Те, що бобри у збиранні врожаю з городів уже цілком можуть конкурувати з дикими кабанами, які стали прокляттям для багатьох сіл, розташованих поблизу лісів, — це вже факт.
Віктор Гнатович Пащук, головний лісничий Новочервищанського лісництва, що географічно розташовано у Камінь-Каширському районі, але за виробничим розподілом належить до володінь державного підприємства «Маневицьке лісове господарство», розповідає, що минулої осені тільки у селі Карасин бобри «зібрали» урожай з чотирьох соток городу, а в одного з єгерів — з усіх десяти...
Іронія долі в тім, що саме у Новочервищанському лісництві у 1960-х роках було випущено перших на Волині вісьмох бобрів, завезених з Київського водосховища. Адже після того, як у першій половині минулого століття у результаті неконтрольованого полювання на боброві «шуби» майже всіх багатих на унікальне хутро звірків було знищено, вони стали справжнім дефіцитом. На цілий колишній СРСР їхня кількість вимірювалася всього кількома сотнями. Нині тільки на території Маневицького лісового господарства, за результатами останньої таксації, їх 504, а якщо врахувати, що у кінці травня — на початку червня в бобрів період активного народження і кожна родина поповниться двома-п’ятьма дітками... Причому ці дітки народжуються зрячими і покритими шерстю, через день-два чудово плавають, а через три тижні уже здатні самостійно добувати собі їжу (тобто гризти і гризти). Через два роки бобри вирушають у самостійне життя, залишаючи батьківську хатку і будуючи собі та своїй обраниці нову. І знову плодяться...
Бобри настільки прижилися на Волині, що сліди їхньої бурхливої «господарської» діяльності видно неозброєним, як кажуть, оком. Не так давно на березі водойми поблизу санаторію «Пролісок», що між Клеванем і Цуманем, я побачила височезного дуба, який могли б обхопити хіба двоє чоловіків. Його погризли бобри, створивши навіть своєрідну картину у формі гриба. Їхні зуби, сліди від яких видно, так ретельно відполірували деревину, що її можна облизувати язиком — і не поколешся. На вигризеному місці уже можна навіть всістися.
Микола Грецький, директор еколого-натуралістичного центру санаторію «Пролісок», говорить, що за дуб звірки бралися ще торік, але чомусь покинули. А нині вони таки взяли зобов’язання перетворити стовбур на олівець... А що вони роблять у цуманській околиці й самому містечку, куди їх теж у свій час завезли для відродження!..
Микола Корець, заступник директора ДП «Маневицьке лісове господарство», каже, що не так давно з бобром-зайдою... воювали й у Маневичах. Коли єгер спробував його відігнати, звір скочив на висоту до півтора метра, усім своїм виглядом демонструючи войовничість. Тільки цього року з райцентру Маневичі було «депортовано» в ліс п’ятеро бобрів. Нещодавно ж іще одного «затримали» даішники на посту між Оконськом і Маневичами, де досить пожвавлена траса.
В урочищі Збищина лісівники показали представникам ЗМІ одну з бобрових загат. Місце райської краси. Досить сказати, що появу людей досить спокійно сприйняв... червонокнижний чорний лелека, який тривалий час наче виставляв себе напоказ телекамерам і фотоапаратам. Дивовижна річ, бо чорного лелеку називають ще «чорним самітником», він за десятки кілометрів чує людський дух і селиться подалі від нас, господарів землі... Втім, хто тут, у лісовій гущі, буває, крім бобрів, вовків та іншої лісової звірини? Але ще не так давно лісова територія, де нині мешкає чорний самітник і ходять сірі санітари лісу, була... колгоспним полем. Ліс швидко завоював покинуті людьми поля. Але його майбутнє не райдужне, бо гідротехнічна діяльність бобрів, які вибехкали на меліоративному каналі солідну греблю, уже нині загрожує деревам знищенням. Ліс затоплений, через рік-два почне всихати й падати. У світі, до речі, найбільша боброва загата була довжиною 700 метрів і від 15-ти до 30-ти метрів у висоту.
Нині в бобрів у природі є лише один ворог — вовк. Лісівники розказують, що не раз бачили сіроманця у засаді біля бобрових ходів. Полювання на бобрів дозволено, але їхнє хутро чомусь іще не «в моді». Можливо, браконьєрів зупиняє стара приказка «загубиш бобра — не матимеш добра», яка на Волині дуже популярна. Але вона, найвірогідніше, не має під собою підстав, бо ж були часи, коли боброві шуби і шапки носили лише дуже багаті люди, а кількість симпатичних звірків регулювали саме завдяки мисливству (бо ж іншого способу нема!). Просто коли бобрів винищили мало не до останнього хвоста, то за позбавлення їх віку були дуже великі штрафи.
Власне, каже Микола Корець, у природі треба регулювати й кількість того ж самого вовка, і лосів, яких між Карасином та Новими Червищами розвелося у три-чотири рази більше, ніж витримує природа, а вони ж знищують цілі площі лісового молодняка, об’їдаючи верхівки деревець. Проте на бобрів ще рука не піднімається, хоча скоро доведеться-таки щось вирішувати. У цій поїздці почула дивовижну історію про те, як лісівники (називалося конкретне лісництво) обдурили екологів. Замучені бобровими «будовами століття» лісівники взяли та й розкидали кілька бобрових загат. Екологи, які це виявили, тут же застрахали їх покарою, адже цього робити не дозволено. І яким же було їхнє здивування, коли наступного дня лісівники повезли їх на той же канал, до тих же загат й показали... незачеплені греблі! Друзі-бобрики відновили їх за одну ніч... Удома ж мені розказали, що ця історія — давній анекдот. Хоча й у щирості лісівників не доводилося сумніватися, бо ж бобер — справді унікальна тварина, з якою нам, виходить, ще треба налагоджувати дипломатичні стосунки.
