На позір, «Доктор Стрендж» — це ще одна забава з циклу студії «Марвел», присвяченого коміксовим супергероям на кшталт Капітана Америки чи Залізної Людини. Стівен Стрендж (Бенедікт Камбербетч) — цинічний, але геніальний нейрохірург, який після автомобільної аварії вибув із професії й у пошуках зцілення подався до Непалу. Там він знайшов гуру у виконанні Тільди Суінтон, позбавленої рослинності на голові. Як наслідок, відкрив у собі надприродні здібності, почав воювати зі злом в астральних вимірах. Герої та сюжети «Марвела» переважно суто матеріальні — навіть ті, яких називають «богами» (позичені зі скандинавського епосу Тор і Локі). Стрендж — чи не єдиний, хто побиває ворога магічними пасами.
У діалогах, звісно, повно патетичних банальностей на зразок: «Якщо вийдеш за межі свого его — сила поведе тебе». Надмір боїв дещо врівноважений справді дотепними репліками й ситуаціями, а також щедрими спецефектами. Але є ще дещо.
Комікс про Стренджа з’явився у 1960-ті. Що це була за епоха, відомо кожному: хіпі, студентські заворушення, інтенсивні містичні пошуки, що проявлялись, з одного боку, в розквіті різноманітних духовних практик, а з другого — в експериментуванні з галюциногенними наркотиками. Це швидко оформилось у певну психоделічну естетику — як візуальну, так і музичну. Чи не найяскравішими представниками останньої були британські рок-безумці Pink Floyd. На обкладинці їхнього другого альбому («A Saucerful of Secrets», 1968) зображені персонажі з коміксу про Стренджа, а в одній з пісень наступного диска звучать слова «доктор Стрендж усе змінює розмір». Тож цілком логічно виглядає епізод на початку картини, коли Стрендж збирається на вечірку під знамениту інструментальну композицію ранніх «Флойдів» — Interstellar Overdrive.
Щось сценаристи внесли в історію задля власної розваги (як секундний кадр з автором оригінального коміксу Стеном Лі, що читає «Двері сприйняття» Олдоса Хакслі — маніфест психоделічного просвітлення), але точно не спишеш на рахунок внутрішнього гумору ту візуальну анархічність, котрої немає в інших «Марвел»-фільмах, — приміром, коли герой пролітає крізь запаморочливі галюцинаторні простори й тунелі, причому це триває набагато довше, аніж потрібно для сюжетної доцільності, не кажучи вже про вулиці й будинки, що мало не у вузол зав’язуються у сценах бійок. 1960-ті називають епохою дитинства (хіпі — «діти-квіти»), і режисер, очевидно, намагається сповнити фільм енергією тих років.
Чи стане «Доктор Стрендж» провісником пришестя сновидної поетики до суто функціонального світу кінокоміксів? Це найцікавіше запитання, що виникає після фінальних титрів.
