У людському світі 12 місяців можуть не означати нічого. Коли ти не людина, то ці місяці деколи стають найяскравішими і найдовшими. А хто я? Я — кішка. Мене назвали Айстрою. Говорять, що мені близько трьох років. Я не знаю, що таке «три», я не пам’ятаю, що таке «роки». Я така, як зараз — справжня, така, що відчуває, живе повноцінно — лише останні 12 місяців.
Рік тому я була ніким. У мене не було імені, я була частиною безбарвної сірої маси, яка носила горду назву Бориспільський притулок для тварин.
Нас було більше сотні. Більша частина Хвостатих Безликих не мали імені. Навряд чи сама хазяйка мого першого «дому» пам’ятала, хто й скільки в неї живе. Та й тих, кого пам’ятала.... Та все ж... тоді — це був Дім. Він здавався непорушним, вічним. Тепла квартирка, де ночами затишно й пухнасті боки сусідів-кішок огортають тебе. За час, прожитий там, я не знала, що таке холод.
Усе змінилося одного дня. Пам’ятаю незнайомих людей, що увірвалися в мій Дім... Тісні кошики-переноски, куди нас закидали одне на одного, прагнучи втулити більше й швидше. Потім було темно, задушливо... страшно. Нас привезли в місце, зовсім не схоже на Дім, воно навіть пахло по-іншому — пил, самота, запустіння. Так пахне лише те, що давно не знало життя. Час минав, оживаючи лише з приходами моєї хазяйки — це єдине, що залишилося від колишнього життя. З нею приходив запах дому й надія на швидке повернення. Тільки, йдучи, вона завжди забирала його з собою.
Дні стали однаковими і врешті-решт злилися в нескінченний сірий потік. Потім був новий переїзд, після цього хазяйку я більше не бачила. Від жінок, які приїжджали дати нам їжу, я чула, що ми їй більше не потрібні. Я не вірила. Ми всі спочатку не вірили — адже ми ж нічого поганого не зробили. Ми намагалися поводитися тихо, а раптом вона пробачить і повернеться? Адже не може бути так, що про нас просто забули. Одного дня один із нас не витримав і пішов шукати хазяйку. Адже це так просто — нас відвезли, а вона, напевно, не знає де нас шукати. Ми чекали з надією, а раптом він приведе її. Але на ранок ніхто не повернувся. Через декілька днів ті ж жінки сказали, що його розірвали «собаки». Що таке, точніше — хто такі «собаки» ми дізнались трохи згодом...
Життя на відшибі змінювало нас — ми стали обережними, тепер ми знали, що таке небезпека, ми навчилися ховатися і не довіряти. Через брак їжі та холод у будочках, де ми ночували, ми перестали вірити навіть одне одному. Ми стали суперниками за їжу вдень і грілками одне для одного вночі.
Коли за мною приїхали люди з дивною назвою «волонтери», я чинила опір з усіх сил, які тільки залишилися. Коли мене все-таки зловили, раптом все стало байдуже — не було сил вириватися, кричати, як робили це інші. Навіщо?..
Потім була клініка, огляд, аналізи. Карантин, лікування. Лікарі сказали, що я дуже худенька й слабка, мені потрібне хороше харчування, спокій і тепло.
З тих пір пройшов рік. У мене з’явилося ім’я, я почала забувати, що таке голод. Я не мерзну ночами. Я знову довіряю людям. Так, я не схожа на ласкавих плюшок-подушок і навряд чи дозволю робити зі мною все, що захочеться. Я дуже багато чого пережила й хочу звичайної людської уваги й трохи ласки. Адже я зуміла зберегти свою особистість. Я все ж залишилася собою — не розлютилася, не зненавиділа інших. Я все ще люблю тебе, Людино, і знову чекаю, коли ти забереш мене.
БгЮP.S.: У серпні 2009 р. понад 50 абсолютно домашніх, не привчених до вуличних умов кішок опинилися практично на вулиці. Кішка Айстра — одна з тих, кого київські волонтери встигли забрати на передержання. Зараз Айстра здорова, щеплена й знову вірить. Якщо ви можете реалізувати її мрію — бути Улюбленою Хазяйською Кішкою, дзвоніть: 050 769-49-54.
«ГНОМ» — міське незалежне об’єднання міні-притулків (helpdog.kiev.ua) висловлює величезну вдячність редакції газети «День» за можливість допомогти тваринам, які потрапили в біду, і змінити їхнє життя на краще.
