Новий рік «PinchukArtCentre» почав із виставок художників, котрі парадоксальним чином поєднують іронію, соціальність і навіть метафізику.
А втім, метафізика більшою мірою притаманна індійцю Субодху Гупті. Він відомий в першу чергу завдяки інсталяціям, вибудуваним із кухонного начиння. Матеріал — блискучі металеві каструлі, кружки, тарілки, ложки та виделки. Є в нього також і живопис, де той таки посуд у різних химерних комбінаціях висить у невагомості, відокремлений від будь-якого побутового контексту; та все ж таки найбільше враження справляють саме об’ємні композиції. «Лише один сніданок» — це затиснутий у масивну квадратну раму сліпучий хаос каструльок і мисочок, в якому раптовою плямою виділяється червоний клунок з тими таки мисочками: лише один сніданок одного індійця. У сусідньому залі зі стосів каструль побудована рухома інсталяція «Віра має значення» (це, власне, назва всієї виставки Гупти). На велетенському столі на суши-конвеєрах у діаметрально протилежних напрямах рухаються блискучі об’єкти, схожі водночас на химерне медичне обладнання і на макети чи то пагод, чи то хмарочосів. Відверто релігійна форма в скульптурної групи «Космічна битва»: восьмирука богиня Дурга у парі з левом убиває злого демона — людинобика Махіши. Згідно з поясненнями художника, такі фігури в Індії роблять щороку з глини на знак ушанування Дурги. Гупт замінив глину на бронзу і вкрив скульптуру білою фарбою, а ще, крім списа, дав у руки войовничій богині електролампи різних форм і розмірів. Вийшов об’єкт у стилі усередненого західного поп-арту — великий, більш ніж доступний для сприйняття, яскраво освітлений та ще й озвучений (поруч на стіні висіли навушники з фонограмою барабанного гуркоту). По суті, Гупт в максимально зрозумілий для європейського глядача спосіб намагається обігравати реалії своєї країни: тут і традиційні вірування, і посуд, з якого їдять всі індуси, від мільйонерів до злидарів. Виходить такий собі загальнодоступний зліпок реалій сучасної Індії: ніяких східних таємниць, лише їжа та ритуали.
Що ж до Браткова, то він нашу дійсність — не тільки українську, а й пострадянську, хоча виставка й називається «Україна» — відображає набагато винахідливіше.
Сергій починав ще наприкінці 80-х у Харкові як фотограф, згодом до свого інструментарію додав відео й інсталяції. Разом з Борисом Михайловим, він є одним з найвідоміших харківських митців. Виставка в «PinchukArtCentre» являє собою ретроспективу робіт Браткова за останні 15 років. Одразу помітно, що наш художник талановитий у всьому, за що береться. Соціальні роботи — співчутливе відеоспостереження за старенькою, що їсть суп з банки в столовій («Банка супу») або фотосерія «Вулканоїди» про людей, що приїздять купатися на грязьовий курорт — являють зріз певних шарів суспільства. Постановочні світлини взагалі наближаються до кінематографії і літератури; найбільшу увагу привертають знамениті провокаційні серії 90-х років «Діти» і «Страшилки». Загалом, герої обох серій є дітьми, але ігри в них кожного разу різні. У «Дітях» малеча грається в дорослих: «по-дорослому» нафарбована й одягнена, у двозначно розкутих позах; свого часу серія викликала скандал, на художника посипалися звинувачення в педофілії, але тут діти лише відображають світ дорослих — і тим самим несвідомо й кумедно пародіюють його.
Що ж до «Страшилок», то це фотоілюстрації до пізньорадянського школярського фольклору на кшталт «Дети в подвале играли в гестапо, // Зверски замучен сантехник Потапов». Ефект підсилюється рядом дитячих шафок для одягу, всередині яких відповідні об’єкти — «по-звірячому замучені» м’які іграшки. Браткову вдалося передати всім відомі «садистські» мікросюжети з належним гумором, створивши такий собі гіньоль, котрий насправді мало чим відрізняється від світу за стінами виставкової зали.
З того ж розряду моторошного гумору, переплетеного з життям, — «Щоденник Чикатила» — імітація матеріалів зі справи, заведеної на знаменитого вбивцю. Братков представляє наче пожовклі сторінки з дитячих зошитів Чикатила. І смішно, і страшно: маніяк постає як цілком стандартний «хомо сов’єтікус», психоз якого нічим по суті не відрізняється від комплексів середньостатистичного обивателя.
Одна з найбільш вражаючих інсталяцій — здійснений минулого року «Балаклавський кураж». Під карамельну, нестерпно вульгарну поп-музику з рефреном «Для тебя» на екрані хлопчаки-підлітки стрибають з пірсу у воду, вочевидь, аби похизуватися перед дівчатами — однак внизу, в напівтемряві виставкового залу, якраз під «поверхнею води», — небезпечні уламки залізобетону. Дійсно вражаюча, по-своєму трагічна інсталяція, котра може прочитуватися у найширшому діапазоні тлумачень: від загроз дитинства до небезпеки поведінкових моделей, нав’язуваних людині поп-культурою і власним оточенням.
Братков уміє бути і просто смішним, як у відеокомпозиції «Кропива», де художник власною персоною втілює пильного міліціонера в колгоспі з вирощування елітних утриманок, селянина, гордого за свої баклажани та «співаючого ректора». Один з найдотепніших об’єктів виставки — «Євроготель» з усіма зручностями, обладнаний всередині старого «Запорожця»; для нашої влади, що майже завалила підготовку до Євро-2012, це було б оптимальним рішенням проблеми розміщення туристів. А фотосерія «Україна» являє собою якраз ту країну, в якій сама буденність може містити дивакуваті елементи, від похилого футбольного поля до комахоподібного басейну.
Загалом, оптика Браткова не завжди компліментарна, але гостра й точна. Комусь може й не сподобатись такий портрет України, та, зрештою, оскільки в нас є такі талановиті художники — справи не такі вже й кепські.
Інтерв’ю із Субодхом Гуптом, Сергієм Братковим дивіться у найближчих номерах «Дня».
