І тут він наробив шуму на весь колишній Союз. Небачена до цього часу трансферна сума в 25 мільйонів доларів стала реальною. А про зарплату Андрія в італійському клубі можна тільки здогадуватися.
Схоже, тепер Андрій готовий здивувати вже весь світ. Утретє. Він є одним з основних конкурентів у боротьбі за «Золотий м'яч» тижневика «Франс футбол», який щорічно присуджується найкращому футболісту Європи. Враховуючи те, що зараз у Європі грають практично всі найкращі футболісти світу, цей титул можна прирівняти й до найкращого у світі. Проте на таку перспективу, як і на багато інших речей, сам Андрій дивиться абсолютно спокійно. Судіть з нашого діалогу самі.
— Андрію, ви виграєте «Золотий м'яч»?
— Хто знає? Я про це не думаю.
— А про що ви думаєте?
— Я думаю про футбол, для мене футбол — це все… Проте починалося все набагато прозаїчніше. Кажуть, «Мілан» тому не поспішав купувати Шевченка, що його президент Сільвіо Берлусконі велів якнайуважніше придивитися до поведінки Андрія в побуті. Володар однієї з найбагатших команд світу, перш ніж розщедритися на навіть для нього вельми серйозну суму — 25 мільйонів доларів! — дуже хотів знати, з якою швидкістю його потенційний гравець водить машину і як часто він їздить на ній у нічні клуби, яких у столиці України віднедавна стало не набагато менше, ніж у Мілані. І лише пересвідчившись, що за межами поля Шевченко не дуже екстравагантний, шеф «Мілана» дав згоду на його придбання. «На два роки маршрут Мілан — Київ — Мілан став найпопулярнішим у наших селекціонерів, — розповідає саме один з таких тренерів-спостерігачів «Мілана» Реваз Чохонелідзе. — Нам важливо було придбати не тільки талановитого футболіста, але й справжнього професіонала. Дванадцять гравців з Радянського Союзу побували в Італії до Шевченка, i — на жаль! — далеко не про всіх можна було сказати, що вони виявилися здатними зосередитися тут передусім на футболі, що в результаті й не дозволило нікому з них стати лідерами тих команд, куди їх запрошували. Але, познайомившись із Шевченком ближче, я зрозумів, що його подібні упередження не стосуються». Чохонелідзе, колишній гравець тбіліського та ленінградського «Динамо», десять років тому поставив собі за мету поміняти радянський тренерський диплом на італійський, причому успішно, з більшістю доблесної дюжини колишніх наших легіонерів був добре знайомий і дуже добре пам'ятає, чиї автомобільні права він неодноразово визволяв з чіпких рук італійських карабінерів і з ким вигадував правдоподібні історії про те, як вийшов російський футболіст подихати нічним італійським повітрям — ну, не спалося хлопцю, буває, — а тут дощ як вперіщить, і довелося під дахом нічного клубу сховатися. А лило дедалі сильніше — от і затримався там до ранку... На Шевченка міланські репортери от уже п'ять місяців влаштовують засідки в популярних для його попередників місцях — поки що клієнт не клює, вважаючи за краще між тренуваннями вчити з викладачем італійську, а вночі — тривіально спати. І його опікун, Чохонелідзе, ходить, як іменинник. «Я ж начебто всім показав, що приїхав сюди у футбол грати, а від мене все одно якогось фортеля постійно чекають, та тільки навряд чи дочекаються, — заспокоює Андрій Шевченко, який набагато більше схожий на мисливця, ніж на дичину. — Вони не знають, очевидно, що школа Лобановського вчить дивитися на футбол передусім як на професію, а потім уже як на гру. І те, що я досить вдало, тьху-тьху, вписався в склад «Мілана», свідчить про те, що в Києві мене вчили саме тому футболу, який може бути запитаний у Європі. Ну, а поводжуся я, по-моєму, як завжди, але це чомусь багатьох тут досі дивує». Спортивний директор міланського клубу напівсерйозно каже, що для стовідсоткової адаптації Андрія до міланського життя його слід було б одружити з італійкою, а заразом оформити йому після одруження подвійне громадянство — тоді він й іноземцем не вважався б... «Мені поки що подобається жити самому, — опирається Шевченко в iнтер в 'ю газетi «Известия», — а нареченою в Києві я ще не обзавівся, просто ж якусь знайому запросити сюди пожити-погосподарювати я не вважаю за потрібне. До того ж, у наданій клубом квартирі зараз iде ремонт, тому живу в готелі чи на базі, тобто завжди серед людей, і самотності особливої не відчуваю, до того ж, постійно спілкуюся з друзями та родичами по телефону. А от італійська родичка мені поки що не потрібна — я й без неї начебто непогано граю...» «Мілан», що зазвичай перебуває серед лідерів італійської першості, з тріском, щоправда, вилетів з Ліги чемпіонів, не зачепившись навіть за третє місце в груповому турнірі, яке давало право «втішитися» в Кубку УЄФА, але Шевченко виявився одним з тих гравців, до кого з цього приводу найменше претензій. «Мене тут дуже добре прийняли, хоч я ніяких особливих зусиль, щоб комусь сподобатися, начебто й не докладав, — «виправдовується» Андрій. Я, в принципі, сам по собі людина товариська, але десь дві третини успішного життя я відношу на рахунок довіри до мене тренерів, а решта вже — від контактів з партнерами. Адже якщо тебе постійно ставлять у склад, вони швидко стануть сприймати це як даність, що не від них залежить, але якщо з тобою, крий Боже, щось станеться, то допомоги доведеться шукати в колективі — тоді й з'ясується, чи правильно ти себе поводив щодо нього». «Мене завжди дивує, коли державні діячі колишніх наших союзних республік з високих своїх трибун кажуть, що футбольна команда їхньої країни повинна, зобов'язана просто кудись там вийти i щось там виграти, — продовжує в розмовi з кореспондентом «Известий» новий лідер «червоно-чорних дияволів», як часто називають гравців «Мілана». — Так і хочеться їх у відповідь на ці батьківські настанови запитати: «А що ви такого зробили, щоб рівень життя футболістів з вашої країни хоч би трохи наблизився до тих, у кого ви так хочете виграти?» Де це на пострадянському терені економіка так далеко пішла вперед, що лише футболісти на тлі загального підйому мозолили б очі своїми неуспіхами? Адже якщо в матчі Кубка УЄФА сходиться криворізький «Кривбас» та італійська «Парма», то треба було б, підраховуючи шанси, зіставити умови, в яких живуть-працюють футболісти цих двох міст, і зрозуміти, що для перемоги «Кривбасу» має статися якесь диво, — але у футболі набагато частіше спрацьовують все ж таки загальні закономірності». Однією з таких закономірностей Андрій Шевченко вважає друге групове місце України у відбірковому турнірі, що нещодавно завершився, слідом за Францією й попереду Росії. І свій пам'ятний усім гол у ворота Філімонова дивом аж ніяк не вважає: «Перед тим матчем мені не дуже сподобалося нагнітання абсолютно непотрібного ажіотажу з домішкою якихось політичних відтінків. І потім, почитавши російську пресу й подивившись телевізор, можна було дійти висновку, що грати нам доведеться ледь не з чемпіонами світу. Але, напевно, така команда, як українська, що не програвала в офіційних матчах більше року, аж ніяк не менше за російську заслуговувала хоча б на друге місце в групі. Сам хід гри цієї думки в мені не змінив, але після голу Карпіна закралося відчуття — невже все?! От скоро суддя свисне кінець — і ми позбавимося всіх шансів зіграти в Бельгії з Голландією? Але я зумів швидко відігнати цю думку й зосередитися на ділі, добре що близько чверті години в нас у запасі ще залишалося. Виконуючи той, знаменитий тепер штрафний від кромки поля, я навмисне бив по воротах, але вірив не стільки у свій успіх, скільки в помилку Філімонова, причому думав, що його або свої, або чужі гравці можуть підштовхнути в боротьбі у повітрі, тому й пробив по воротах, але російський воротар помилився й без сторонньої допомоги. У чому саме — мені важко сказати, оскільки в записі я бачив той момент лише мигцем, тоді ж, у Москві, а більше ніде його не дивився — не люблю я смакувати чужих невдач...»
— Андрію, чим відрізняються заняття у Дзаккероні від тренувань у Лобановського? — продовжує «допит» кореспондент «La Gazzetta Dello Sport».
— Особливих відмінностей поки що не помітив. Тренування i в «Динамо», i в «Мілані» спрямовані тільки на те, щоб перемагати в кожному матчі.
— Цікаво, а що ви розказуєте Валерієвi Васильовичу про систему підготовки «Мілана»?
— Він завжди мене питає, скільки і як працюють. Питає про методи тренування.
— А про використання двох або трьох нападників?
— Про тактику він не запитує, в нього є своя точка зору.
— Після двох-трьох голів деякі люди починають говорити, що ви нагадуєте Роналдо в його найкращі часи.
— Я не сказав би, що Роналдо зараз став слабким футболістом, йому досить одного місяця, i він буде такий самий, як завжди. Мені здається, що в нього проблема не з ногами, а з головою. На нього чинять дуже великий тиск.
— Ви не боїтеся, що й вам доведеться опинитися під тиском?
— Я не Роналдо. І потім, я вмію захищатися. Звичайно, мені не подобається, що в Італії все відбувається так швидко. Хтось забиває три голи й відразу ж стає генієм. Потім не забиває в кількох матчах — і відразу ж починають говорити про кризу.
— Це вас непокоїть?
— Мені це не подобається. Всі знають, що італійський чемпіонат дуже важкий, але я підготовлений до тиску. При цьому я, звичайно ж, не комп'ютер, яким, до речі, користуюся дуже рідко.
— У комп'ютерні ігри не граєте?
— Я віддаю перевагу більярду. Моя сестра працює на комп'ютері, ну, а мені не дуже подобається займатися тільки однією справою.
— Вас порівнюють iз Ван Бастеном, що накладає велику відповідальність, а ностальгія за голландцем поставила в скрутне становище багатьох iз ваших колег.
— Я — не Ван Бастен, ніхто не є Ван Бастеном, крім нього самого. Наприклад, Денніс Бергкамп поїхав в Англію i показав, що він великий гравець. Мені здається, якби Патрік Клюйверт зіграв би ще один рiк в Італії, він показав би, чого вартий насправді. Подивіться, як він грає в «Барселоні».
— В Італії його ніколи не любили, до того ж, у нього було багато проблем поза футболом.
— Те, що відбувається поза футбольним полем, нікого не повинно цікавити.
— Проте багато ваших колег постійно стикаються з цікавістю людей, які вважають, що з ними покінчено. Наприклад, так відбувається з Роналдо. Чому ви все ще вважаєте, що він кращий за вас?
— Тому, що він грав багато років на високому рівні в європейських чемпіонатах. Роналдо є Роналдо. Потім є Шевченко, і Батістута, і Рауль. Усі ми різні.
— «Мілан» зможе виграти чемпіонат?
— Ми такі ж, як і інші команди…
— Відчуваєте підтримку з Києва?
— Так, мені часто телефонує Валерій Васильович Лобановський.
— Як iде процес адаптації в новому клубі?
— У такій команді важко не освоїтися. Гравці доброзичливі, всі, звичайно, справжні професіонали.
— З ким із партнерів вам зручніше грати?
— З усіма добре, я дуже поважаю всіх гравців.
— З ким з одноклубників встигли подружитися?
— У мене хороші відносини з усіма. Живу в одній кімнаті з Амброзіні, чудово спілкуюся з Костакуртою, Альбертіні, Бобаном, Ганцом…
Недавно ми відсвяткували мій день народження, було дуже весело. Прийшли всі мої товариші з дружинами та нареченими.
— Вам не було самотньо? Футболісти у вашому віці вже мають дітей, тоді як у вас навіть немає нареченої.
— Зараз у мене немає часу, футбол перебуває на першому місці. Іноді я питаю себе, чому футболісти, які приїжджали раніше з Радянського Союзу, не змогли домогтися успіху в Італії.
— Було дуже багато речей, які їх відволікали?
— Не знаю, але мені хочеться, щоб з морального погляду в мене все було гаразд. При цьому на футболі світ клином не зійшовся.
— Мілан вам подобається?
— Найбільше увечері, особливо коли немає руху. Я не виношу сигналів машин, люди за кермом дуже нервові.
— А що ви думаєте про Італію?
— Мені подобається практично все: починаючи з їжі й закінчуючи тим, як до мене ставляться люди. Але мова дуже складна, є 4-5 слів, які виражають одне й те саме поняття. Вчу, розмовляю в команді італійською, точніше, намагаюся це робити. Я не соромлюся i намагаюся багато говорити, не дуже переймаюся, що далеко не завжди можу правильно висловити й донести до співрозмовника свою думку. Я вчуся разом iз Сержиньйо. Йому легше, а я іноді гублюся. А взагалі мова — це головна сьогодні моя проблема.
— Андрію, чи є щось, що викликає у вас почуття страху?
— Одного разу ми поверталися в Україну після матчу зі збірною Вірменії. Ми були в літаку і в певний момент почули такий звук, наче щось розірвалося, потім ще один. Усі злякалися, а я ні, бо все вирішує Бог. І якщо він вирішив, то хвилюватися марно…
