«Бронек» заснований відомим театрознавцем, онукою видатного актора Валентиною Ігорівною Заболотною. Говорячи про те, що відбувається в цей день у приміщенні київського Будинку актора, який, до речі, зараз перебуває під загрозою знищення, навіть не хочеться вживати сухе та надто офіційне словосполучення «церемонія нагородження». Адже в основі цього справжнього свята — не боротьба за перемогу, а людяність, щирість, дружба та любов до професії. 14 березня у щирому колі збираються друзі, колеги, однодумці — всі ті, для кого театр є головною справою та любов’ю усього життя. Й у цій затишній, навіть родинній атмосфері, відзначають акторів та режисерів, які були помічені аналітичною групою премії.
«Бучменками» стали режисери-дебютанти Андрій Самінін та Олександр Кобзар за виставу «Граємо Чонкіна» у Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. Вистава за романом Володимира Войновича вже сьогодні знайшла свого глядача, адже режисери запропонували в ній справжній театр, з цікавими мізансценами, неординарними акторськими трюками, оригінальними режисерськими винаходами. Проте, мабуть, найважливішим є те, що «Граємо Чонкіна» — вистава, яка зроблена з душею. Не даремно те задоволення, з яким працюють у ній актори, здається, енергетично охоплює кожного у глядацькій залі.
Ще однією роботою, котра вразила критиків і глядачів, стала вистава у постановці Ігоря Славінського «Люксембурзький сад» у Театрі на Подолі. Постановка є, так би мовити, музично-хореографічним дійством, своєрідною театральною містифікацією на тему Люксембурзького саду, який об’єднав почуття різних людей. Французький шансон, пісні Едіт Піаф, рок-н-рол та поезія Бродського допомогли молодим акторам створити справжню театральну казку, яка апелює, насамперед, до почуттів та емоцій глядача. До речі, протягом зустрічі всі присутні змогли побачити «шматочки» з вистави.
Щодо акторських робіт, аналітична група відзначила актора Театру драми і комедії Миколу Боклана, котрий у виставі «Граємо Чонкіна» зіграв аж дві ролі — недолугого, заляканого, проте зворушливого голову Голубєва та бездушного командира Губу. До речі, ці роботи допомогли акторові випростатися з амплуа героя-коханця. А от вистава знову ж таки Ігоря Славінського «Мертві душі» ввела у коло «бучменків» одразу кількох акторів: Софію Письман (у ролі Коробочки), Сергія Бойка (у ролі Ноздрьова), Володимира Кузнєцова (у ролі Плюшкіна) та Максима Максимюка (у ролі Манілова). Кожний із цих характерів — індивідуальність, і, разом із тим, частина єдиного органічного режисерського рішення. Чого лише варта дещо парадоксальна, зніяковіла, проте хитра Коробочка, або ж несподівано зворушливий Плюшкін?.. Члени аналітичної групи та засновник премії помітили також роботи Світлани Телеглової у виставі «Дежурка» (Театр на Подолі) та Богдана Бенюка (Кочкарьов) у виставі «Одруження» за Гоголем у Театрі ім. І.Франка.
Проте справжнім сюрпризом для гостей став лауреат премії (а за концепцією, він має бути лише один). Художній керівник та режисер Дніпропетровського театру «Віримо!» Володимир Петренко отримав «Бронека-2010» за гостру, щемку виставу про Голодомор «Голодна кров». Отже, «Бронек» почав освоювати нові території, не обмежуючись лише столицею.
За словами Володимира Петренка, «Голодна кров» стала результатом роботи Лабораторії сучасної української драматургії, яку провів театр з метою написання п’єси, присвяченої пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років. «Мені дуже хочеться, щоб цей спектакль побачило якомога більше людей. ЇЇ вже бачили глядачі у Черкасах, Хмельницькому, Житомирі, Луцьку, Тернополі, Львові... Незважаючи на трагічну тему, вистава не похмура, й нині у дніпропетровської молоді вона на третій позиції за популярністю. У нас у репертуарі йдуть «Рядові» й «Голодна кров», і я гордий із того, що мої 30-річні артисти можуть пропустити ці теми через своє серце і душу. Наш театр — у прямому розумінні — театр-дім, театр-сім’я. У нас є хороші актори, але зірок немає, бо це театр-команда. І я думаю, що ансамблева гра — одна з обов’язкових наших складових «.
Нагадаємо, театр «Віримо!» (який у професійному статусі працює шість років — як муніципальний театр) виник зі студійного руху. Усі актори в ньому — вихованці художнього керівника театру Володимира Петренка. Вони навчались у його студії, а вже потім отримували вищу театральну освіту в Харківському інституті мистецтв. Сам Петренко — учень Сергія Данченка і лауреат премії ім. Данченка.
На «Бронеку-2010» лунали: пісня-привітання від минулорічних лауреатів, щирі й теплі слова друзів і колег, спогади, театральні байки, анекдоти та жарти. Складно перекласти у словесний формат той настрій, з яким прийшли на вручення премії гості, й який змогла створити засновник цього душевного, справді весняного свята. «Бронек» став не просто альтернативою «Київської Пекторалі», а цілком самостійним мистецьким заходом. І вже сьогодні очевидно: для акторів та режисерів з’явилася ще одна можливість не тільки бути визнаними, поміченими, почутими, але й відчути себе потрібними й улюбленими...
