У цього легендарного спектаклю «Ленкому» щаслива сценічна доля. Вирушивши 25 років тому в театральне плавання, він з незмінним аншлагом пливе й досі. Для театрального спектаклю це гігантський термін. Сценічні творіння стільки не живуть. І мюзикли в тому числі. Відомо один випадок — мюзикл «Кішки». Але, відсвяткувавши 20-річчя, він урочисто й під оплески вдячної публіки зійшов зі сцени в історію. А «ленкомівські» вітрильники досі пливуть.
Юрій Богомолов пише в РІА «Новости», що йому пощастило. Він був на одній з прем’єрних вистав. Пам’ятає відчуття щастя, коли музика Олексія Рибнікова тебе огорнула, коли ритми Андрія Вознесенського тебе піднесли, коли раптом і нібито знічев’я відчув себе вільною людиною. Як колись після першого перегляду феллінівського «Вісім з половиною» у Палаці з’їздів. Після фантастичного фіналу, коли Гвідо Ансельмі з усіма своїми акторами, дружинами, коханками, продюсерами й критиками під циркову музику Ніно Рота робить коло пошани на тлі декорації космічного об’єкта... Фелліні зняв фільм про те, як не зміг зняти фільм, і це стало великим фільмом. Великим дивом здавалося те, що він до нас прорвався, що ми (в колишньому СРСР) його побачили...
На дворі стояв 1981 рік, коли Марк Захаров зі своєю «Юноною» і девізом «Авось! « прорвався до публіки. Тоді не по днях, а по годинах маразмувало Політбюро. У свята ми дивилися в ящику на стоячі мумії на трибуні Мавзолею, в якому покоїлася лежача мумія. Тоді стояло питання покласти на полку фільм «Опудало» Ролана Бикова. Щодня чекали закриття Театру на Таганці. На Старій площі готувалася нищівна Постанова щодо кінематографу. Радянський режим перед тим, як затихнути, газував... Але це зараз ми знаємо, що то були його передсмертні ідеологічні судоми, а тоді панувала безнадія. Пам’ятаю, що ріднило «Вісім з половиною» і «Юнону». На обох виставах остогидла реалія під назвою «радянська влада» кудись зникала, розчинялася... Наче її й не було. Якою здавалася вона дрібницею, дурістю після виходу із залу в сучасність... Тому спектакль Захарова й викликав підозру в радянської влади. Вона відчувала себе пігмеєм порівняно з романтичною «лав сторі» людини та вітрильника Миколи Резанова.
Нагадаємо сюжет: флотилія з двох вітрильників припливла до нас з минулого тисячоліття. Вона відчалила від берегів потопаючої радянської Атлантиди. Вона залишилася на плаву в океані ринку. Цей «океан», як ми сьогодні знаємо на власній шкурі, крутіший і глибший, ніж той, що переплив камергер імператорського двора Микола Резанов кілька століть тому. До речі, наступного року виповнюється рівно 200 років від дня його трагічної смерті. Скажіть, згадали б ми про цю людину чи знали б ми щось про романтичну історію кохання російського моряка та іспанської колоністки Кончити, якби не написаний 1981 року мюзикл «Юнона і Авось»?
Уже й телевізійна версія спектаклю записана й багато разів показана, а він досі раз або двічі на місяць підіймає вітрила на сцені «Ленкому» при переповненому залі. До 20-річчя від дня народження було знято документальний фільм «Юнона» і «Авось». Алілуя коханню» (Режисер Андрій Желєзняков). У ньому детально викладена історія задуму сценічного твору та його втілення, його історичної основи, його тріумфів у Парижі та Нью-Йорку. Винуватці свята охоче й із задоволенням діляться з екрана спогадами про те, як це було. Композитор Олексій Рибніков свідчить, що на початку було не слово Андрія Вознесенського, а музика — його задуми основних музичних тем. Потім була захопленість режисера Марка Захарова ідеєю постановки рок-опери на сцені «Ленкому». А вже потім на рок- ритми й православну мелодику лягла історія кохання юної католички Кончити та православного офіцера Резанова. А вже потім до них приєднався Володимир Васильєв, який поставив танці...
Декілька років тому в Москві стався «м’юзикальний» бум. Це коли на Дубровці з успіхом йшов вітчизняний мюзикл «Норд- Ост», потім убитий терористами... У Театрі оперети на зміну імпортному «Метро» з’явився імпортний «Нотр-Дам». У Театрі Естради йшов «Чикаго». Були й інші плани з новими серйозними за витратами проектами. Очевидно, що така недешева пропозиція породжена була на театральному ринку не інакше як досить масовим запитом. Тобто попитом на вируючу радість, на романтичні емоції, на оптимістичні світовідчуття... Тим попитом, який у всьому світі й задовольняє життєлюбний, навіть, можна сказати, життєзахоплений, суто бродвейський жанр під назвою «мюзикл». Це, звісно, знак. І знак того, що життя помаленьку обуржуазнюється. Ми вчимося цінити сьогодні як щось унікальне, як дар долі, а можливо, Небес. Девіз будь-якого мюзиклу: живемо сьогодні й лише один раз. Від перших акордів музики до останніх.
Проте всі ці «м’юзикальні» історії не виправдали надій продюсерів. Як поодинокі подвиги вони можливі. Як конвеєрне виробництво — ні. Очевидно, й ринок, виробнича база в Росії до масових подвигів поки не готові. Що ж до «Юнони», то тут потрібна одна обмовка. «Юнона» — це не зовсім мюзикл, це скоріше рок-опера. Хоча межі між обома естетичними утвореннями такі нечіткі, що ними в нашому випадку можна було б й нехтувати. Сюжет «Юнони» відгукнувся в сюжеті її створення. У ході постановки та просування її до глядача було майже стільки ж нездоланних перешкод і неймовірного талану, скільки й у героїв самого мюзиклу. Скільки разів і один, і другий вітрильники могли піти на дно... І обидва допливли. І обидва залишили по собі безсмертну пам’ять. Творці «Юнони» нагадали з екрану, що правильніше було спектакль назвати просто «Авось». Дійсно, Резанов плив до берегів Америки не тільки на вітрильнику під назвою «Авось», а й з вірою в «авось». Захаров і його співавтори ставили спектакль майже в явно програшній для себе політичній ситуації, сподіваючись на російське слово «авось». Через десять років уже ціла країна, помінявши режим і назву, вийшла у відкрите море ринку й демократії з упевненістю в те, що воно нас не підведе. Резанова, коли він плив через океан, не підвело. Захаров виїхав зі своїм театром на ньому. На ньому ж вискочив зі страшної автомобільної катастрофи Микола Караченцов (виконавець головної ролі). Може й ми випливемо?
