Вражаючим компліментом для українського кінематографа може
служити той ажіотаж, який супроводив прем’єру фільму Леся Янчука «Нескорений»
— про життя легендарного генерала Української повстанської армії Романа
Шухевича. Всі ознаки сенсації були наявними: натовп тих, хто бажає потрапити
в Будинок кінематографістів, викличне, і, на жаль, звичне хамство охорони
та адміністраторів, переповнені Червоний і Синій зали, де одночасно демонструвався
фільм. Всього цього було більше ніж досить, щоб спростувати будь-які припущення
про відсутність інтересу до вітчизняного кіно. На «Нескореного» прийшли
вже тому, що це — український фільм, одна з рідкісних і тому особливо дорогих
новинок студії імені Довженка.
Прем’єра зібрала дуже різноманітну публіку — від політиків
і державних мужів до синефілів і кінокритиків. Пригнічувала чимала кількість
молодиків відверто фашистського вигляду. До честі самого режисера, автора
фільмів «Голод-33» і «Атентат. Осіннє вбивство», потрібно сказати, що в
його новій картині немає нічого, що давало б такого роду публіці мотив
вважати її «своєю».
Безсумнівно, героєм вечора був Григорій Гладій — виконавець
головної ролі. Гладій, безперечно, знакова фігура в артистичному світі
України, він успішно стажувався в таких метрів театру, як Єжи Гротовський
і Анатолій Васильєв, — нечастий гість на історичній Батьківщині. Його повернення
хоч би в такій, екранній іпостасі — обнадійливе порушення сумної закономірності,
за якою наші артисти, письменники, художники, поїхавши за рубіж, збагачують
своїми талантами культуру тих країн, у яких вони опинилися.
Що ж до самого фільму, то він розповідає про останні роки
життя Шухевича, яке було вічним боєм, повне небезпеки, — проти польської,
німецької, радянської окупації. Тут, як і в будь-якому фільмі про війну,
є «погані» й «хороші» (або «наші»). Зі своєю роллю у, власне, пригодницькому
фільмі Гладій справляється майстерно — йому вдається створити образ Шухевича
— романтичного воїна, підпільника без страху і докору. Звичайно, за привабливого,
мужнього і благородного героя переживаєш — хочеться, щоб «наші» перемогли.
На жаль, сюжети української історії щасливих закінчень поки що знали мало.
Ця сумна традиція зберігається, в тому числі і в кінематографі. Але тут
якраз кінець, фінал і не потрібен — необхідне якраз продовження, хоч би
мінімальний шанс на життя. «Нескорений» — звичайно, не шедевр, але добротно
зроблений, середній фільм. Подібні стрічки і підтримують середній рівень
вітчизняного кiноринку — десятки їх виходять у прокат, на екрани кінотеатрів
і телевізорів. Повсякденне, нехай поки що без Канн і «Оскарів», але при
цьому гідне в усіх розуміннях існування національного кіно складається
саме у такий спосiб. Незважаючи на всі негаразди, що змучили нашу «фабрику
марень», є все ж декілька осіб, які вміють знімати кіно, і безліч людей,
котрі бажають це кіно дивитися. У цьому, думається, головний і кращий підсумок
прем’єри фільму «Нескорений».
