...Було звичайне заняття. Два юних обдаровання із захопленням
гамселили один одного. Тут пролунав голос тренера: «Що ж ти, Сашку, б'єш
по-справжньому новачка. Пригадай, коли ти тільки-но прийшов до нас, тебе
ж не били...» Що було дивно — це серйозні очі дітей, у яких не було ні
краплі агресії.
— Живу поряд, от і прийшов сюди, — каже 10-річний Дмитрик
Наталушко, учень 127-ї київської школи. Прийшов, щоб уміти захищатися,
а то часто стали мене кривдити останнім часом.
— А ми станемо чемпіонами, — упевнено заявляють брати:
10-річний Владик і 12-річний Женя Шевченко. — Займаємося вже півроку і
за цей час багато чому навчилися.
А потім у кореспондентів «Дня» відбулася розмова з президентом
боксерського клубу «Козак» Сергієм СТАЩЕНКОМ .
— Сергію Опанасовичу, те, що відбувається у вас, просто
чудово, але от виникає запитання, чи не пізно ми спохопилися. Спочатку
закрили ДЮСШ і розпустили дітей на вулиці, а тепер назад почали їх збирати.
— Я розумію, що ви маєте на увазі. Справді, систему підготовки
юних обдаровань, налагоджену десятиріччями, було зруйновано одночасно з
розпадом Союзу. Виникли нові і далеко не найкращі віяння. Героями хлопчаків
і дівчаток стали такі собі супермени, а наркоманія і проституція нині —
звичайнісіньке явище. Проте, якщо так міркувати, то не варто було й затівати
нову справу. Шість років тому ми вирішили відкрити клуб «Козак». Створювався
він не на порожньому місці. На базі радіозаводу здавна була секція боксу.
Однак радіозавод і сам наказав довго жити, що вже говорити про секцію.
— І тут прийшли добрі дядьки, дістали з кишені власні
гроші і вирішили — рятуватимемо дітей.
— Ну навіщо ж так прямо. Якщо подумати і з розумінням налагодити
справу, то особливих витрат і не треба. Є приміщення, та й обладнання.
Трохи любові, трохи уваги і бажання — і хлопчаки самі прийдуть. А якщо
відверто, зібрали ми колишніх товаришів, котрі не забули, як самі виходили
на ринг. Поговорили і вирішили, що кожний допоможе, чим зможе. От і зібрали
бізнесмени: Володимир Пузій, Юрій Тихман, Олександр Шибрик та інші потрібну
суму. А об'єднав усіх нас Олександр Петишенко, директор клубу.
— Часто буває так: випили, закусили, загорілися, а потім
ентузіазм кудись зник. Схоже, у вас склалося інакше.
— Як бачите. У нас працює 10 груп, котрі відвідують близько
150 хлопчаків. Вони розбиті на чотири підрозділи: початкові, навчально-тренувальні,
спортивного вдосконалення і вищої майстерності. Із хлопцями працюють три
тренери. Душею «Козака» є Олександр Петишенко. Власне кажучи, він був іще
й нашим тренером і на все життя примусив нас полюбити бокс. До речі, доля
Олександра Володимировича давно була пов'язана із профспілковим спортом.
І сьогодні профспілки, як можуть, також нам допомагають.
— Як можуть. Тобто ви хочете сказати, що ви незалежні
та існуєте автономно.
— Так, головне, щоб нам не заважали. Не вказували, як було
раніше, принеси те, віднеси туди. І сьогодні вистачає тих, хто буквально
на рівному місці вставляє палиці в колеса. Про податки і систему оподаткування
і говорити не будемо: сказано і без нас. Однак вигадали ще і збори — також
отакий завуальований вид стягнення податків. Так от, щоб здати ці збори,
треба купити спеціальну «гербову марку». Але і її не купиш без довідки
з печаткою. Фантасмагорія якась.
— Цікаво, яке вiдношення має назва «Козак» до боксу?
Гопак, зрозуміло, був такий вид єдиноборства в наших предків. Проте, щоб
на Січі з'ясовували стосунки в рукавичках?..
— А ви пропонуєте клуб «Батиром» назвати? Ми старалися,
щоб було зрозуміло і по-українськи. І так на Хрещатику повно шопів з іноземними
назвами. Та й хлопчакам це подобається.
— Напевно, на змаганнях уже знають ваших «козачків».
— Ще б пак. Навіть у Європі. Олег Стукало став фіналістом
юніорського чемпіонату континенту ще 1995 року, Володя Ходаковський, Максим
Головизін і Василь Табаров — призери юнацьких чемпіонатів світу.
— Відчуваємо, що згадки про перемоги та успіхи піднiмають
вам настрій. Дайте відповідь нам, будь ласка, на таке запитання: все ж,
що для вас важливіше: виховний характер клубних занять чи спортивний результат?
— Основна наша ідея: забрати хлопчаків із вулиці, відвернути
від поганих звичок. У нас займаються діти з Дарницького, Дніпровського,
Харківського районів. Так би мовити, з робочих околиць, де, як відомо,
за статистикою, не тільки в нас, але і у всьому світі — криміногенне середовище.
Тут і люди бідніші, і звичаї простіші. Однак, не приховаю, що із цих сімей
переважно і виростають майбутні чемпіони. Головне не втратити той момент,
коли чесний спортивний бій на рингу може перетворитися на засіб для вияву
нездорових амбіцій. — Нині увійшло в моду робити платні послуги. Сподіваємося,
що у вас відвідування секцій безкоштовне.
— Зрозуміло. Є багато дітей, у яких немає можливості піти
займатися, куди їм хочеться. З неблагополучних сімей, із малозабезпечених.
А от «Козак» дає таку можливість виявити себе.
І ще одна важлива деталь. Дітям завжди потрібен лідер,
людина, до якої вони тягнулися б і могли довіряти найпотаємніше. Таким
є наш директор Олександр Петишенко. Багато в чому завдяки його впливу ми,
колишні учні, хоча і зайняті сьогодні зовсім іншими справами, проте не
забуваємо про бокс. І хоч багато хто з нас нагород і медалей не завоювали,
потяг до спорту залишився на все життя.
— До речі, як ми випадково дізналися, у вас особливе
ставлення саме до медалей. Чому?
— Свого часу я виграв близько десяти чемпіонатів міста,
України, ЦР «Зенiт», першостi СРСР серед школярiв, і щоразу як нагороду
одержував тільки грамоти. А як хотілося потримати в руках звичайну медаль
— нехай непоказну, але відчутну. Щоб загорілися в хлопчака очі, щоб її
можна було повісити на груди і похвастатися перед друзями. А що папірець
— помнеться, порветься, загубиться. Тому тепер ми будемо вручати переможцям
тільки медалі, причому спеціальні, боксерські, а не просто на всі випадки
життя. По-моєму, це дуже стимулює.
— Значить, ще не забули, як прийшли в бокс?
— Ще б пак. Як зараз пам'ятаю, мені було 12 років, важив
32 кілограми. А перший бій став першим випробуванням характеру. Мене явно
засудили — образливо було до сліз. Однак саме це і підстьобнуло мене, і
я вирішив довести всім, що чогось вартий.
— Ви, напевно, хотіли б, щоб і ваші діти пішли вашими
слідами?
— У мене ростуть три дочки. І хоч нині в багатьох країнах
(у тому числі і в Україні) культивується жіночий бокс, ми категорично проти
цього. Ну що це за дівчина, з розквашеним носом і підбитим оком? Ви, напевно,
звернули увагу, що в нашому клубі немає секції для дівчаток. А що стосується
дочок, то головне не те, щоб вони стали чемпіонками, а щоб були добрими
і порядними.
Коли ми виходили з клубу, назустріч нам ішли хлопчаки з
рюкзачками. З хорошими, відкритими обличчями. Їх чекав яскравий квадрат
рингу...
