю змінити подібний стан речей. Зараз планую оформити в Голосіївському районі міську клінічну лікарню № 10 постерами своїх робіт. Планую подарувати картину «Ангел, що зцілює» для хворих — нехай людям допомагає.
